Лялька

Прус Болеслав

Коли вже баронесі так припекло купити той будинок (якщо можна вжити це слово щодо такої вишуканої дами), ми можемо витягнути з неї набагато більшу суму, дорогий пане Жецький.

Я попрощався з знаменитим адвокатом і повернувся в магазин, твердо вирішивши не втручатись більше до продажу будинку. І тепер мені спало на думку (власне, й не перший уже раз), що той Марушевич добрий таки пройдисвіт.

А тепер, коли я вже заспокоївся настільки, що можу якось міркувати, повернусь до процесу папі баронеси проти того ангела, проти тієї досконалої жінки, пані Ставської. Якби я не написав про нього зараз,

то через рік-два не повірив би своїй пам’яті, що могло статися щось таке огидне.

Отож запам’ятай собі, дорогий Ігнаце, що пані баронеса Кшешовська давно вже зненавиділа пані Ставську за те, що нібито всі чоловіки в неї закохані, а до того ще запам’ятай, що та сама пані баронеса хотіла якнайдешевше купити будинок у Вокульського. Ось два важливих факти, значення яких я збагнув аж тепер. (Як я старіюсь, господи милосердний, як я старіюсь!)

Я досить часто заходив до пані Ставської з того часу, як познайомився з нею. Не щодня, звичайно. Часом раз на кілька днів, а часом і двічі на день. Адже я був опікуном того дому — оце перше. Потім я повинен був сказати пані Ставській, що писав до Вокульського в справі розшуку її чоловіка. Далі доводилось мені бувати у неї, щоб сказати, що Вокульський нічого не дізнався про долю її чоловіка. Потім я заходив до неї, щоб подивитись, як поводиться Марушевич, який живе у флігелі навпроти неї. Нарешті, треба було мені точніше дізнатися про стосунки пані Кшешовської з студентами, на яких вона весь час скаржилась.

Хто-небудь міг би подумати, що я буваю у пані Ставської надто часто. Але я, добре все обміркувавши, дійшов висновку, що бував у неї дуже рідко. Адже її квартира — чудовий пункт для спостереження за всім будинком, а до того ж приймали мене там завжди дуже радо. Пані Місевичова (шановна матінка пані Гелени) щоразу зустрічала мене з відкритими обіймами, маленька Гелюня вилазила до мене на коліна, а сама пані Ставська, забачивши мене, просто оживала й казала, що при мені забуває за свої турботи.

Чи міг же я через усе це не бувати у неї часто? їй-богу, я думаю, що бував рідко, і якби був справжнім рицарем, то сидів би там з ранку до вечора. Хай би пані Ставська навіть одягалась при мені — це мені нічим не шкодило б.

Під час тих моїх візитів я зробив кілька важливих спостережень.

Насамперед — студенти з четвертого поверху справді були люди неспокійної вдачі. Вони співали і кричали, а часом просто верещали до другої години ночі і взагалі намагались видобувати якнайбільше нелюдських звуків. Протягом дня, коли хто-небудь з них був удома (а котрийсь неодмінно був), як тільки пані баронеса Кшешовська вихиляла голову з вікна (а робила вона це десятки разів на день), на голову їй одразу лилась вода.

Я сказав би навіть, що між нею і студентами, які жили вгорі, виникло щось подібне до спорту, який полягав у тому, що вона поспішала якнайшвидше сховати голову з вікна в кімнату, а студенти намагались якнайчастіше і якнайщедріше її обливати.

Вечорами ж ці молоді люди, над якими вже ніхто не жив і не міг обливати їх водою, скликали до себе з усього дому прачок та служниць. Тоді з квартири пані баронеси чути було крики та істеричні ридання.

Друге моє спостереження стосувалось Марушевича, який жив майже навпроти пані Ставської. Цей чоловік провадив

дуже оригінальний спосіб життя, що відзначався великою регулярністю. Він регулярно не платив за квартиру. Регулярно що два тижні з його квартири виносилось багато всілякого добра: якісь статуї, дзеркала, килими, годинники… Але що найцікавіше — так само регулярно в його квартиру приношено нові дзеркала, нові килими, нові годинники і статуї…

Щоразу після того, як винесуть з квартири речі, пан Марушевич кілька наступних днів показується в одному з вікон. Він голиться в ньому, фіксатуариться, навіть одягається, досить недвозначно поглядаючи на вікна пані Ставської. А коли його квартира знов наповнюється предметами розкоші й комфорту, пан Марушевич на кілька днів запинає вікна шторами.

Тоді (просто неймовірно) у нього день і ніч горить світло, а з квартири чути гомін багатьох чоловічих, а часом і жіночих, голосів…

Але нащо я маю втручатися в чужі справи!

Одного разу на початку листопада Стах сказав мені:

— Ти, здається, буваєш у тієї Ставської?

Я аж упрів від несподіванки.

— Пробач, — кажу йому, — як мені тебе розуміти?

— Дуже просто, — відповідає він. — Ти ж до неї ходиш не вікном, а дверима. А втім, ходи собі, як хочеш, тільки при першій нагоді скажи тим дамам, що я одержав з Парижа листа…

— Про Людвіка Ставського? — запитав я.

— Про нього.

— Знайшли його нарешті?

— Ще не знайшли, але вже натрапили на слід і сподіваються незабаром встановити, де він перебуває.

— Може, він, бідолашний, помер! — вигукнув я й обняв Вокульського. — Прошу тебе, Стаху, — додав я, трохи заспокоївшись, — зроби мені ласку, навідай тих дам і сам скажи їм цю новину…

— Та що я тобі, службовець з похоронного бюро, щоб повідомляти людям такі новини? — обурився, Вокульський.

Але як я почав описувати йому, які то достойні жінки, як вони допитувались, чи не збирається він коли-небудь навідати їх, а до того ж натякнув, що варто було б йому хоч глянути на свій будинок, і він Став вагатись.

— Мало мене цікавить той будинок, — сказав він і стенув плечима. — Не сьогодні-завтра я його продам…

Кінець кінцем я умовив Стаха, і десь коло першої години дня ми з ним поїхали. В дворі я помітив, що штори в квартирі Марушевича старанно опущені. Видно, у нього з’явився новий гарнітур меблів.

Стах побіжно глянув ла вікна й неуважно слухав мій звіт про зроблені поліпшення: змінено було дощаний поміст у підворітті, відремонтовано дах, пофарбовано стіни, щотижня миються сходи. Словом, із занедбаного дому ми зробили цілком пристойний. Все було гаразд і в дворі, і з водопроводом, не гаразд було тільки з платою за квартири.

— Зрештою, — закінчив я, — докладніше про сплату за квартири скаже тобі твій управитель пан Вірський, за яким я зараз пошлю сторожа.

— Дай мені спокій з тією квартплатою і управителем, — пробурмотів Стах. — Ходімо вже до тієї пані Ставської, а тоді повернемось у магазин.

Ми вийшли на другий поверх лівого флігеля, відкіля тхнуло вареною цвітною капустою; Стах скривився, а я постукав у кухонні двері.

— Хазяйки вдома? — спитав я товсту куховарку.

— Як же їм не бути, коли ви прийшли, — відповіла вона, примруживши очі.