Любов і піраньї
Шрифт:
Після розмови з Алексом у «Віолеті» затяжна дводенна депресія закінчилась, і я бадьорим маршем повертався до повноцінного життя.
Забігши назад до офісу, першим ділом засів за комп’ютер і поліз у папку «Music», наміряючись запустити у «Winamp’і» якусь бравурну й життєствердну пісеньку, котра б сповна відповідала моєму теперішньому бойовому настрою. Перебрав кілька альбомів Bon Jovi, Bryan Adams, Avril Lavigne, коли погляд натрапив на пісню колишнього вокаліста «Арії» Кіпєлова — «Я свободен!». Не вагаючись, натиснув «Enter» і відкинувся на спинку крісла, з насолодою всотуючи всім своїм єством перші акорди славнозвісної
Новостворений пост називався «Я знову в строю!» і виглядав ось так:
Я знову в строю! Oct. 5th, 2009 at 2:21 PM [13]
Не перестаю дивуватись, як воно буває. Найкращі дні завжди починаються препаскудно.
Сьогодні знову те саме:) Зранку готовий був вішатись, останні два дні взагалі не спав, не їв, тільки жував соплі. А зараз… зараз… Бразилія.
Це Бразилія, чуваки!:))
Не Близький Схід і ніяка там Азія.
Тому пішли всі, все і вся до дідька!!!
[13]5 жовтня 2009, 14:21.
Життя надто коротке для того, щоб марнувати його на рюмсання!
Розташування:Kiev, Ukraine
Настрій:happy
Ниньки звучить:Кипелов — Я свободен!
Ось такий небагатослівний, зате вельми експресивний пост.
Я тоді навіть припустити не міг, що вона читає мій ЖЖ…
Наступного дня після розмови у «Віолеті» я прискакав на роботу безжурний і щасливий, мов новонароджене щеня. Цілих півдня натхненно вищебечував слова легендарного хіта вокаліста з «Арії»:
— Я свободєн ат любві, ат прєдсказанной судьби, і ат зємних аков… ат зла і ат дабра… в маєй душе нєт больше мєста для тєбя-а-а! Я свабо-о-о-одєн…
Та ось о першій пополудні мій мобільний якось так підступно пілікнув. Насправді то була звичайна звістка про те, що мені надійшло текстове повідомлення, одначе інтуїція, оте заховане шосте чуття запалило в мозку неспокійний здогад.
Я неохоче витяг телефон із задньої кишені джинсів і скоса глипнув на екран. Навіть не зирнувши на ім’я відправника, я вже розумів, що то була вона. І не помилився — короткий напис внизу дисплея сповіщав, що Маруська настрочила SMS.
Блискавично відкривши повідомлення, наткнувся на банальне: «Привіт, як справи?».
Кілька секунд, звівши докупи брови, крутив свій плаский «Samsung U600» у руках, після чого рішуче відкинув телефон убік. «Ти диви, яка нахаба! — думаю. — Це ж треба таке писати! Наче нічого й не сталося, чесне слово. Ні фіга їй не відповідатиму, нехай знає, лушпайка!».
Через двадцять хвилин, після кількох абсолютно марних спроб сконцентруватися на роботі, я вхопив мобільного до рук і відписав: «Привіт. Нормально». І спеціально ніде не поставив жодного знаку оклику, щоб було видно, що я сердитий і розгніваний. Дуже сильно розгніваний…
Майже відразу зрозумів, що вчинив неправильно, оскільки почав чекати на відповідь. У глейкому очікуванні спливло десять хвилин, за ними — двадцять, потім — півгодини. Довкола мене снували співробітники, знадвору линув гамір студентської перерви (відразу за нашим будинком знаходиться перший корпус Київського національного університету культури і мистецтв), а я примерз до крісла, намагаючись на рівні підсвідомості відмежуватися від довколишнього шуму, в якому звучало що завгодно, але тільки не примітивне пілікання мобілки. Щомиті я ловив себе на тому, що не можу відірвати погляду від свого телефону, однак… лискучий чорний Samsung-слайдер підступно мовчав. Увесь мій ранковий оптимізм чахнув і розлізався на очах.
Нарешті мобільний мляво пискнув! Не встигла остання нота примітивного музичного сповіщення про прихід нової SMS випурхнути з крихітного динаміка, я вже тримав мобільний у руках і пожирав поглядом повідомлення. «У мене теж усе нормально. А ти чого так довго не писав?…».
Друзі, ви не пам’ятаєте той архаїчний анекдот про літню парочку, котра прожила у шлюбі більше п’ятдесяти років і у якої журналіст випитує секрет такого довготривалого сімейного щастя? «Невже у вас жодного разу за багато років спільного життя не виникало бажання розлучитися з дружиною?» — питає кореспондент у чоловіка. На що той йому відповідає: «Бажання розлучитися не було, а от убити — та-а-ак!»…
Так ось, цей анекдот, якщо застосувати його до мене та Маруськи, то ніякий не анекдот, а цілковита правда. Позаяк після прочитання Марусьчиної SMS мені нестерпно, шалено і несамовито закортіло порішити її на місці. Причому якимось варварським, нелюдським способом.
Попри надлишок войовничих почуттів, я відписав майже відразу: «Не хотів, то й не писав», — як бачите, намагаючись висловлюватись якомога грубіше і нахабніше.
Кучерявка не забарилась із відповіддю.
«А ти чого такий сердитий?:) Зустрінемось сьогодні ввечері?» — весело і простосердо строчила моя красуня…
Я коли це прочитав, то спочатку подумав, що у мене в животі хтось підірвав осколкову гранату. Кров масною теплою хвилею прилинула до вух, а від шаленого обурення засльозились очі. Однак прогіркла жовч образи недовго роз’їдала моє єство. За кілька хвилин гонор померк і згас, неначе кволий вогник свічки від пориву дужого вітру, після чого тремтячими від збудження пальцями я погодився на повну капітуляцію: «Ну давай… О котрій?».
«О 6-ій я чекатиму тебе на «Контрактовій». О'кей?».
«О’кей…».
Потому я весь розм’як, наче малинове желе. Немов перші осінні шмарклі розмазався по кріслі й почав стікати на підлогу. Безперечно, я сердився сам на себе через власну непослідовність та м’якотілість, але нічого не міг вдіяти. Воістину, чи то любов робить людину дурною, чи тільки дурні й закохуються?
Нетерплячка сушила й виснажувала мене, я більше не міг ні про що, окрім Маруськи, думати. Мене то кидало в жар, то обсипало морозом; якоїсь миті я страшенно лютував і злився на неї, але вже за хвилину не міг нарадуватися, що вона мені написала. Зрештою я зрозумів, що попрацювати сьогодні не вдасться, а тому не став чекати кінця робочого дня і зірвався додому. Хоч душ прийму перед тим, як мчати на «Контрактову».