Любов і піраньї
Шрифт:
— Що там у тебе з Маруською?
— Нокаут… — тихо мовив я, майже не розтуляючи губ. — Як у Льюїса і Рахмана…
— В їхньому першому бою чи в другому?
— У першому… — прогугносив я, безсило, мов мішок з картоплею, розкинувшись на фіолетовому дивані.
Очікуючи, поки принесуть перші страви, ми з Алексом зосереджено гризли підсолені сухарі, котрі на дурняк пропонують відвідувачам фіолетового ресторанчика. За вікном кволо чеберяли низькі рвані хмари. Дощу не було, однак вологий холод та несвіжа сірість неба й асфальту наганяли страшенну нудьгу. Затверділе осіннє повітря моторошно брязкало об шибки холодних багатоповерхівок Печерська. Сонмище представницьких седанів притискались один до одного на
— Мда-а… Фігово… А ти їй телефонував?
— Угу…
— І що?
Мій погляд блукав по довколишніх, спорожнілих уже столиках, вкритих такими ж фіолетовими, як і дивани, скатертинами. Вигляд брудних неприбраних тарілок дратував не менше, ніж безформно-розхлябана жовтнева погода. Хоча тоді мене взагалі все дратувало.
— Нічого, — непривітно буркнув я.
— Послала? — доколупувався Алі.
— Ні… ну тобто, так… коза…
— А ти?
— А я просто поклав трубку. Уже третій день не розмовляємо, — я зітхнув, а тоді вкинув до рота нового сухаря і взявся злісно розжовувати. — Забудь про неї, чувак. Між нами все скінчено.
Алекс із жалем подивився на мене, певно, подумавши, що це не йому слід «про неї» забути, але вголос нічого не мовив. Незабаром з кухні виринув офіціант, тихо підійшов до столика і поставив перед нами тарелі з бульйоном.
Кілька разів сьорбнувши масну гарячу рідину, я відставив тарілку вбік. Саня на мить перервав трапезу і пробурчав:
— Ну, вона тебе технічно так забацала, чувак… Наче якогось сопливого пацана.
Я лиш скривився у відповідь.
— Але ти не парся, — продовжив він, постукавши долонею по серці, — ще пару днів ось тут поболить, а потім почне стихати.
«Ти бач, лікар мені знайшовся», — пронеслось у голові. Я й сам знав, що рано чи пізно біль ущухатиме, проте на той момент від того легше не ставало.
— Слухай, а які в тебе плани на Новий рік? — несподівано змінив тему розмови мій товариш.
Я трохи пожвавішав.
— Хочу потинятись Близьким Сходом. Відвідати Сирію, Йорданію, Ліван… Журнал «Мандри» оплачує мені квитки до Дамаска і назад.
Саня з розумінням кивнув, а тоді ніби ненароком поцікавився:
— Тобі обов’язково летіти цієї зими?
— Що ти маєш на увазі?
— Ти не міг би відкласти поїздку на Близький Схід чи мусиш їхати саме зараз?
— Та ніби не мушу… — я скоса зиркнув на друзяку, поволі починаючи кумекати, що він затіяв розмову неспроста. — А що?
— Нічого… — зовсім непереконливо прогугнявив Алі, а потім вчепився у мене поглядом і одним махом випалив: — Слухай-чувак-а-поїхали-в-Бразилію!
— Куди? — вирячився я.
— У Бразилію!
Вмить перед очима зринуло все, з чим на той час у мене асоціювалася найбільша латиноамериканська країна: кава, Ріо, безмежна сельва, натуральний каучук, запальна самба, непролазний Амазонас, нещадні піраньї, миготливий карнавал, уподібнений до релігії футбол… Затим попливли уявні картинки можливих пригод з майбутньої подорожі: нові знайомства, цікаві зустрічі в хостелах, вечірки, довгі нічні переїзди, багатоденні переходи нетрищами… І вже за секунду я більше не думав ні про що, окрім одного: поїхати! Поїхати за будь-яку ціну. Рвонути світ за очі, зануритися в авантюру, поринути з головою в коловорот пригод, забути про все, що гнітить і скеміє у душі, врешті-решт просто втекти від проблем!
