Лялька
Шрифт:
Раптом розійшлась чутка, що справи пана Томаша зовсім кепські, і з цілого легіону поклонників у панни Ізабелли залишилось тільки два серйозних претенденти: один барон і один маршалок, обидва багаті, але старі.
Тепер панна Ізабелла зрозуміла, що грунт утікає з-під її ніг, і вирішила зменшити вимоги. Але тому, що барон і маршалок, попри все своє багатство, викликали у неї непоборну огиду, вона з дня на день відкладала остаточне вирішення. Тим часом пан Томаш порвав з товариством.
Не дочекавшись відповіді, маршалок виїхав на село, а збентежений барон — за кордон, і панна Ізабелла залишилась зовсім сама! Правда, вона знала, що кожен з них повернеться на перший її поклик, але — котрого ж вибрати, як подолати в собі огиду?.. А
Одна річ дуже полегшувала їй можливість вийти заміж з розрахунку: вона ніколи не» була закохана. Спричинився до цього її холодний темперамент, віра, що в подружньому житті можна обійтися й без поетичних додатків, нарешті — ідеальна любов, найдивніша з тих, про які можна було почути.
Одного разу панна Ізабелла побачила в скульптурній галереї статую Аполлона, яка справила на неї таке сильне враження, що вона купила прекрасну її копію й поставила в своєму будуарі. Вона дивилася на нього цілі години, думала про нього і… хто знає, скільки поцілунків огрівало руки та ноги мармурового божества?.. І сталось чудо: від пестощів закоханої жінки камінь ожив. Бо коли одної ночі вона заплакана заснула, безсмертний зійшов із свого п’єдесталу в лавровому вінку на голові, сяючи містичним сяйвом.
Він сів на краю її ліжка, довго дивився на неї очима, з яких проглядала вічність, а потім стиснув її в могутніх обіймах і поцілунками білих вуст сушив її сльози та охолоджував її гарячку.
Відтоді він все частіше навідував її, і коли вона мліла в його обіймах, він, бог світла, шептав їй про таємниці неба й землі, досі не названі мовою смертних. З любові до неї він створив ще більше чудо, являючи в своєму божественному образі облагороджені риси тих мужчин, які в свій час справили на неї враження.
Раз він схожий був на героя-генерала, який виграв битву і з висоти свого сідла споглядав, як умирали тисячі хоробрих воїнів. Другий раз нагадував обличчям уславленого тенора, якому жінки кидали під ноги квіти, а чоловіки випрягали з йоґЬ карети коні. Ще іншим разом він був веселим і вродливим принцом крові одного з царюючих домів; був відважним пожежником, який за врятування трьох чоловік з полум’я на п’ятому поверсі одержав орден Почесного легіону; був знаменитим художником, який дивував світ багатством своєї фантазії; був венеціанським гондольєром або цирковим атлетом незвичайної сили і вроди.
Кожен з цих людей певний час володів потаємними думками панни Ізабелли, кожному з них вона присвячувала найпотаємніші зітхання, розуміючи, що з тих чи інших причин їй не можна його покохати, і кожен з волі божества з’являвся в його образі в напівфантастичних мріях. А від цих видінь в очах панни Ізабелли з’явився новий вираз — якась неземна задума. Інколи її очі дивилися понад людей і поза цей світ; а коли до того ж її попелясте волосся розсипалось по чолі якось так дивно, немов від таємничого подмуху, присутнім здавалося, що перед ними ангел або свята.
Щось рік тому в таку хвилину побачив панну Ізабеллу Вокульський, і відтоді серце його не знало спокою.
Майже в той самий час пан Томаш порвав з товариством і на знак своїх революційних настроїв записався до купецького клубу. Там з погорджуваними колись лимарями, щіткарями та винокурами він грав у віст, всім і кожному доводячи, що аристократія не мусить замикатись у своєму вузькому колі, вона повинна вести за собою освічене міщанство, а через нього і народ. У відповідь на це загорділі лимарі, щіткарі та винокури, з свого боку, визнавали, що пан Томаш — єдиний аристократ, який зрозумів свої обов’язки перед вітчизною і сумлінно їх виконує. Могли б додати: виконує щоденно від дев’яти вечора до півночі.
