Львiвська гастроль Джимі Хендрікса
Шрифт:
– Щось я не зрозумію, – замислився вголос Тарас. – У вас на гроші алергія, а ви з грошима працюєте!
Дарка знизала плечима.
– Платять добре, та й мені лікарі порадили нічну роботу, щоб ізранку спати лягати. У мене шкіра дуже чутлива, не лише на гроші. Коли я ввечері лягала, то довго не могла заснути, совалася, з боку на бік переверталась, і теж потім плями червоні, свербіж… Якби ви не були лікарем, я б вам про це не говорила.
– Жаль, що я тільки каменями займаюся, – видихнув Тарас. – Але хто знає? Може, і я чимось зможу допомогти.
Над обмінкою закричав-засміявся голосно незнайомий птах. Потім опустився просто на дах, іще раз різко
– Чули? – У голосі Дарки знову були чутні страх і переляк.
– Не тільки чув, але й бачив! – абсолютно спокійно сказав на це Тарас. – Ворона! Тільки, здається, біла!
– Ворона? – здивувалася Дарка. – Ворони так не кричать. Ворони каркають! Та і вночі вони сплять. У Стрийському парку. А вранці летять на звалище в Грибовичі.
– Звідки ви все це знаєте? – здивувався Тарас. – Ви що, стежите за воронами?
– Вони над нашим будинком літають, і в дитинстві так літали, через увесь центр. Увечері в парк, а рано-вранці – на звалище! Їх же тут тисячі!
Тарасу навіть не довелося виправдовуватися за свою брехню. Не розгледів він цього птаха, тільки його забарвлення, але був він, здається, більший за звичайну ворону. Проте Дарку це питання раптом перестало цікавити. Вона згадала своє дитинство. І почала про нього розповідати. Кава забулася, смак її, як і той заряд бадьорості, який дає кофеїн, випарувався з язика. Втома починала змагати, і протистояти їй ставало Тарасу все складніше і складніше. Проте піти без дозволу Дарки він не міг, не смів. Це було звичайне «джентльменське» виконання обов'язку.
Близько пів на шосту навпроти обмінки зупинилася біла «Лада», з неї вийшов чоловік років п'ятдесяти в окулярах, у шкіряному пальті.
– Відійдіть од віконця! – сказав він суворо Тарасові.
– З якої речі? – обурився Тарас.
– Тарасе, відійдіть, – із обмінки долинув голос Дарки. – Це Орест Васильович, він мене відімкне!
Тарас зробив кілька кроків убік. Простежив за чоловіком в окулярах. Той обійшов ліве віконце будови, над яким висіла табличка «Ремонт годинників», у його руці брязнули ключі. Раптово віконце обмінки наповнилося світлом – знову спалахнула лампочка. І тут же світло з'явилося в двох-трьох вікнах будинку навпроти.
– Ну от, тепер усе добре, – мовила до Тараса Дарка, яка несподівано виявилася поруч нього разом із змінником. На вигляд вона була невисока, мініатюрна, приваблива.
– То, може, вас додому підвезти? – запропонував Тарас.
Дарка кинула погляд на чоловіка, що приїхав на «Ладі», якийсь час барилась із відповіддю, але потім заперечливо хитнула головою.
– Орест Васильович краще дорогу знає.
Вона кивнула на прощання, сіла в білу «Ладу», і понесла її машина кудись удалину порожньою вулицею.
Піднімаючись на свій другий поверх втомленою ходою, задумливий Тарас ледве не наступив на п'яту сходинку. В останню мить вдалося йому з останніх сил податися вперед усім тілом і перенести праву стопу на наступну, шосту сходинку.
Вже крізь сон він почув із радіоточки звуки гімну. На обличчі усмішка з'явилась. І навздогін думка пролетіла про їхню з Даркою схожість – обоє ж лягали спати дуже втомленими й рано-вранці. А значить, обоє спали міцно.
