Лялька
Шрифт:
— Ага, — озвалась пані Місевичова. — Щось подейкують про панну Ленцьку.
— Це правда? — шепнула пані Ставська. Вона раптом притиснула руку до грудей, немов їй перехопило дух, і вийшла в другу кімнату. «Добре мені діло, — подумав я. — Раз побачила його і вже вмліває…»
— Не розумію, нащо йому женитися, — звернувся я до пані Місевичової. — Він не має успіху в жінок.
— Та що ви говорите, пане Жецький! — обурилась стара. — Щоб він не мав успіху в жінок?
— Ну він же не красень…
— Він?.. Та ні, він-таки справжній
Дивували мене ці похвали. Бо хоч я й знаю, що він непоганий мужчина, але щоб аж настільки… А проте я не жінка!
Коли я о десятій годині вечора прощався з моїми дамами, пані Ставська була дуже бліда і скаржилась, що її болить голова. Та й віслюк же цей Стах! Така жінка закохалася в нього з першого погляду, а він, йолоп, вганяє за панною Ленцькою. Що ж воно діється на цьому світі!
Якби я був богом… Та що там балакати марно!
Щось подейкують про каналізацію в Варшаві. До нас навіть завітав князь і запрошував Стаха на нараду з цього приводу. Коли вони скінчили розмову про каналізацію, він спитав його про будинок. Я був при тому і все добре пам’ятаю.
— Чи правда (перепрошую, що питаю про такі речі), чи правда, пане Вокульський, що ви заправили з баронеси Кшешовської за свій будинок сто двадцять тисяч?
— Неправда, — відпоїв Стах. — Я хочу сто тисяч і за менше не продам.
— Баронеса якась чудна, вона істеричка, але нещасна жінка, — сказав князь. — Той будинок вона хоче купити, по-перше, через те, що в ньому вмерла її кохана донька, а по-друге, щоб врятувати залишок капіталу від свого чоловіка, який любить тринькати гроші. То, може б, ви їй трохи скинули? Це так гарно — робити добро нещасним! — закінчив князь і зітхнув.
Я лише продавець, але, правду кажучи, мене здивувала така доброчинність чужим коштом. Стах відчув це, мабуть, ще дужче, бо відповів рішуче й сухо:
— Отже, через те, що барон любить тринькати гроші, а баронесі подобається мій будинок, я мушу втратити кілька тисяч. З якої ж речі?
— Ну, не ображайтесь, шановний пане Вокульський, — промовив князь, потиснувши Стахові руку. — Всі ми живемо серед людей; вони допомагають нам досягти своїх цілей, то повинні й ми їм… чимось допомогти…
— Мені навряд чи хтось допомагає, більше перешкоджають, — відказав Стах.
Вони попрощались досить холодно, я навіть помітив, що князь був незадоволений.
Дивні люди! Мало того, що Вокульський заснував те Товариство для торгівлі з Росією і дає їм можливість наживати по п’ятнадцять процентів на їх капітал, вони ще хочуть, щоб на їх слово він подарував баронесі кілька тисяч карбованців…
Але ж баронеса — козир-баба! Куди вона тільки не ткне свого носа! До Стаха приходив навіть якийсь
А тепер настає головна подія, про яку я розкажу швидко, що й не зоглядитесь.
Якось я зайшов увечері до пані Ставської (це було того дня, коли Вільгельм знову взяв владу в свої руки після історії з Нобілінгом [126] . Того вечора ця незрівнянна жінка була в дуже доброму настрої й не могла нахвалитись баронесою.
— Уявіть собі, пане Жецький, — казала вона, — яка та пані Кшешовська, незважаючи на свої дивацтва, благородна жінка! Вона помітила, що мені нудно без Гелюні, й попросила мене завжди приводити її з собою на ті кілька годин…
126
Вільгельм І був поранений терористом Нобілінгом 2 червня 1878 року й на час своєї хвороби передав владу наступникові тропу Фрідріхові-Вільгельмові. Знову взяв владу в свої руки 5 грудня 1878 року.
— На ті шість годин за два карбованці?.. — зауважив я.
— Зовсім не шість, найбільше чотири. Гелюні там дуже цікаво… Правда, їй заборонено доторкатись до всього, зате вона може дивитись на іграшки покійної дівчинки…
— А іграшки справді гарні? — спитав я, готуючи собі певний план.
— Прекрасні! — жваво сказала пані Ставська. — Особливо одна величезна лялька з чорними косами, а коли її натиснути отут… понижче корсажа… — додала вона, червоніючи.
— Чи не в животик… з вашого дозволу? — спитав я.
— Ага, — швидко сказала вона, — Тоді лялька водить очима й вимовляє «Мама!». Ах, яка вона кумедна! Мені самій хотілося б мати таку. Зветься вона Мімі. Коли Гелюня побачила її вперше, то склала руки й застигла, мов статуя. А коли пані Кшешовська доторкнулась до ляльки й вона почала говорити, Гелюня закричала: «Ой мамо, яка ж вона гарна, яка розумна!.. Чи можна її поцілувати в личко?..» І поцілувала її в носок лакованого черевичка.
З того часу вона й уві сні говорить про ту ляльку; як тільки прокинеться, одразу проситься до баронеси, а як прийде туди, то стане, складе рученята, як на молитву, й не може надивитись на ляльку.
— Правду кажу, — закінчила пані Ставська стишеним голосом (Гелюня бавилась у другій кімнаті), — я була б дуже щаслива, якби могла купити їй таку ляльку…
— То, напевне, дуже дорога забавка, — зауважила пані Місевичова.
— Ну що ж, мамо, нехай і дорога. Хто його знає, чи матиму я коли-небудь можливість дати їй стільки радості, скільки тепер одною цією лялькою, — відповіла пані Ставська.
— Мені здається, — сказав я, — що в нашому магазині теж є така лялька. І якщо ви зволите зайти до нас…