І в той час, коли пан Томаш таким чином ніс тягар нового становища, панна Ізабелла знемагала з нудьги
Вона ходила, а в величезній кімнаті товпились її сумні спогади, ввижались люди, які тут колись бували. Ось дрімає старезна княгиня; ось дві графині питають у прелата поради, чи можна охрестити дитину в трояндовій воді; ось гурт молодиків дивиться на неї безнадійно закоханими очима, а деякі намагаються збудити в ній цікавість удаваною байдужістю; а там — гірлянда панянок, які милуються нею, захоплюються або заздрять. Повно світла, шелесту шовків, гомону, розмов, які здебільшого, мов ті метелики навколо квітки, кружляють навколо її вроди. Де тільки вона з’являлася, там усе в порівнянні з нею блідло; інші жінки були їй тлом, чоловіки — рабами.
І все це минулося… А сьогодні в цій вітальні холодно, темно й пусто… Лишилась тільки вона та невидимий павук смутку, який завжди засновує сірим павутинням місця, де ми були щасливі і звідки щастя втекло… Панна Ізабелла ламала собі пальці, аби погамувати сльози, яких вона соромилась навіть уночі, на самоті.
Всі її покинули за винятком тітки, графині Карольової, яка в час поганого настрою приходила сюди і, розсівшись на канапі та зітхаючи, починала балакати:
— Так, дорога Бельцю, ти мусиш визнати, що зробила кілька непрощенних помилок. Про Віктора-Еммаиуїла я не кажу, то була хвилева примха короля — трохи ліберального і дуже обтяженого боргами. Для таких стосунків потрібно мати більше — не скажу такту, але досвіду, — говорила графиня, скромно опустивши очі. — Але прогавити або, якщо хочеш, відштовхнути графа Сент-Огюста, — це вже пробач!.. Чоловік молодий, багатий, з прекрасним становищем, а до того ж і а таким майбутнім!.. Зараз він якраз очолює одну депутацію до святого отця і, напевне, дістане спеціальне благословення для цілої родини… А граф Шамбор називає його cher cousin [20] . Ах, боже мій!..
20
Дорогий кузен (фра н ц.).
— Я гадаю, тітусю, що жалкувати за цим уже пізно, — озвалась панна Ізабелла.
— Хіба я хочу завдати тобі жалю? На тебе й так чекають удари, які може пом’якшити лише глибока віра. Ти ж, мабуть, знаєш, що твій батько розтратив чисто все майно, навіть залишки твого посагу.
— Що ж я мушу зробити?
— А все-таки ти, і тільки ти одна можеш що-небудь зробити, — сказала графиня значуще. — Маршалок, правда, не Адоніс, але… Якби наші обов’язки легко було виконувати, то не існувало б заслуг. Зрештою, боже мій, хто ж нам боронить мати в глибині душі якийсь ідеал, думка про який полегшує найтяжчі хвилини? Кінець кінцем можу тебе запевнити, що становище молодої жінки, яка має старого чоловіка, не найгірше. Всі нею цікавляться, говорять про неї, захоплюються її самопожертвою, а старий чоловік до того ж не такий вимогливий, як чоловік середнього віку…
— Ах, тітусю…
— Тільки без екзальтації, Бельцю! Тобі вже не шістнадцять років, і на життя ти повинна дивитись серйозно. Не можеш же ти через якусь антипатію жертвувати добробутом батька та хоч би й Флори та слуг. Нарешті, подумай, скільки б ти з твоїм благородним серденьком могла зробити добра, маючи в руках багатство.
— Але ж, тьотю, маршалок гидкий, йому не жінки треба, а няньки, щоб витирала йому рота.
— Не обов’язково маршалок. Нехай буде барон…
— Барон ще старіший, він краситься, рум’яниться, а на руках у нього якісь плями.