Любов і піраньї
Шрифт:
Я стенув плечима, мовляв, побачимо, закинув рюкзак у багажник і забрався в салон.
У Поконе? ми залили повний бак пального і продовжили рухатись на південь.
— Це остання бензозаправка на нашому шляху, — пояснив провідник. — Далі на весь Пантанал не знайти ні краплини палива. Іноді можна вициганити щось у місцевих, але вони не продадуть дешевше, ніж 4-5 реалів за літр [29] .
— А що буде, коли ми, припустімо, проб’ємо бак, і весь бензин стече по дорозі? — запитав я.
— Доведеться кликати підмогу. Це буде дорого і довго. Іноді доводиться чекати кілька днів.
—
— Певно, що так. Хоча, є й інший варіант.
— Та ну?
Айлтон загадково заусміхався:
— Можна прокрастися до найближчої фазенди і поцупити кілька каністр. Зазвичай так і роблять…
Поконе? виявилось зовсім крихітним містечком, оскільки не встигли ми від’їхати від заправки, а воно відразу скінчилося. Не було ніякого плавного переходу, як це буває на околицях великих міст, коли спочатку щезають високі будівлі, потім у мареві за багажником тануть різноманітні об’єкти дорожньої інфраструктури, насамкінець зникають рекламні борди, і лиш тоді починається щось схоже на дику природу. Натомість Поконе? немов провалилося під землю. Здавалося, ще секунду тому за вікном проносились мокрі одноповерхові будинки, аж тут — не встигнув я оком змигнути! — асфальтівку знов обступає невисока, але дуже густа і корчаста рослинність. Наче й не існувало того Поконе?!
— Це вже Транспантанейра? — поцікавився я, аби трохи розвіяти тишу в салоні.
Спритний «Volkswagen» бадьоро мчав уперед поміж двома килимами дрімучої зелені. Дорога все ще лишалась асфальтованою, а жодних представників фауни видно не було. Лоскітливе відчуття, яке звично огортає мене під час занурення в глуху і здичавілу місцину, ніяк не приходило.
— Формально, так і є, — відповів гід, наче прочитавши мої думки, — але справжня Транспантанейра почнеться за кілька кілометрів. Трішки почекай.
Бразилець казав правду. Менш ніж за десять хвилин гладке і чорне від вологи полотно асфальту різко обірвалося, наче хтось його ножем підрізав. Комфортне шосе скінчилося, замість нього удаль тягнулась брудно-іржава, нерівна та вибоїста Транспантанейра. Зарості посуворішали і підступили ближче до шляху.
— Ось і вона, — ледь чутно прошепотів Айлтон, — Транспантанейра.
Провідник тиснув на газ, і ми, не спиняючись, перелетіли з асфальту на сирий ґрунт. Дорога відчутно погіршала, глина та бруд зі свистом розліталися з-під коліс, час від часу мікроавтобус «вихляв задом», але в цілому доволі непогано тримався на шляху.
Висунувшись з вікна, я помітив, що земля під колесами стала густо-червоною, наче поїдена іржею. Я спитав провідника, що спричинило такий насичений колір ґрунту.
— Це наносна глина, намита дощами, — не відриваючи очей від шляху, мовив гід.
— Певно, дуже родюча?
— Так. Однак шар глини сягає вглибину максимум на кілька сантиметрів. Під ним залягає абсолютно неродюча земля. Через це в Пантаналі практично немає великих дерев.
Автор на узбіччі Транспантанейри
Якийсь час вздовж узбіччя Транспантанейри тягнулись примітивні дротяні загорожі, відділяючи ділянки, що належать різним власникам, а понад ними, чіпляючись за грубі дерев’яні стовпи, провисали дроти єдиної в Пантаналі лінії електропередач. Невдовзі стовпи — останнє нагадування про цивілізацію — залишились позаду, припинивши оскверняти нитками дротів нахмурене небо Пантаналу.
Зненацька дорогу перетяв дерев’яний шлагбаум. Праворуч від нього, напівприкрита заростями, манячіла невисока хатка; трохи далі над шляхом висилась чималенька П-подібна конструкція, збита з трьох аж посивілих від вологи опор. На цій конструкції теліпались три дерев’яні вивіски, такі ж сизі й мокрі, як і стояки: посередині — найбільша, з чітким написом білою фарбою «TRANSPANTANEIRA», а по краях — дві значно менші дощечки. На них було виведено одну й ту саму фразу: ліворуч — англійською — «Here begins the Pantanal. Welcome», і праворуч — португальською — «Aqui empieza el Pantanal. Bien venidos [30] ».
Айлтон вистромив голову крізь вікно і щосили загукав до хатинки. Всередині халупи щось заворушилось, двері зі скрипом розчахнулися і на дорогу викотився огрядний коротун — парковий охоронець — з лиця ще чорніший за нашого провідника. Впізнавши Айлтона Лару, він привітно замахав руками, криконув щось у відповідь, а тоді посунув піднімати примітивний шлагбаум.
Поки дерев’яна патичина сунулася вверх, бразильці жваво переговорювалися, певно, обмінюючись між собою останніми новинами. Зрештою наш гід провернув ключ запалення і дуже повільно, ніби даючи нам можливість насолодитись моментом, проїхав під П-подібною аркою.
Ми віддалялись. Вислизали з лещат цивілізації, натомість невблаганно занурюючись у дике та невідоме. Я вертівся на сидінні, мов той в’юн, намагаючись закарбувати у пам’яті все, що відбувається навкруги. Охоронець, занімівши біля шлагбаума, гукнув щось нам услід і мотнув на прощання рукою. Айлтон незворушно дивиться уперед, недбало тримаючи кермо. Над моїм вухом безупинно клацає фотоапарат Лаврентія. Алекс та Дімон, поприлипавши до шибок, зацікавлено роздивляються дивовижні краєвиди, серед яких тільки присутність бурого тракту, вкритого розмазаною глиною, свідчить про те, що ми все ще перебуваємо на Землі, а не на далекій фантастичній планеті.
Ласкаво прошу до Пантаналу, ласкаво прошу до справжніх пригод!
Expect an enthusiastic welcome from the caiman of the Pantanal.
Я не берусь перекладати наведену мною в епіграфі цитату з «Lonely Planet». Ті, хто більш-менш розуміється на англійській, нехай самі судять, що, чорт забирай, може означати «enthusiastic welcome», коли йдеться про крокодилів. Для тих, хто не вчив або погано вчив англійську мову, я все ж подаю приблизний переклад: «Очікуйте душевного (завзятого, сердечного, теплого?) прийому від кайманів Пантаналу». Для більшого ефекту під цими словами автори вліпили кольорову фотографію з дюжиною двометрових усміхнених крокодильчиків, готових виявити всю свою гостинність гостям з далеких країв.
Утім, авангардними провісниками Пантаналу стали не крокодили. Першими на кордоні безлюдних нетрищ на півдні Бразилії нас вітали… комарі. Великі й пузаті комахи залітали в салон «Volkswagen’а» і з радісним верещанням накидались на нас. За ними на узбіччях почали з’являтись птахи. Незабаром яскраве оперення повсюдно мигтіло обабіч Транспантанейри, пожвавлюючи насичений темно-зелений ландшафт. Іноді той чи інший кущ так сильно обліплювали різні пташки, що він скидався на яскравий букет квітів.