Лялька
Шрифт:
Ігнац відсунувся разом із стільцем.
— І це кажеш ти, Стасю?.. Серйозно, без жартів?
Вокульський спокійно глянув на нього.
— Це кажу я, — відповів він. — Що ж у цьому, дивного? Хіба цей закон не стосується мене, тебе, всіх нас?.. Забагато я плакав над собою, щоб уболівати за Туреччиною.
Пан Ігнац опустив очі й замовк. Вокульський спокійно їв.
— Ну, а як тобі щастило? — запитав Жецький уже спокійним тоном.
У Вокульського блиснули очі. Він перестав їсти і сперся на бильце канапи.
— Пам’ятаєш, — спитав він, — скільки я
— Тридцять тисяч карбованців, усю готівку.
— А як ти гадаєш: скільки привіз?
— П’ятде… ну, тисяч з сорок… Угадав?.. — спитав Жецький, невпевнено дивлячись на нього.
Вокульський налив склянку вина й неквапно вишів.
— Двісті п’ятдесят тисяч карбованців, з них більша частина золотом, — промовив він виразно. — А оскільки я сказав купити цінних паперів, які продам після укладення миру, то матиму понад триста тисяч.
Жецький нахилився до нього, розкривши рота.
— Не бійся, — вів далі Вокульський, — ці гроші я заробив чесно, навіть тяжкою працею, дуже тяжкою. Весь секрет полягає в тому, що я мав багатого спільника й задовольнявся прибутком в чотири-п’ять разів меншим, ніж інші. Через те мій капітал весь час був в обігу і зростав.
Ну, — додав він по паузі, — до того ж мені неймовірно щастило… Як грачеві, котрому десять разів підряд виходять той самий номер в рулетці. Нічого собі гра?.. Майже щомісяця я ризикував усім майном, а щодня — життям.
— І тільки задля цього туди їздив? — спитав Ігнац.
Вокульський насмішкувато глянув на нього.
— А ти хотів, щоб я зробився турецьким Валленродом? [14]
— Ризикувати задля капіталу, коли є певний шматок хліба!.. — буркнув пай Ігпац, хитаючи головою і зводячи брови.
Вокульський затремтів від гніву й підхопився з канапи.
— Цей певний шматок хліба, — заговорив він, стикаючи кулаки, — стояв мені поперек горла й душив мене цілих шість років!.. Хіба ти вже не пам’ятаєш, скільки разів на день дорікали мені двома поколіннями Міицелів та ангельською добротою моєї дружини? Чи був хто-небудь з далеких чи близьких моїх знайомих, крім тебе, хто не ображав би мене словом, рухом або поглядом? А скільки разів говорили мені мало не в вічі, що я живу коштом своєї дружини, що всім завдячую праці Мінцелів, а своєї енергії не доклав аніскілечки, хоч я розширив цю крамничку і подвоїв її прибутки…
14
Натяк на поему Міцкевича «Конрад Валленрод», герой якої, щоб помститися хрестоносцям, котрі захопили Литву, удає з себе німця, проникає в ворожий табір і сприяє його поразці. Цим іронічним запитанням Вокульський підкреслює, що його діяльність не мала нічого спільного з політикою.
Мінцслі, завжди Міицелі!.. Нехай тепер порівняють мене з Мінцелями. Я сам-один заробив за півроку більше, ніж два покоління Мінцелів за півстоліття. Щоб здобути те, що я здобув серед куль, багнетів і тифу, тисяча
— Він завжди однаковий! — прошепотів Ігнац.
Вокульський охолов. Він поклав руку на плече Ігпацові й, заглядаючи йому в очі, лагідно сцитав:
— Ти не гніваєшся, старий?
— Чого? Хіба я не знаю, що вовк не стерегтиме баранів… Звичайна річ…
— Що ж у вас чувати, скажи?
— Тільки те, про що я писав тобі в листах. Торгівля йде добре, одержали нові товари, збільшилось замовлень.
Потрібен ще один продавець.
— Візьмемо двох, магазин розширимо, буде розкішний.
— Дрібниці.
Вокульський глянув на нього збоку й усміхнувся, бачачи, що настрій у старого поліпшується.
— А що чути в місті? В магазині, поки ти в ньому працюєш, завжди буде все гаразд. у— В місті…
— Постійні покупці всі нас відвідують? — перебив його Вокульський, все швидше ходячи по кімнаті.
— Всі. Навіть з’явились нові.
— А… а…
Вокульський спинився, ніби вагаючись. Він знов налив склянку вина й вихилив одним духом.
— А Ленцький купує у нас?..
— Частіше бере набір.
— Значить, бере… — Вокульський передихнув. — Як же його справи?
— Здається, він зовсім збанкрутував, і, мабуть, цього року продаватимуть з торгів його будинок.
Вокульський нахилився над канапою і почав бавитися з Іром.
— Скажи, будь ласка… А панна Ленцька не вийшла заміж?
— Ні.
— І не виходить?
— Навряд. Хто тепер одружиться з панною, у якої великі претензії і ніякого приданого? Так і постаріється, хоч і гарна. Звичайно…
Вокульський встав і потягнувся. Його суворе обличчя стало на диво лагідним.
— Любий ти мій старигане! — сказав він, беручи Ігнаца за руку. — Мій чесний давній приятелю! Ти навіть не уявляєш собі, який я радий тебе бачити, та ще й у цій кімнатці. Пам’ятаєш, скільки я тут провів вечорів та ночей… як ти мене годував, як віддавав мені свою кращу одежу… Пам’ятаєш?
Жецький уважно подивився на нього й подумав, що вино, мабуть, досить міцне, коли так розв’язало язика Вокульському.
Вокульський сів на канапу, обперся головою об стіну й заговорив наче сам до себе:
— Ти навіть не уявляєш собі, що я витерпів — на чужині, не певний, чи побачу ще кого-небудь з близьких, страшенно самотній. Бо, розумієш, найстрашніша самотність не та, що навколо людини, а пустка в самій людині, коли вона не взяла з собою з батьківщини жодного теплого погляду, сердечного слова, навіть іскри надії.
Пан Ігнац ворухнувся на стільці, щоб заперечити.
— Дозволь нагадати, — зауважив він, — що спочатку я писав тобі дуже сердечні листи, можливо, навіть надто сентиментальні. Але мене розохотили твої короткі відповіді.