Лялька
Шрифт:
Старий Мінцель бував у магазині і в неділю. Вранці він молився, а опівдні казав мені приходити до нього на своєрідні уроки:
— Sag mir (скажи мені): was ist das? (Що це єсть?) Das ist Schublade (це єсть шухляда). Ану подивись, що в тому шухляді є? Es ist Zimmt (єсть кориця). Для чого потрібен кориця? Для зупу, для солодка страва потрібен кориця. Що таке єсть кориця? Є такий кора з одного дерево. А де живе такий дерево кориця? В Індії живе такий дерево. Дивись на глобус — оце тут єсть Індія. Дай мені на десять гроші кориця… О, du Spitzbub. [11] Я тобі дам десять раз нагайка, ти будеш
11
Шибеник!.. (Нім.)
Таким способом ми оглядали кожну шухляду в магазині та вивчали історію кожного товару. Коли ж Мінцель не дуже стомлювався, то диктував мені ще завдання на рахівництво, наказував підбивати рахунки в книжках та писати ділові листи від нашого магазину.
Мінцель дуже любив порядок, не терпів пилу і стирав його з найдрібніших речей. Тільки нагаїв йому не доводилось витирати завдяки своїм недільним урокам бухгалтерії, географії та товарознавства.
Потроху за кілька років ми так звикли один до одного, що старий Мінцель не міг обійтись без мене, а я навіть його нагайку почав вважати атрибутом сімейних звичаїв.
Пам’ятаю, як одного разу я зіпсував дорогий самовар і не знав, де дітися від жалю, а старий Мінцель, замість вхопитись за нагайку, лише сказав:
— Що ти наробиль, Ігнац?.. Що ти наробиль!..
Я волів би, щоб він одшмагав мене всіма нагайками, ніж почути тремтячий голос та побачити злякані очі хазяїна.
Обідали ми в буденні дні в магазині, спочатку обидва молоді Мінцелі й Август Кац, а потім ми з хазяїном.
У свята всі ми збирались нагорі й сідали за один стіл.
Щороку на різдво Мінцель давав нам подарунки, а його мати, в величезній таємниці, влаштовувала нам (і своєму синові) ялинку. Нарешті першого числа кожного місяця ми діставали платню (я одержував 10 злотих). При цьому кожен повинен був зробити звіх, скільки він заощадив: я, Кац, два племінники і слуги. Не робити заощаджень, хоч би по кілька грошів на день, було, на думку старого Мінцеля, таким самим злочином, як і крадіжка. За моєї пам’яті через наш магазин пройшло кілька продавців та учнів, яких Мінцель звільнив лише за те, що вони не робили заощаджень.
День, коли це виявлялось, був останнім днем їхньої служби в нашому магазині. Не допомагали обіцянки, клятви, цілування в руку і навіть благання навколішках. Старий ніколи не ворухнувся в кріслі, не глянув на провинних, тільки, вказуючи пальцем на двері, твердив одне слово: «Fort! Fort!» [12] Нагромадження збережень стало в нього вже хворобливим дивацтвом.
Цей добрий чоловік мав одну ваду — ненавидів Наполеона. Сам «він ніколи про нього не згадував, але, зачувши ім’я Бонапарта, аж казився: синів на обличчі, плювався і верещав: «Шельма! гицель! розбійник!»
12
Геть! Геть! (Нім.)
Почувши перший раз такі неподобні слова, я мало не зомлів. Мені хотілось сказати старому щось зухвале і втекти до пана Рачека, який на той час уже одружився з моєю тіткою. І раптом я помітив, що Ян Мінцель, затуливши рота рукою і підморгуючи, щось шепче Кацові. Я прислухався і почув, що казав Ян:
— Пусте говорить старий,
Август Кац лише приплющив очі й далі краяв мило.
Я остовпів від здивування і з тієї хвилини полюбив Яна Мінцеля й Августа Каца. Згодом я переконався, що в нашому невеликому магазині існує дві великі партії: одна складалася з старого Мінцеля та його матері й дуже любила німців, а друга, що складалася з молодих Мінцелів і Каца, ненавиділа їх. Наскільки пам’ятаю, один я залишався нейтральним.
В 1846 році до нас дійшли чутки про втечу Луї-Наполеона з ув’язнення. Рік той був для мене знаменним, оскільки я скінчив учнівство і став продавцем, а наш хазяїн, старий Ян Мінцель, помер за досить дивних обставин.
Того року торгівля в нашому магазині трохи підупала, чи то через загальні заворушення, чи то через те, що наш хазяїн занадто часто й занадто голосно лаяв Луї-Наполеона. Люди почали обминати нас, а одної ночі хтось (чи не Кац, бува?) навіть вибив у вікні шибку.
Цей випадок, замість зовсім відвернути покупців від магазину, навпаки, принадив їх, і ми цілий тиждень мали такий-виторг, як ніколи; сусіди аж заздрили нам. Проте через тиждень це штучне пожвавлення вщухло, і в магазині знов стало майже порожньо.
Одного вечора, коли хазяїна не було на місці (що вже само по собі було незвичайно), в магазин через вікно влетів другий камінь. Перелякані племінники побігли нагору шукати дядька, Кац побіг на вулицю ловити хулігана, а в цей час у дверях з’явилися два поліцейські, ведучи… Кого б ви думали? Ні більш, ні менш як нашого хазяїна.
Вони звинувачували його в тому, що це він розбив шибку, і минулого разу, напевне, теж…
Даремно старий відмагався: люди бачили, як він вибив шибку, до того ж при ньому знайшли ще один камінь… Довелося неборакові йти до ратуші.
Після довгих пояснень та розслідувань справу, звичайно, зам’яли, але старий з того часу зовсім занепав духом і почав марніти. А одного дня, сівши в своє крісло коло вікна, вже не зміг із нього підвестися. Так він і помер, спершпсь бородою на торговельну книгу і тримаючи в руці шнурок, за який сіпав козака.
Кілька років по його смерті брати спільно держали магазин на Підваллі й десь аж коло 1850 року розділилися — Франц залишився на місці з колоніальними товарами, а Ян з галантереєю та милом перейшов на Краківське Передмістя в нове приміщення, яке ми займаємо й тепер.
Через кілька років Ян одружився з красунею Малгожатою Пфейфер, а вона (царство їй небесне), залишившись удовою, віддала свою руку Стасеві Вокульському, який таким чином успадкував підприємство, створене двома поколіннями Мінцелів.
Мати нашого хазяїна жила ще довго. Коли я 1853 року повернувся з-за кордону, то застав її цілком здоровою.
Вона так само щоранку заходила в магазин і казала:
— Gut Morgen, meine Kinderl Der Kaffee ist schon fertig…
Тільки голос її рік у рік ставав все тихіший, поки не замовк навіки.
За моїх часів хазяїн був батьком і навчителем своїх практикантів і найретельнішнм працівником у магазині; його мати або жінка були хазяйками в домі, а всі члени сім’ї — продавцями. Тепер хазяїн тільки одержує прибуток від торгівлі, часто нічого в ній не тямить і найбільше турбується про те, щоб його діти не стали купцями. Я не кажу тут про Стася Вокульського, у якого широкі плани, а кажу взагалі — якщо ти купець, то повинен сидіти в магазині й учити своїх людей, коли хочеш, щоб з них були порядні продавці.