Любов і піраньї
Шрифт:
Зрештою я втомився думи гадати. Розплющив очі.
— О май ґад!!! — у ту ж секунду з моєї пельки вихопився нелюдський крик.
Реальність виявилась настільки несподіваною, дикою і жорстокою, що я спершу не повірив у побачене. Зметикнувши, що це якесь мракобісся, зразу ж заплющив очі.
Однак холодні й колючі щупальця страху обтискали мою горлянку — побачений кошмар все ще висів перед очима. Непередаваний жах кайданами скував кінцівки і чимось важким, наче ковальським ковадлом, причавив груди. Тільки завдяки титанічним зусиллям волі я тамував тремтіння
Я провів долонею по ковдрі. Обережно зжужмив її пальцями. Потому повільно зігнув руку в лікті і помацав подушку. Чудеса якісь, їй-бо! Затим, упершись ногами в нижнє бильце ліжка, посовав туди-сюди попою по простирадлу. Знову шовк. Чорт забирай, відколи і звідки у мене з’явилась шовкова постільна білизна?!!
Спливло секунд тридцять. Я розумів, що баньки хоч-не-хоч доведеться пролуплювати. Відтак, міцно стиснувши кулаки, обережно розклепив одне око і ще раз оцінив обстановку… Серце застрибало, мов тенісний м’ячик під ракеткою, коли я зрозумів, що не помилився — кімната дійсно була рожевою!
«Твою дивізію вперед», — подумав я, а тоді відважно розплющив друге око, і сильно-сильно потер баньки. Проте — видіння не зникало.
Поволі і дуже неохоче моя свідомість звикалася з тим, що я лежу в кімнаті з рожевими стінами, що над вікном теліпаються усілякі пухнасті рюшечки, постільна білизна на моєму ліжку шовкова, цебто, огидно-слизька, а до всього — теж рожева, ворсисті подушки вишиті сердечками, а над головою… О, то був жах! Над головою у мене валялося цілих п’ять — не один, не два, і навіть не три, а п’ять! — плюшевих ведмежат. Усі з пухнастими балабончиками і червоними, мов срака африканського бабуїна, сердечками на грудях, причому на кожному красувався вигаптуваний плюгавий напис — як не «Love You», то «Kiss me» чи «Forever together».
Це вже було занадто. Я там ледь не подох від незмірного емоційного шоку. Та що там казати, у мене просто не було слів, товариші! Точніше, слова знайшлися, але я вам їх не переповідатиму. Я спочивав у лігві блондинки!!
Неквапом я звівся на лікті. Переборюючи головний біль, який булькав у макітрі мов недоварений борщ у баняку, уважніше роздивився навкруги, обстежуючи ворожу територію на предмет наявності власниці цього рожевого тирла. (Я був певен, що саме власниці, оскільки не міг припустити, що в такому неподобстві може жити особа чоловічої статі.) Скоро я полегшено зітхнув, переконавшись, що нікого крім мене у кімнаті нема.
— Са-а-аня! Са-а-аня! Це що за фігня-а-а?!! — я кликав Алекса, позаяк його червоне припухле обличчя стало останнім, що закарбувалось у пам’яті вчора увечері.
З сусідньої кімнати зашаруділо, а потім долинуло кволе:
— А…
— Де ми?!! — горлав я, не маючи більше сил терпіти все оте рожеве свинство навкруги.
— У…
Я не був певен, що відгукнувся саме Саня, але продовжував репетувати:
— Я питаю, що вчора було, і як ми, чорт забирай, тут опинилися?!
— Е…
— Саня?… Алі, то ти? Чи то не ти?
— О-ох…
— Чувак, ти там живий?
— Не знаю…
Я зрадів, бо незважаючи на жахливу переміну голосу, то таки був Алекс. Потому, взявши з собою як речовий доказ одне плюшеве ведмежа, почовгав у сусідню спальню до товариша.
— Це що за… що за… Що це таке? — питаю, труснувши перед собою м’якою іграшкою.
— Чого ти кричиш, наче порося недорізане?
Алі повністю накрився ковдрою, тому якийсь час я не міг ідентифікувати звідки доноситься його голос. Зрештою, ототожнивши кулясту випуклість під синьою периною з головою мого товариша, я опустився поруч з нею на підлогу.
— Я спав у лігві блондинки, — насуплено кажу до горбика під ковдрою.
— Тебе це непокоїть? — гигикнув Саня, а я зрозумів, що це не та куляста випуклість.
— Так, — чесно признався я. — Я не пам’ятаю, як учора потрапив сюди, і… хто був зі мною… А ти міг би повернутися до мене іншим боком, бо якось незручно розмовляти з твоєю задницею.
— Це квартира мого брата, — пояснив Алекс, так і не виткнувшись з-під ковдри. — Ми в тому ж будинку, що й офіс, тільки на одинадцять поверхів вище.
Я визирнув у вікно і впізнав довколишній ландшафт, який раніше через зміну висоти здавався мені незнайомим.
— Ми вчора обпилися так, що нікуди йти вже не могли, — правив далі мій товариш. — От я й вирішив, що нам, либонь, краще переночувати тут.
— Е-е-е… А чия то кімната?
— Не зрозумів.
— Ну та, де я спав.
— А-а! То його дочки. Дочки мого брата.
«Не може бути!» — неначе блискавкою пропекло мій мозок. (N. B.: дочка Алексового брата — звуть Іванка, 17 років, 3-ій розмір.) Знаючи старшого брата Сані, я боявся навіть подумати про те, що він зі мною зробить, коли дізнається, що я зробив з його дочкою. Я аж протверезів і несвідомим рухом притиснув рожеве ведмежатко до грудей.
— Твій брат… Він тепер мене уб’є? — питаю, прикусивши від досади губу.
Алі мляво розреготався і вистромив голову з-під пуховика.
— Ти чого? Іванка зараз у Лондоні, поїхала на три місяці в якусь круту школу на курси англійської! Ти просто спав на її ліжку в її кімнаті.
Я полегшено зітхнув і присів на пуфик коло білого трюмо з різьбленого дерева.
— Слухай, чувак, а що вчора було?
— Ми святкували день народження Ігоря.
— Це я ще пам’ятаю. А далі?
— Потім «Динамо» програло «Інтеру» на останніх хвилинах.
— Козли! [14] — не втримався я, пригадуючи, як після n-ої пляшки коньяку ми всі гуртом тримали Дімона і слізно благали його не розбивати офісний телевізор.
Алекс на хвильку затих, копирсаючись у закапелках пам’яті, а тоді почухався і договорив:
— А ще… ми їдемо в Бразилію.
— Цього я теж не забув. Просто, розумієш, щось мене мучить, згризає зсередини, і я ніяк не можу допетрати що саме.