Львiвська гастроль Джимі Хендрікса
Шрифт:
– Звідкіля в мене ризькі шпроти? Ходімо! – Алік заклично махнув рукою.
На вулиці пахло сирою лісовою прілістю. За негустим частоколом соснових стовбурів мелькали машини, що мчали у бік Брюховичів.
За спиною у досить струнких для свого віку хіпі завелася машина. Алік обернувся, побачив за лобовим склом жовтого «москвича» обличчя сусіда по двору. Махнув йому рукою – чи то вітально, чи то запитально.
– Підвезти? – ввічливо поцікавився сусід, опустивши донизу півскла дверець.
– Угу, – кивнув Алік.
Вони всілися на заднє сидіння, жорстке і трохи колюче через пружини, що випиналися знизу.
Машина виїхала на дорогу й повернула ліворуч, у бік міста.
– Вам куди? – обернувся водій.
– Та думали в Брюховичі… у чебуречну…
– Ні, я на Повітряну, – мовив сусід і натиснув на гальмо.
– Паняй, паняй! – підбадьорив його Алік, що не бажав виходити з «москвича» і знов опинитися на вулиці перед вибором, який починав дратувати. – Там, здається, теж кафешка є!
– Еге, – пожвавився сусід. – «Кафе» на Повітряній, 24! Там такі смішні ціни! Зеник із Ткацької там нещодавно на п'ятнадцять гривень так напився, що два дні на роботу не ходив. Його там і спати залишили, от який сервіс! Спробуй у «Макдональдсі» засни! Нізащо в світі! Викинуть, як… як… – сусід-водій чи то втратив нитку, чи то просто одне потрібне слово і знову озирнувся до своїх пасажирів.
– …як тварюку останню? – запропонував свій варіант кінцівки Аудрюс із м'яким литовським акцентом.
– Ага, – кивнув погоджуючись водій.
Біля будинку номер 24 по вулиці Повітряній Алік і Аудрюс вибралися з жовтого «москвича».
– Я як назад їхатиму – загляну до вас, – напучував їх сусід-водій. – Коли що, додому підвезу!
Аудрюс, побачивши перед собою вивіску «Гастроном», одразу попрямував до входу.
– Гей, нам не туди, правіше! – крикнув йому в спину Алік і, коли литовець обернувся, вказав йому рукою на малопримітну, але багатообіцяючу, особливо на порожній шлунок, вивіску «Кафе».
Усередині було гамірно й накурено, а значить – затишно. За кожним столом гула розмова, пилося пиво, душевно хрускотіла на недоглянутих, але гострих зубах сушена риба. Легкий мат додавав енергії цьому хору вповільнених алкоголем чоловічих голосів.
– Он, – Алік ткнув пальцем у правий далекий кут.
Там дійсно за столом сиділи тільки двоє, а могли до них сісти ще не менше чотирьох.
– Ти йди сідай! Я візьму! – скомандував Алік і відійшов до прилавка, під склом якого, прикрашені цінниками, що викликали посмішку, лежали продукти, які рідко псуються.
Двоє сусідів по столу, один у свіжовипраному ватнику, другий у костюмі з краваткою, шанобливо приглушили свою розмову, коли Алік поставив на стіл два келихи пива і тарілку, на якій безсоромно вмостилися дві котлети по-домашньому, два солоні огірки та дві тарані розміром з долоню.
– Ти мені все-таки скажи, що думаєш! Наш кадебешник сказав правду? – запитав Алік, уже всівшись навпроти литовського друга.
Аудрюс знизав гострими плечима. Його куртка лежала поруч на лавці, а синій поношений светр видавав недостатність м'язового і жирового покриву кісток.
– Ти обидві їж! – Алік недбало, але шанобливо кивнув на котлети. – Ти тепер в Європі… Там вижити складніше…
Аудрюс узяв котлету пальцями, підніс до носа, понюхав і посміхнувся.
– Може, і справді, – сказав він, дивлячись на котлету в руці. – Сам подумай! Розкопати могилу в Штатах, відрізати у небіжчика кисть, запакувати, щоб не просмерділася, перевезти через Атлантику в Литву і звідти потягами до Львова… Хіба хіпі коли-небудь знали слово «логістика»?
– А що це? – запитав, зупинивши ковток пива, Алік.
– От бачиш, – сказав Аудрюс. – Не могли ці хлопці самі таке прокрутити.
– Це в корені змінює багато чого, – задумливо мовив спроквола Алік і продовжив перерваний ковток.
– Що змінює? – Аудрюс втупився в очі давньому другові.
– Ну… картину нашого всесвіту… Джимі Хендрікс був ворогом капіталізму, і при цьому його цінували в КДБ?
– Послухай, збоченці є скрізь! Мій знайомий голубий ді-джей із Каунаса якось так запав на одну барменшу, що трохи не поміняв орієнтацію! З кожним може статися! Не лише з кадебістами! Та й цей твій капітан… він якийсь м'який…
– Ти що, думаєш, він дотепер за нами…
Аудрюс заперечливо хитнув головою, через що довга шевелюра ледве не зійшлась, як завіса, на його обличчі, залишивши тільки ніс і частину очей.
– Ні. – Він поправив рукою волосся. – Він романтик. Видно, випадково до органів потрапив.
– Так, але він сказав, що їх там багато було, тих, хто допоміг Москву обдурити й за гроші Москви привезти нам його геніальні пальці…
– Охолонь! – Литовець узяв у руку другу котлету по-домашньому. – Ти живеш у прекрасній країні, у прекрасному місті, де навіть у радянські часи кадебісти любили Джимі Хендрікса! Та їм пам'ятник треба поставити, вашим кадебістам!..
– Ну, ти теж романтик! Може, ще поряд із могилою Джимі такий пам'ятник увіткнути?!
– Старий. – На обличчі Аудрюса розпливлася злегка зарозуміла посмішка. – Ти що, забув? Make love, not war! Головне в нашому житті – любов. І якщо нас колись любили кадебісти і при цьому старалися не трахати? Хіба це не прекрасно?
– Так. – Алік пожував губами, посвердлив поглядом два огірки, що самотньо лежали на тарілці. – Бачиш, огірочки я взяв, а до пива вони ніяк… Не гармоніюють! Я зараз!
Алік підвівся, відійшов до прилавка. Аудрюс задумливо спостерігав за барменшею, що з уважною усмішкою на обличчі вислуховувала високого довговолосого клієнта. Потім вона зняла з полиці за своєю спиною рифлену пляшку з прозорою горілчаною рідиною. І полилася ця горілка в чарочки, що голодно втупилися своїм розкритим оком у сіру стелю.