Лялька
Шрифт:
Вокульський спинився в дверях і, дивлячись на ринву, пробурмотів:
— Ха… якби ми зустрілися раніше, може б, я на ній оженився.
Почувши це, я дуже зрадів, але одночасно мене наче щось кольнуло в серце.
— А тепер ти вже не будеш женитися? — спитав я.
— Хто його знає? Може, й оженюсь… тільки не на ній.
Коли я почув це, мене пойняло ще дивніше почуття: з одного боку мені було жаль, що пані Ставська не матиме такого чоловіка, як Стах, а з другого — у мене з грудей немов звалився тягар.
Не встигли ми вийти в двір,
— Панове! Заждіть!..
В ту ж мить вона вереснула: «Ах, нігілісти!» — й одскочила в кімнату.
Одночасно за два кроки від нас у дворі ляпнувся оселедець, на якого сторож кинувся так хижо, що навіть не помітив мене.
— Чи не хочеш зайти до пані баронеси? — спитав я Стаха. — У неї до тебе, здається, є якесь діло.
— Хай вона не морочить мені голови, — відповів він, махнувши рукою.
На вулиці Вокульський взяв візника, і ми поїхали в магазин, не перемовивпшсь за всю дорогу й словом. Але я певний, що він думав про пані Ставську, і якби не та чортова капуста…
Мені було так недобре, так тяжко на серці, що після закриття магазину я пішов на пиво. В ресторації зустрів радника Венгровича, який також вішає всіх собак на Вокульського, але висловлює дуже здорові політичні думки… І ми сперечалися з ним до півночі. Венгрович має рацію: з газет справді видно, що в Європі щось заварюється. Хто Гюго знає, чи малий Наполеончик (його називають Люлю, пін вам покаже лю-лю!) після Нового року не перебереться з Англії в Францію… Президент Мак-Магон — за нього, князь Брольї — за нього, більшість народу — за нього. Можна закладатися, що він стане імператором Наполеоном IV, а весною влаштує німцям забавку. Тепер німці вже не підуть на Париж. Двічі така штука не трапляється. Так от, значить… Що я хотів сказати?.. Ага!
Днів через три чи чотири після того, як ми були у пані Ставської, приходить Стах у магазин і подає мені листа, ллє адресованого йому.
— Ану прочитай, — каже він мені, сміючись.
Розкрив — читаю: «Пане Вокульський! Вибач, що не називаю тебе шановним, але трудно так величати людину, від якої вже всі з огидою відвертаються. Нещасна людино! Ти ще не виправдався за свої колишні мерзенні вчинки, а вже ганьбиш себе новими. Зараз у всьому місті тільки й мови, що про твої відвідини такої розпутної жінки, як Ставська. Мало того, що ти призначаєш їй побачення в місті, що ходиш до неї ночами (це принаймні свідчило б, що ти ще не зовсім втратив сором), але навіть відвідуєш її серед білого дня, на очах у слуг, молоді та порядних мешканців цього зганьбленого дому.
Але не сподівайся, нещасний, що тільки ти один заводиш з нею шури-мури. Тобі допомагає ще твій управитель, ота мізерія Вірський, та посивілий у розпусті твій повірений Жецький.
Мушу додати, що Жецький не тільки ділить з тобою твою коханку, а ще й обкрадає тебе на прибутках від дому: він знизив деяким мешканцям плату за квартиру, в тім числі і Ставській. Через все це твій будинок втратив уже всяку цінність,
Якби такий добродійник знайшовся, то раджу тобі позбутися тягаря, з вдячністю взяти, що дадуть, і втікати за кордон, поки людська справедливість не закувала тебе в кайдани та не кинула у в’язницю. Шануйся ж і стережися!.. І послухай поради доброзичливого друга».
— От зух-баба, га? — спитав Вокульський, помітивши, що я скінчив читати.
— Та хай її чорти візьмуть! — вигукнув я, догадавшись, що він говорить про авторку листа. — Це вона про мене пише, що я посивів у розпусті!.. Я злодій… Я зальотник… Проклята відьма!
— Ну-ну, заспокойся, бо он іде її адвокат, — сказав Стах.
Справді, саме в цей час в магазин увійшов чоловічина в старій шубі, злинялому циліндрі й величезних калошах.
Увійшовши, він злодійкувато озирнувся, немов шпик, спитав Клейна, коли буде пан Вокульський, потім удав, ніби тільки що помітив нас, і, підійшовши до Стаха, пошепки сказав:
— Здається, пан Вокульський?.. Чи не міг би я коротенько поговорити з вами наодинці?
Стах кліпнув мені, і ми втрьох пішли до мене додому.
Гість роздягнувся, причому я помітив, що його штани ще більш обшарпані, ніж шуба, а борода ще більш облізла, ніж хутряний комір.
— Дозвольте відрекомендуватися, — сказав він, простягаючи Вокульському праву, а мені ліву руку. — Адвокат…
Тут він сказав своє прізвище — та так і залишився з простягненими в повітрі руками. За якимось дивним збігом обставин ні Стах, ні я не мали охоти потиснути їх.
Він зрозумів це, але не збентежився. Навпаки, з найприємнішою міною потер руки і, усміхаючись, сказав:
— Ви, панове, навіть не питаєте, в якій, справі я до вас прийшов…
— Догадуємось, що ви самі нам скажете, — відповів Вокульський.
— Правильно! — вигукнув гість. — Скажу коротко. Є тут один багатий, але дуже скупий литвин (литвини всі скупі!), який просив мене нараяти йому для купівлі житловий будинок. Є у мене на прикметі будинків з п’ятнадцять, але з пошани до вас, пане Вокульський, знаючи, скільки ви робите добра для батьківщини, я нараяв йому саме ваш будинок, той, що ви купили у Ленцького; я два тижні умовляв литвина, і знаєте, скільки він погодився дати? Ану, вгадайте!.. Вісімдесят тисяч карбованців! Ну? Нечувано вигідна ціна! Правда ж?..
Вокульський розсердився, аж почервонів, і я думав, що він вижене адвоката за двері. Але він опанував себе й відповів отим своїм різким і неприємним тоном:
— Я знаю того литвина, він зветься баронеса Кшешовська…
— Що? — здивувався адвокат.
— Той скупий литвин дає за мій будинок не вісімдесят, а дев’яносто тисяч, а ви пропонуєте мені нижчу ціну, щоб більше заробити…
— Хе-хе-хе! — захихотів адвокат. — А хто ж на моєму місці зробив би інакше, шановний пане Вокульський?