Потужна хвиля ущипливого тепла розливалась тілом. Мене охопило відчуття, наче хтось щойно вгатив мені цілий шприц адреналіну. Прямісінько в серце. Я не спитав «коли?». Я не спитав «для чого?». Я навіть не поцікавився «чому саме Бразилія?». Натомість бовкнув:
— Так, — і розтягнув рот у широченній посмішці… Певно, вперше за останній тиждень.
Значно пізніше, повертаючись у думках до цього епізоду, я розмірковуватиму над тим, що найбільші авантюри нашого життя, мабуть, саме так і починаються — з однієї недбалої фрази, кинутої у, здавалося б, найбільш невідповідний момент.
— Це добре, — Алекс м’яко посміхнувся у відповідь.
— Коли летимо? — мої очі блищали, а у череві теплішало, наче хтось там усередині щосили роздмухував давно пригасле багаття.
— Давай десь у грудні. Підбереш якнайдешевші квитки — ти ж у цьому шариш.
— О’кей, — метельнув я макітрою. — Із радістю!
— Заодно подумай над маршрутом…
Тоді ми швидко розправились з рештками ленчу і залишили «Віолет».
На вулиці мене аж розпирало від щастя. Кудлаті хмарки радісно клубочились у вишині над головою. Свіжий осінній вітерець, безжурно посвистуючи, пустотливо бриньчав шибами печерських багатоповерхівок. Кожен автомобіль на стоянці біля банку весело шкірився до мене решіткою радіатора. І навіть з придорожніх калюж, здавалося, лилось сонячне сяйво, утаєне там після останніх погожих днів бабиного літа.
— Що з тобою? — спитав Алекс, ховаючи в голосі незлостиву насмішку.
— Ми їдемо… ми їдемо в Бразилію, чувак… — мов зачарований прошепотів я.
Тож на перший погляд у нас із Санею все якось легко і славно нарисувалося: я посварився з дівчиною, аж тут примчав Алі-рятівник і запропонував чкурнути до Бразилії. Я постав, неначе Фенікс із попелу, і ми з друзякою бадьоро помарширували бешкетувати в Бразилію. Але то тільки на перший погляд усе так просто. Насправді життя надто складна штука, аби вдовольнятися нехитрими рішеннями. Та й узагалі, Амур — ця волохата римська потвора — ще зроду-віку по-доброму мене не відпускав.
Я вже, здається, десь писав, що у будь-якої події, котра трапляється у вашому житті, є ціла купа об’єктивних та суб’єктивних передумов, а також одна-єдина безпосередня причина — такий собі поштовх, котрий і призводить до того, що подія врешті-решт відбувається. Так ось, безпосередньою причиною всіх наступних подій (читай — неприємностей) став я сам.
Хоча, нічого, мабуть, не скоїлося б, якби у мене не було блогу, а заразом і дурнуватої звички записувати до нього все, що треба і не треба.
Справа в тому, що я, як і багато хто з нинішньої молоді, веду публічний інтернет-щоденник на порталі Живого Журналу [12] . Зрідка, маючи вільний час, настрій та натхнення, я занотовую туди цікаві факти та кумедні історії зі свого життя-буття. Тільки не подумайте, що я є блогером у повному сенсі цього слова. Повірте, панове, я дуже далекий від того, аби змальовувати особистий побут з усіма його нудними та нікому непотрібними подробицями, як це роблять деякі сучасні «герої» блогосфери: «Сьогодні зранку встав, пішов у ванну. Пісяти не хотілося, а потім я чистив зуби. Перед виходом з ванни почухався під лівою пахвою, а снідав яєчнею, приготованою за таїландським рецептом…» і т. д. і т. п. Я завів свій щоденник, коли виїжджав на навчання до Швеції. І головною його задачею в ті часи був односторонній зв’язок із батьками: раз чи два на тиждень я писав розлоге повідомлення або, висловлюючись по-блогерськи, ліпив пост про важке й непросте життя у заграниці, після чого одна моя знайома в Рівному роздруковувала його у себе на роботі і відносила батькам. У такий спосіб мої предки мали чудову нагоду дізнаватись про те, як я поживаю, не витрачаючи скажені гроші на телефонні дзвінки. Згодом мене всерйоз захопили подорожі; відтоді Живий Журнал (далі — ЖЖ) став тим місцем, куди я вивантажував фотографії та записував коротенькі історії про свої поневіряння далекими краями. Нині я пишу лиш тоді, коли дійсно відчуваю в цьому потребу, цебто, коли душа співає і хочеться від радощів пускати бульки носом.