Лялька
Шрифт:
— Сам бог послав вас, пане Вокульський! — вигукнула вже зовсім натуральним голосом пані Місевичова, зриваючи з голови хустку.
— Я прийшов до вас у важливішій справі, — звернувся Стах до пані Ставської (видно, йому, цьому віслюкові, хотілося якнайшвидше з нею розпрощатися!). — Ви припинили свої уроки?
— Так.
— Ну, то припиняйте їх раз назавжди. Це тяжка й невдячна робота. Беріться краще за торговельну справу.
— Я?
— Так. Ви знаєте рахівництво?
— Я вчилася бухгалтерії… — ледве чутно промовила пані Ставська. Вона чогось так хвилювалась,
— Чудово! Вийшло так, що під мою опіку потрапив ще один магазин разом з його хазяйкою, вдовою. Тому що майже весь капітал цього підприємства належить мені, то я хотів би мати в ньому свою людину, бажано жінку, беручи до уваги те, що й хазяйка магазину жінка. Отже, чи не погодилися б ви піти на посаду касирки з оплатою… поки що сімдесят п’ять карбованців на місяць?
— Ти чуєш, Геленко? — звернулась до дочки пані Місевичова з виразом надзвичайного здивування на обличчі.
— Значить, ви довірили б мені свою касу, незважаючи на те, що мене обвинувачують… — сказала пані Ставська й розплакалась.
Проте обидві дами швидко заспокоїлись, і через півгодини ми пили чай, мирно розмовляючи і навіть сміючись.
Все це зробив Вокульський… Єдиний отакий чоловік на світі! То як же його не любити! Правда, може б, і я міг бути таким добрим, але бракує мені для цього дрібниці… півмільйона карбованців, яких не бракує коханому Стахові.
Зараз же після різдва я влаштував пані Ставську в магазині Мілерової, яка прийняла нову касирку дуже доброзичливо і з півгодини розказувала мені, який той Вокульський шляхетний, розумний та гарний; як він врятував магазин від банкрутства, а її й дітей від злиднів і як би то було добре, якби такий чоловік та оженився.
Веселенька молодичка, незважаючи на свої тридцять п’ять років! Не встигла спровадити одного чоловіка на цвинтар Повонзки, а вже готова (руку дав би відрубати) вискочити за другого, звичайно, за Вокульського. Їй-богу, не злічити, скільки тих жіночок вганяє за Вокульським (чи, може, за його тисячами?).
Пані Ставська, зі свого боку, захоплюється всім: і посадою, що дає їй плату, якої вона ніколи не мала, і новою квартирою, яку їй знайшов Вірський.
Квартирка й справді хороша: передпокій, кухня з відливом і водопроводом, три досить затишні кімнатки, а головне — садочок. Поки що в ньому стирчать три всохлі штурпаки та лежить купа цегли, але пані Ставська мріє за літо влаштувати в ньому рай. Рай, який можна накрити носовою хусткою!..
1879 рік почався перемогою англійців в Афганістані, які під проводом генерала Робертса увійшли в Кабул. Напевне, соус кабул ь тепер подорожчає!.. Але ж той Робертс хлюст! Без одної руки, а колошматить афганців, аж пір’я сиплеться… Хоч, правда, таких дикунів лупцювати не трудно; хотів би я бачити, містер Робертс, якої б ти заспівав, коли б тобі довелося мати діло з угорською піхотою!..
Після Нового року у Вокульського також була баталія з Спілкою для торгівлі з Росією. Здається мені, що після наступного засідання він розжене своїх спільників під три чорти. Що воно за дивні люди, хоч і інтелігенція: промисловці, купці, шляхта,
А ті кохані службовці, за яких Вокульський так розпинається!.. Чого тільки вони на нього не вигадують, а до того ще називають визискувачем. (NB. В нашому підприємстві найвищі оклади і премії!) А як підкопуються один під одного!
Сумно мені спостерігати, що від певного часу у нас починають прищеплюватись не знані досі звичаї: менше працювати, голосніше нарікати, а нишком копати комусь яму та розпускати плітки. Та що мені до чужих справ!..
А тепер якнайшвидше докінчу оповідання про трагедію, яка повинна була б зворушити кожне благородне серце.
Я вже навіть забув про мерзенний позов пані Кшешовської проти невинної, чистої, чудової пані Ставської, коли якось наприкінці січня над нами одразу прогриміло два громи: звістка про те, що в Ветланці спалахнула чума, та повістки мені й Вокульському з’явитись завтра в суд. У мене аж ноги затерпли, і так терпло все від п’ят до колін, потім вище — до шлунку, прямуючи, мабуть, до серця. Я вже думав, що це або чума, або параліч. Але тому, що Вокульський сприйняв виклик в суд зовсім байдуже, то й мені полегшало.
І от іду я ввечері бадьоро до моїх дам, на нову їхню квартиру, коли чую посеред вулиці: брязь-брязь, брязь-брязь!.. Господи милостивий, та це ж ведуть арештантів!.. Яка жахлива прикмета!
І мене огорнули сумні думки: «А що, коли суд не повірить нам (бо бувають же судові помилки) і цю найблагороднішу жінку посадять в тюрму хоч на тиждень, хоч би на один день, — що тоді?.. Цього не переживе ні вона, ні я… А як переживу, то хіба тільки для того, щоб піклуватися про бідну Гелюню…»
Так! Я мушу жити. Але яке то буде життя!..
Заходжу до моїх дам. А тут знов та сама історія. Пані Ставська, страшенно бліда, сидить осторонь на табуреті, а у пані Місевичової на голові хустка, намочена в болезаспокійливому розчині. Старенька на два аршини навкруг пахне камфорою і лементує:
— О шляхетний пане Жецький, ви не погордували нещасними, вкритими ганьбою жінками… Уявіть собі, яке у нас нещастя: завтра в суді розглядається справа Гелеии… І тільки подумайте, що буде, коли суд допустить помилку і засудить нещасну Геленку в арештантські роти?
Але ти не хвилюйся, Геленко, будь тверда духом, може, дасть бог… Хоч мені минулої ночі снився страшний сон… (їй снився сон, я зустрів арештантів… Добрим воно не скінчиться.)
— Та що ви! — кажу. — Наша справа справедлива, ми виграємо її… Та що там наша справа; є гірша новина — спалахнула чума… — додав я, щоб відвернути увагу пані Місевичової в інший бік.
Та лучив я в корову, а попав у ворону! Як не вересне моя стара:
— Чума?.. Тут? У Варшаві? А що, Геленко, чи не я тобі казала?.. О-ой, ну, тепер уже ми пропадемо всі. Бо під час чуми кожен замикається у себе вдома… їжу подають через вікна на тичках… трупи до ям стягають гаками…