За вікном уже щосили вирувало життя, гуркотіли вантажівки, машини. Стукали по тротуару підошви дешевих черевиків. Місто ожило і видавало тисячі звуків, не здатних проникнути в глибокий сон Тараса.
Розділ 13
Далеко за північ Алік йшов по Замарстинівській до себе додому, на свій особистий, маленький і затишний край міста Львова, де в дворику, який він ділив із п'ятьма повними та неповними сім'ями, не було жодного собаки. Відсутність собак дозволяла приходити додому в будь-який час, не тривожачи ні тишу, ні сон сусідів.
Настрій був легкий і романтичний. Саме з таким настроєм він виконав свої службові обов'язки «лівого» освітлювача в театрі опери та балету, а саме – освітив зі своєї робочої ложі лівого боку зали потужним прожектором симпатичну постановку «Веселої вдови» Оффенбаха. В антракті посміявся з панями гардеробницями, що почастували його чаєм із термоса. Кілька разів усмішку на його обличчі викликали вже не раз бачені сценки з оперети. Для нього ця оперета мала начебто подвійний зміст. Бачив він у ній більше, ніж звичайний глядач, тому що, знаючи акторів і актрис і їхні між собою стосунки, всміхався він ще й тоді, коли актори за велінням випадку й Оффенбаха раптом починали грати самих себе. Колишні реальні кохані талановито грали опереткових коханих, але в їхніх очах у цей час спалахували зовсім не театральні іскорки. З висоти бічної освітлювальної ложі, звичайно, «прочитати» очі акторів міг тільки Алік. Непоінформованому глядачеві куди цікавішими здавались яскраві костюми, жести, фрази.
Мимо промайнула «швидка допомога» із синьою блималкою, але без сирени. Порив вітру від машини, що промчала, трохи не зірвав із голови Аліка його улюбленого шкіряного крислатого капелюха. Сині відблиски виднілися попереду навіть тоді, коли машина вже зникла з очей. Темне небо насупилось. Алік відчув, як воно опускається нижче, немов хоче саме в нього влучити дощем або зливою. Прискорив ходу. Його кроки, що створювали в нічній львівській тиші єдиний ритм, зазвучали трохи голосніше.
Попереду показалося чергове перехрестя зі світлофором. Коли Алік наблизився до нього, світлофор увімкнув червоний сигнал, і Алік зупинився. І лише тоді помітив, що йде він по проїжджій частині дороги. Хоч і по краю, але по проїжджому краю. І, особливо не замислюючись, але десь приховано відчуваючи себе власним транспортним засобом, він дочекався зеленого сигналу і тільки після цього швидко перейшов вулицю, що перетинала його шлях.
Цей шлях і саме в цей час він проробляв сотні разів. Людина створює собі маршрути і потім усе життя дотримується їх. І якщо маршрут змінюється не з її волі, то почуття дискомфорту, що виникає при цьому, може дорівнювати за наслідками серйозному захворюванню.
Ось і сьогодні, а точніше, вчора пізно увечері, після роботи в театрі він вирушив на Грушевського до своєї давньої подруги, і з нею вони просиділи за кухонним столом і розмовами майже до другої години ночі. Нічний час «заговорюється» швидко й непомітно. Він не йде, як годинник. Він сідає з вами поруч за стіл і виявляється тим невидимим третім, який зберігає задоволення вашої бесіди, дозволяє розслаблено заглибитися в спогади. Він ніколи не квапить.
Але коли бесіда вже позаду і людина вийшла із затишного приватного маленького світу до менш затишного загального, та ще й нічного, ось-ось готового розродитися дощем, тоді вже час квапить, і нікуди від нього не подітися, тому що замість цокаючих стрілок стукають підошви по бруківці або асфальту, і людині, як особливому годинниковому механізму, дозволяється прискорювати свій рух, прискорювати свій власний час як для звичайної безпеки, так і просто для якнайшвидшого переходу до свого наступного затишного приватного маленького світу.