Лялька
Шрифт:
— Хіба я на тебе ображаюсь?
— Ще менш підстав у тебе ображатись на інших працівників, котрі не знають тебе так, як я.
Вокульському стало ніяково.
— Але ж я до жодного з них не маю претензій. Може, трошечки до тебе за те, що так мало писав про… міські справи… До того ж «Кур’єр» часто пропадав на пошті, новини надходили з перервами, і тоді мене починали мучити найгірші передчуття.
— Чому? Адже у нас не було війни, — здивовано відповів пан Ігнац.
— Та й справді!.. Ви навіть непогано веселилися. Пам’ятаю, в грудні тут влаштовували чудові живі картини.
Хто там в них виступав?..
— Ну, я на такі дурниці не ходжу.
— Правда. А я того дня
— Безумовно… хоч твій настрій можна пояснити нудьгою, самотністю.
— А може, тугою, — перебив Вокульський. — Отруювала вона мені кожну вільну від праці хвилину, кожну годину відпочинку. Налий мені вина, Ігнаце.
Він випив, знову почав ходити по кімнаті й заговорив притишеним голосом:
— Уперше це сталося зі мною під час переправи через Дунай, що тривала з вечора до пізньої ночі. Я плив сам із циганом-перевізником. Розмовляти я з ним не міг, тому розглядав околиці. В тому місці були піщані береги, як у нас. І дерева схожі на наші верби, й косогори порослі ліщиною, д темні соснові гаї — все, як у нас. На якусь хвилину мені здалося, що я на батьківщині і перш ніж настане ніч я побачу вас. Ніч настала, але одночасно зникли в темряві береги. Я залишився сам на широчезному водному просторі, в якому відбивалися бліді зірки. І тоді мені спало на думку, що я так далеко від дому, і єдине, що нас єднає, — оці зорі, а в цю хвилину, мабуть, там, у вас, ніхто на них не дивиться, ніхто мене не пам’ятає, ніхто!.. Я відчув, що всередині у мене ніби щось розірвалось, і тоді я зрозумів, яка у мене в душі глибока рана.
— Це правда, зірки мене ніколи не цікавили, — тихо промовив пан Ігнац.
— Від того дня на мене напала дивна хвороба, — вів далі Вокульський. — Поки я писав листи, складав рахунки, одержував товари, розсилав своїх агентів, поки допомагав витягати з болота вози та розвантажувати їх або стеріг товари від грабіжників, — я був більш-менш спокійний.
Але як тільки відривався від справ, навіть коли на хвилину відкладав перо, я відчував такий біль, наче мені, — ти розумієш, Ігнаце, — наче мені в серце потрапила зернина піску. Бувало, ходжу, їм, п’ю, розмовляю, тверезо думаю, розглядаю чудові краєвиди, навіть сміюсь і веселюсь, а однак відчуваю, ніби мене щось тупо коле, відчуваю якийсь невиразний неспокій, ледь помітну тривогу.
Цей хронічний, надзвичайно болісний стан кожна дрібниця могла перетворити в бурю. Якесь дерево знайомої породи, голий горбок, барва хмари, політ птаха, навіть порив вітру без ніякого приводу збуджували в мені такий шалений розпач, що я втікав од людей. Я шукав такої відлюдної місцини, де міг би небачений ніким упасти й вити з болю, як пес.
Інколи в такі години, коли я втікав сам від себе, мене здоганяла ніч. Тоді з-за кущів, повалених дерев та з яруг проти мене виходили якісь сірі тіні й сумно кивали головами з каламутними очима. А всі шелести листя, далекий гуркіт возів, дзюрчання води зливалися в один жалібний голос, який питав мене: «Подорожній чоловіче, що з тобою сталось?» [15] І справді, що зі мною сталось…
15
Цитата з вірша Міцкевича «До Г***». Прус цитує з пам’яті; у Міцкевича: «Пілігриме…»
— Нічого не розумію, — перебив його Ігнац. — Що ж воно за шаленство?
— Що?.. Туга.
— За чим?
