Лялька
Шрифт:
Увечері до Вокульського зайшов Охоцький.
— Що ви собі думаєте! — крикнув він, — Я хотів з вами багато про що поговорити… Але ви весь час були серед жіноцтва, а тепер виїжджаєте…
— Ви не любите жінок? — усміхнувся Вокульський. — Може, ви й маєте рацію!
— Не те що не люблю. Але з того часу, як я переконався, що великосвітські дами нічим не відрізняються від покоївок, я віддаю перевагу покоївкам. Баби — всі без винятку — дурні, навіть найрозумніші. Вчора, наприклад, я півгодини тлумачив Вонсовській, нащо потрібні керовані повітряні кулі. Говорив
Вона так дивилась мені в очі, — голову дав би до пня, що все розуміє. А коли я скінчив, вона запитала: «Пане Охоцький, чому ви не женитесь?» Ви чули таке?! Звичайно, я ще півгодини пояснював їй, що й не подумаю женитись ні на панні Феліції, ні на панні Ізабеллі, ні навіть на ній.
На чорта мені жінка, яка крутитиметься по моїй лабораторії в сукні з довгим хвостом, витягатиме мене на прогулянки, візити, в театри… їй-богу, я не знаю жодної жінки, в товаристві якої не одурів би за півроку.
Він замовк і зібрався йти додому.
— Одне слово, — сказав Вокульський, — як повернетесь у Варшаву, зайдіть, будь ласка, до мене. Може, я скажу вам про один винахід, який справді відбере півжиття, але… сподобається вам.
— Повітряні кулі? — спитав Охоцький, і очі у нього запалали.
— Дещо ліпше. На добраніч!
Другого дня, перед полуднем, Вокульський попрощався з господинею і її гостями. Годин через дві він був уже в Заславі. Навідав ксьондза і сказав Венгелекові вбирагися в дорогу до Варшави. Покінчивши з цим ділом, він пішов до руїн замка.
На камені вже був вирізьблений замовлений ним вірш.
Вокульський кілька разів перечитав його і замислився над словами.
— А якщо ні? — шепнув він.
І його пойняв страшний розпач. В цю мить він прагнув тільки одного: аби земля розступилась під ним і поглинула його разом з цими руїнами, з цим каменем і написом на ньому…
Коли він повернувся в містечко, коні були вже нагодовані; коло брички стояв Венгелек з зеленим сундучком.
— А ти знаєш, коли повернешся назад? — спитав його Вокульський.
— Коли бог дасть, пане, — відповів Венгелек.
— Ну, то сідай.
Вокульський скочив на м’яке сидіння, і коні рушили.
Якась стара жінка, що стояла над шляхом, перехрестила їх на дорогу. Венгелек побачив її і скинув шапку.
— Щасти вам боже, матінко! — крикнув він з передка.
Розділ сьомий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Зараз маємо 1879 рік.
Якби я вірив в забобони, а головне — якби я не знав, що після найтяжчих часів настають кращі, боявся б я цього 1879 року. Бо коли минулий рік закінчився погано, то цей почався ще гірше.
Англія, наприклад, наприкінці минулого року вплуталась у війну з Афганістаном, і в грудні їй було там скрутно. Австрія мала багато клопоту з Боснією, а в Македонії спалахнуло повстання. В жовтні й листопаді відбулися замахи
1879 рік тільки що почався, але хай йому грець!..
Англійці ще не виплутались з війни з Афганістаном, а вже почали другу в Африці, десь на Мисі Доброї Надії, з якимись зулусами. Тут у нас, в Європі, теж подія: ні більш, ні менш — в околицях Астрахані спалахнула чума і що не день може перекинутись до нас.
Що ми тільки маємо через ту чуму! Кого не зустрінеш, так і слухай: «Добре вам довозити ситчики з Москви! Побачите, що завезете з ними й чуму!» А скільки ми одержуємо анонімних листів, де нас лають на всі заставки!
Але мені здається, що пишуть їх насамперед купці — наші конкуренти та лодзінські фабриканти ситцю.
Вони втопили б нас у ложці води, хоч би й ніякої чуми не було. Звісно, що я навіть сотої частки тих лайок не переказую Вокульському; але думаю, що він сам чує та читає їх більше, ніж я., і Власне кажучи, я хотів описати неймовірну історію, а саме — кримінальну справу, яку баронеса Кшешовська порушила проти кого?.. Ніхто й не подумав би! Проти чудової, милої, чесної пані Гелени Ставської. Але мене пориває така лють, що я не можу зосередити думок. Тому поки що писатиму про щось інше.
Так от, баронеса порушила проти пані Ставської кримінальну справу про крадіжку!.. Пані Гелена і крадіжка!..
Звичайно, що ми вийшли з тієї брудної справи переможцями. Але чого це нам коштувало! Я, наприклад, їй-богу, не міг спати ночами цілих два місяці. А якщо тепер призвичаївся вечорами ходити в ресторацію на пиво, чого зі мною раніш ніколи ие бувало, і сиджу там до півночі, то тільки через те, що дуже мені прикро. Справді-бо, її, цю святу жінку, позивати за крадіжку!.. Для цього, бог свідок, треба бути такою пришелепуватою, як баронеса.
Зате ж вона, оте бабило, й заплатила нам десять тисяч карбованців. А якби від мене залежало, то я з неї вичавив би й сто тисяч. Нехай би плакала, нехай би казилась, нехай би навіть вмерла… Падлючна баба!
Але облишимо людську підлість, подумаємо про щось інше.
Власне кажучи, хто його знає, чи не був Стах мимовільною причиною нещастя пані Ставської; може, навіть, не так він, як я… Бо то ж я силоміць завів його до Ставської, щоб він не відвідував тієї потвори, пані баронеси, нарешті я писав до Вокульського в Париж, щоб він там зібрав відомості про Людвіка Ставського. Коротше кажучи, я і тільки я роздратував ту відьму Кшешовську. Ну, то я й одпокутував за це протягом цілих двох місяців!.. Нічого не вдієш. «Господи, якщо ти є, то спаси мою душу, коли вона в мене є», — казав один солдат часів французької революції. (Ой, як же я старіюсь, як старіюсь!.. Замість одразу взятись до діла, я балакаю, кручу, дляюсь… Хоч, їй-богу, зі мною щось неодмінно сталося б, аби я одразу почав писати про той огидний, той ганебний процес…)