Лялька
Шрифт:
Є чутка, що Андраші зажадав шістдесят мільйонів гульденів на непередбачені витрати. Отже, й Австрія озброюється, а Стась тим часом пише мені, що війни не буде.
Оскільки він не був ніколи фанфароном, то, мабуть, знає важливі політичні таємниці; отож сидить в Болгарії не з любові до комерції…
Цікаво мені, що він думає робити? Цікаво!..
Розділ четвертий
ПОВЕРНЕННЯ
Неділя. Паскудний березневий день.
Незважаючи на таку погоду, а може, саме завдяки їй, пан Ігнац сидить у своїй загратованій кімнаті дуже веселий. Торгівля в магазині йде чудово, вітрини на майбутній тиждень оздоблені, а головне — з дня на день може повернутися Вокульський. Тоді нарешті пан Ігнац здасть комусь звітність та всю мороку по керівництву магазином і не більш як через два місяці поїде в відпустку. Після двадцяти п’яти років роботи — та ще й якої! — він має право на цей — відпочинок. Він думатиме тільки про політику, ходитиме, бігатиме і стрибатиме по полях та лісах, посвистуватиме собі і навіть співатиме, як співав замолоду.
Аби тільки не отой ревматичний біль, який на селі, звісно, минеться…
Отже, хоч дощ із снігом б’є в загратоване вікно, хоч він заліплює шибки так, що в кімнаті напівтемно, у пана Ігнаца настрій весняний. Він дістає з-під ліжка гітару, настроює її і, взявши кілька акордів, гугнявим голосом починає співати дуже романтичної пісні:
Наступ весни, її кроки поривні Співом гучним соловейко вітає, Над ручаєм у зеленому гаї Квітнуть троянди чарівні. [13]13
Переклад В. Струтинського.
Ці чарівні звуки будять пуделя, що спить на канапі, і він своїм єдиним оком починає придивлятись до хазяїна.
Звуки ці спричиняють щось дивніше — вони викликають на подвір’ї якусь величезну тінь, що стає в загратованому вікні й намагається зазирнути всередину кімнати, чим звертає на себе увагу пана Ігнаца. «Це, мабуть, Павло», — думає пан Ігнац.
Але Ір іншої думки: він зіскакує з канапи і стурбовано нюхає двері, немов зачув когось чужого.
В сінях чути шарудіння. Чиясь рука шукає клямки, нарешті, двері відчиняються, і на порозі з’являється якась постать в широкій шубі, обліпленій снігом та покропленій дощем.
— Хто там? — питає пан Ігнац, і на обличчі його виступають червоні плями.
— А ти вже забув мене, старий?.. — тихо й повільно відповідає голос.
Пан Ігнац зовсім бентежиться. Він начіплює на ніс пенсне, яке зараз же спадає, потім витягає з-під ліжка схожий на труну
Тим часом гість скидає шубу і смушеву шапку, а одноокий Ір, обнюхавши його, починає крутити хвостом і з радісним скавучанням припадає до його ніг.
Пан Ігнац підходить до гостя схвильований і зсутулений більш, ніж звичайно.
— Мені здається… — каже він, потираючи руки, — мені здається, що маю приємність…
Потім, часто кліпаючи, підводить гостя до вікна.
— Стась… їй же богу!..
Він плеще гостя по опуклих грудях, тисне йому то праву, то ліву руку і, нарешті, поклавши долоню на його стрижену голову, робить такий рух, ніби має втирати йому в тім’я мазь.
— Ха-ха-ха!.. — сміється пан Ігнац. — Стась власною особою… Стась із війни!.. Що це ти аж тепер згадав, що маєш магазин і друзів? — додає він, сильно ляпаючи його по спині. — Хай мене чорти візьмуть, коли ти не схожий на солдата або на моряка, тільки не на купця… Вісім місяців не бути в магазині!.. Які груди… яка довбешка…
Гість також сміявся. Він обняв Ігнаца за шию і по кілька разів палко поцілував його в обидві щоки, які той по черзі підставляв йому, сам, однак, не відповідаючи на поцілунки.
— Ну, що ж у тебе, старий, чувати? — спитав гість. — Щось ти схуд, поблід…
— Навпаки, потроху набираю тіла.
— Посивів… Як же ти себе почуваєш?
— Чудово. І в магазині справи йдуть добре, оборот трохи збільшився. В січні й лютому наторгували на двадцять п’ять тисяч карбованців!.. Стасю коханий!.. Та тебе ж вісім місяців не було вдома… Це тобі що? Може, сядеш?
— Звичайно, — відповів гість, сідаючи на канапі, на якій враз умостився Ір і поклав йому голову на коліна.
Пан Ігнац присунув свого стільця до канапи.
— Може, що-небудь з’їси? У мене є шинка і трохи ікри.
— Можна.
— Може, чого-небудь і вип’єш? Є пляшка непоганого угорського вина, але тільки одна ціла чарка.
— Буду пити з склянки.
Пан Ігнац затупцював по кімнаті, відкриваючи то шафу, то сундучка, то шухляду в столі. Він дістав вино і знову сховав його, потім поклав на столі шинку й кілька булок.
Руки й повіки йому тремтіли, і минуло чимало часу, поки він заспокоївся настільки, що зміг виставити на стіл усі харчі. Лише чарка вина повернула йому порушену душевну рівновагу.
Тим часом Вокульський їв:
— Ну, що нового? — вже спокійніше запитав пан Ігнац, торкаючи гостя за коліно.
— Догадуюсь, що тебе цікавить політика, — відповів Вокульський. — Буде мир.
— А чого ж озброюється Австрія?
— Озброюється на шістдесят мільйонів гульденів?.. Хоче загарбати Боснію й Герцеговіну.
У Ігнаца розширились зіниці.
— Австрія хоче загарбати?.. — повторив він. — За що?
— За що? — усміхнувся Вокульський. — За те, що Туреччина не може їй нічого заборонити.
— А що ж Англія?
— Англія також дістане компенсацію.
— Коштом Туреччини?
— Звичайно. Слабші завжди платять за сварки між сильними.
— А справедливість? — вигукнув пан Ігнац.
— Справедливість полягає в тому, що сильні множаться й ростуть, а кволі гинуть. Інакше світ перетворився б на дім інвалідів, а це вже була б несправедливість.