Вокульський здригнувся.
— За чим? Ну… за всім… за батьківщиною…
— Чому ж ти не повертався?
— А що б це мені помогло?.. А зрештою —
— Не міг? — перепитав Ігнац.
— Не міг… та й усе! Нічого мені було повертатися, — нетерпляче відповів Вокульський. — Вмерти тут чи там — однаково… Дай мені вина, — раптом закінчив він, простягаючи руку.
Жецький глянув на його палаюче обличчя й відсунув пляшку.
— Облиш, — сказав він, — ти вже й так збуджений…
— Через те й хочу пити…
— Через те ти й не повинен пити, — перебив Ігнац. — Ти забагато говориш, може, більше, ніж сам хотів би, — додав він з притиском.
Вокульський не наполягав. Він подумав і відповів, хитаючи головою:
— Помиляєшся.
— Зараз я тобі доведу, — відповів Ігнац стишеним голосом, — Ти їздив туди не тільки для того, щоб заробити гроші…
— Безумовно, — сказав Вокульський, подумавши.
— Та й нащо тобі триста тисяч карбованців, коли вистачало тисячі на рік?..
— Правильно.
Жецький нахилився до його вуха.
— А ще скажу тобі, що ці гроші ти привіз не для себе…
— Хто його знає, може, ти й угадав.
— Я вгадую більше, ніж ти думаєш…
Вокульський раптом зареготав.
— Ага, он що ти думаєш! — вигукнув він. — Запевняю тебе, що ти нічого не знаєш, старий мрійнику.
— Боюсь я твоєї тверезості, бо від неї ти починаєш балакати, як шалений. Ти розумієш мене, Стасю?..
Вокульський все сміявся.
— Твоя правда, я не звик пити, й вино вдарило мені в голову. Але тепер я вже можу думати тверезо. Скажу тобі тільки, що ти помиляєшся. А тепер, щоб я зовсім не впився, випий сам — за успіх моїх намірів.
Ігнац налив чарку й, міцно потиснувши руку Вокульському, промовив:
— За успіх великих намірів…
— Великих для мене, але насправді дуже скромних.
— Хай буде й так, — сказав Ігнац. — Я вже такий старий, що мені краще ні про що не знати; навіть такий старий, що прагну тільки одного — гарної смерті. Дай мені слово, що, коли настане час, ти повідомиш мене…
— Так, коли настане час, будеш моїм сватом.
— Я вже був, і нещасливо…
— З удовою, сім років тому?
— П’ятнадцять. [16]
— Знову своєї, — засміявся Вокульський. — Ти завжди однаковий.
— І ти однаковий. За успіх твоїх намірів… Які б вони не були, але я знаю, що вони гідні тебе. А тепер — мовчу…
Сказавши це, пан Ігнац випив вино, а чарку кинув на підлогу. Брязкіт розбитого скла розбудив Іра.
— Ходімо в магазин, — сказав Ігнац. — Бувають розмови, після яких добре поговорити про справи.
Жецький узяв з шухляди ключа, і вони вийшли. У підворітті на них війнуло мокрим снігом. Жецький відчинив двері магазину й засвітив кілька газових ріжків.
16
Жецький має на увазі польське повстання 1863 року, в якому Вокульський брав участь.
— Ого, які товари! — вигукнув Вокульський. — І, здається, всі нові?
— Майже. Хочеш подивитись?.. Отут фарфор. Зверни увагу…
— Потім… Дай мені книгу.
— Прибутків?
— Ні, боржників.
Жецький відкрив конторку, дістав книгу й підсунув крісло. Вокульський сів і, переглянувши список, зупинився на одному прізвищі.
— Сто сорок карбованців, — прочитав він. — Ну, це небагато…
— Хто ж то? — запитав Ігнац. — А… Ленцький…
— Панні Ленцькій також відкрито кредит… дуже добре, — бубонів далі Вокульський, нахилившись над книжкою, немов запис був невиразний. — Ага… ага… позавчора взяла гаманця… Три карбованці?.. Це, мабуть, дорого…