Любов і піраньї
Шрифт:
Мій товариш знову замислився. Було видно, що цей процес проходить дуже важко, а потім він проговорив, наче звертаючись сам до себе:
— З нами ще їде Дімон.
— Га? — не розторопав я.
— Кажу, Дімон летить з нами в Бразилію.
— З якого дива?
Тут слід одразу зазначити, що я не люблю подорожувати великими й галасливими компаніями, оскільки в такому випадку поїздка перетворюється на балаган, де кожен намагається гнути свою лінію. Окрім того, у великих групах завжди доводиться рівнятися на найслабшого,
— Ти йому вчора весь вечір патякав про те, що ми їдемо в Бразилію ловити піраній, от він і попросився з нами, — мовив Алекс, затим різко здійняв палець угору, наче згадав щось важливе: — А ще з нами, напевне, буде Лара.
Миттю в моїй голові вирисувався образ крутої бандитки Лари Крофт, котра суне слідом за нами крізь джунглі Пантаналу і безжально косить, стріляє, ріже нещасних крокодилів. Цього ще тільки бракувало!
— Хто така Лара?
— Не «така», а «такий», — поправив Алі. — Це — Лаврентій, перспективний юрист з Київради, він… е-е-е… — Саня затнувся, наче роздумуючи над тим, чий же Лаврентій товариш, — він знайомий Дімона… і мій теж.
«Мда, четверо чоловік, один з яких — перспективний юрист Лара. Це вже точно буфонада, а не пригодницька подорож бразильськими нетрищами», — подумалось мені.
— Хм… — невдоволено хмикнув. — Вони хоч розуміють, що ми їдемо туди не для того, щоб лежати на пляжі і смажити черево?
— Ти вчора їм таке нарозказував, що я взагалі дивуюсь, як вони погодилися, — тяжко покректав Алекс. — Чувак, якщо їм щось не сподобається, ми підемо своїм шляхом, а вони нехай ідуть своїм, — додав Алі, вловивши нотки невдоволення у моєму голосі.
Чомусь я подумав, що це лише слова, пусті й безбарвні, нічого не варті слова, проте промовчав. Кілька хвилин ми німували, а потім я не знати навіщо поцікавився:
— А що ще я вчора наговорив?
— Хвалився всім, що помирився зі своєю дівчиною, пообіцявши їй не їхати в Бразилію. Казав, що тепер ви нібито знову разом, зате вона поки не знає про те, що в грудні ти шуруєш на побачення з піраньями. Ги-ги! Було смішно…
«Он воно що! — відразу розкумекав я. — Ось що мене гризло!»
— Оце запара! — ляпнув я і почухався за вухом: — Слухай, чувак, а я їй направду не сказав, що їду?
— Це ти у мене питаєш?!
Я прикусив язик і напрочуд ясно усвідомив, що протиріччя в моїх стосунках з Маруською набули, якщо можна так висловитися, глибоко антагоністичного характеру (не знаю, чи слово «антагоністичний» вповні тут підходить, зате мені страшенно подобається його звучання). Скандалити і поривати з дівчиною я не хотів. Водночас я не міг відмовитися від поїздки до Бразилії, при цьому ніяк не наважуючись їй про це розповісти.
— Ти б поговорив з нею, чувак, — буркнув Саня з-під ковдри, — виклав усе на чистоту. А то якось нечесно, по-свинськи виходить.
— Це ти в усьому винен! — парирував я, чудово розуміючи, що найкращий захист — це атака. — Адже то не я, ні сіло ні впало, поперся купувати квитки на Сан-Паулу.
— Ти хіба жалкуєш? — лукаво прощебетав Алекс, виткнувши носа з-під перини.
Своїми словами Алі влучив у десятку. Бо я дійсно не шкодував. Приймаючи рішення про поїздку, не вагався жодної секунди. Я страшенно не хотів втрачати Маруську, однак ні на мить не думав про те, щоб відступити і скасувати мандрівку.
Звісно, я зовсім не прагнув образити ні в чому не винне дівча. Річ у тім, що за три місяці, просиджені безвиїзно у Києві, я повсюди натикався на цілковите нерозуміння. Звідусіль мене оточували збайдужілі люди, яким були до лампочки мої нові життєві цінності і яким так і не судилося зрозуміти, як можна відмовитися від усього, щоб стати звичайним бурлаком — обходисвітом. Ян Фідлер, мій чеський товариш, разом з яким я подолав половину Південної Америки і який єдиний чудово мене розумів, був на той час дуже далеко — у Швеції. Мені страшенно не вистачало безкінечно довгих стокгольмських вечорів, коли ми за пляшкою пива спроквола й невимушено обговорювали книжкові новинки, останні фільми, чи просто балакали про подорожі та життя.
Словом, я трохи втомився від Києва, а тому — просто не міг не поїхати. Бразилія була потрібна мені мов ковток свіжого повітря. Я мусив летіти — що далі, то краще, аби струснути з себе заціпеніння, зметнути геть ваготу дріб’язкових, проте таких в’їдливих проблем.
Хай як це егоїстично звучить, я ні про що не жалкував.
— Щоб там між вами не сталося, вона не заслуговує на таке ставлення, — задумливо прорік Саня.
Я зітхнув:
— Добре, чувак. До від’їзду я все залагоджу. Обіцяю.
Прийшовши додому, я першим ділом поліз у душ. Холодні струмені збадьорили тіло і трохи притлумили невгомонний бджолиний рій у голові.
Потому я поліз в Інтернет читати невтішні відгуки про вчорашній поєдинок між «Динамо» та «Інтером». Наостанок відкрив пошту і написав листа Янові, живо й виразно змалювавши поточну життєву ситуацію. Якщо бути відвертим, я просив у друзяки поради. Точніше, навіть не поради, а виправдання, оскільки точно знав, що однаково вчиню так, як задумав.
Лист-відповідь мого товариша як завше вирізнявся афористичною влучністю, хоч і був при цьому вельми лаконічним. Чех написав:
«Man, as I understood you’re in deep shit:) But I want to tell you one thing. There are people that are fated to stay on one place and dig the ground until they die. However, there are others and they are called nomads. If you were born to travel — just do it, man. Follow the call of your fucking destiny! [15] ».