Любов і піраньї
Шрифт:
Одначе не басейн, не жахлива убогість жител фазенди і навіть не черепи на барабані так здивували мене. Річ у тім, що акурат посередині усієї цієї екзотичної краси лежав і критично позирав на мене дорослий крокодил…
Тим часом Айлтон зліз із водійського сидіння і попростував до фазенди. Назустріч йому викотився високий, огрядний і товстощокий фазендейро, одягнутий у замащені червоні шорти і футболку, настільки запрану, що оригінальний колір неможливо було встановити. Круглу, мов футбольний м’яч, голову аборигена покривав бежевий брезентовий капелюх, по-молодецьки зсунутий набакир. Шкіра незнайомця була ще більш тьмавою, ніж у Айлтона Лари, практично не виблискуючи на сонці. Чоловік безжурно і босоніж тюпав
Приязно обійнявшись, фазендейро і провідник рушили до нас, не звертаючи уваги на каймана. Вони ніби й не бачили рептилію, що нахабно розляглась посеред подвір’я.
— Це Фабіо, — представив Айлтон власника фазенди. — Шість місяців на рік він мешкає у Пантаналі, розводячи велику рогату худобу. Під час сезону дощів перебирається в Куйябу. Ми будемо у нього жити.
— А це що?… — спитав я, скосивши погляд на каймана.
— Це крокодил, — спокійно відповів Айлтон.
Так наче я, бляха, і без нього не розібрався, що це не Чебурашка.
— І що він тут робить?
Я не з полохливих, але, гадаю, ви погодитесь зі мною, шановні читачі, що дане запитання є цілком слушним та доречним, особливо враховуючи факт присутності півтораметрового каймана на віддалі кількох кроків від нічним не захищеного бунгало, в якому мені і товаришам доведеться провести кілька ночей. Одначе відповідь натураліста просто доконала мене:
— Він тут живе, — байдуже буркнув провідник.
Мій кадик скубнувся, після чого я ледь чутно пробелькотав:
— Д-де саме?
— Тут, на фазенді. Он бачиш басейн?
Через млосне заціпеніння, що скувало холодною сталлю шийні хребці, мені не вистачило сил кивнути, тому я лиш кліпнув.
— Ну то оце його, — договорив Айлтон, — крокодилячий.
Поки я і мої друзі приходили до тями, намагаючись осмислити почуте і віднайти хоч яке-небудь логічне виправдання тому факту, що товстошкурий зубастик житиме на фазенді разом із нами, Фабіо підійшов упритул і почав з натхненням тиснути нам руки.
Разом із власником фазенди, якому на вигляд можна було дати років 28-30, за стадами наглядав ще зовсім молодий хлопець років двадцяти, начебто кревний родич Фабіо. Зачувши гамір, парубок вигулькнув з темного черева сараю-фазенди і привітно помахав нам долонею. Я стримано кивнув у відповідь, краєм ока глипаючи на крокодила.
На вигляд молодик виявився повною протилежністю Фабіо — низенький, патлатий і сухий, мов обгризена кістка. Їх можна було б порівняти з відомими героями Сервантеса, однак Дон Кіхот, як ви пам’ятаєте, був худим і високим, а Санчо Панса, відповідно, низеньким і тлустим, тоді як у наших бразильців усе вийшло навпаки: Фабіо — високий і товстий, а його юний напарник — присадкуватий та щуплявий. Бразильців поєднували тільки дві речі. По-перше, обоє аборигенів були однаково замурзаними, а по-друге, обом була притаманна незбагненна здатність віднаходити кумедне в усіх речах та подіях, що відбувалися навколо. Результатом такого життєрадісного світогляду завжди виступала щира, навіть по-дитячому наївна посмішка, що не сходила з облич молодих фазендейро.
Вони не сміялись і не реготали на все горло. Просто посміхались: зате безперервно і на всі тридцять два. Дивлячись на Фабіо, можна було подумати, що він виграв мільйон гарних американських грошей в національну бразильську лотерею. Він тиснув наші руки і усміхався. Він не розумів ні англійської, ні української, але варто було комусь із нас розтулити пельку й заговорити, як Фабіо тут-таки підходив ближче і, розтягнувши рот у широченній усмішці, уважно ловив кожне слово. Він з гідністю підводив нас до ветхої, почорнілої від дощів, вщент закутаної протимоскітними сітками фазенди, дивлячись на яку Лаврентію хотілося плакати і рвати на собі волосся, гордовито проводив перед нами рукою, немов промовляючи «minha casa, sua casa [31] », і посміхався. Спостерігаючи, як ми обережно обходимо стороною півтораметрового крокодила, котрий мирно клював носом перед ґанком, бразилець аж заливався чистим і щирим, майже дитячим сміхом. (Забігаючи наперед, скажу, що переглянувши всі знімки, зроблені під час поневірянь у Пантаналі, я не знайшов жодного, де на губах Фабіо не сяяла б фасонна голлівудська посмішка.) Словом, кумедний такий чоловічок. Для Фабіо побачити нас, певно, було такою ж екзотичною забавкою, як і нам — потрапити на його фазенду.
Обмінявшись з нами цупкими рукостисканнями, Айлтон та старший фазендейро пошурували у бунгало. Я, Алі та компанія потюпали слідом.
— Ось тут ви спатимете, — радісно сказав натураліст, вступивши під навіс.
Я роззирнувся. Весь інтер’єр складався з дерев’яного стола вочевидь ручної роботи, довжелезної лави та кількох неструганих стовпів, що підтримували покрівлю і між якими провисали різнокольорові гамаки. Над кожним гамаком, через спеціальну натягнуту шворочку були накинуті протимоскітнимі сітки — такий собі другий рівень антикомашиного захисту.
— Це найкраще житло на найближчі шістдесят кілометрів, — серйозно зауважив провідник; Фабіо, що стояв за його спиною, підперши кутами губ пухкі щоки, ствердно кивав — бразилець не володів англійською.
Я, проте, так і не зрозумів, чи то був жарт, чи Айлтон Лара казав правду.
Поскидавши наплічники на стіл, ми взялися перевіряти гамаки на міцність і уважніше обдивлятись наше лігвище. Айлтон тим часом правив далі:
— Чистої води для вмивання небагацько, а тому зранку не раджу розводити купелі. Туалет за вашим бунгало. Дизель-генератор вмикатиметься щовечора з 6-ої до 9-ої, у цей час ви зможете підзарядити акумулятори та ноутбуки. О 21:30 оголошується загальний відбій, це означає, що світло гаситься на всій фазенді. Сніданок о 8:00 ранку. Не запізнюватись! Після їжі відразу вирушаємо вглиб Пантаналу.
Я переклав інформацію своїм напарникам.
— Спитай: холодне пиво у них є? — насупившись, буркнув Дімон. — За сотню баксів на день могли б подбати і про освіжаючі напої.
Молодий бразилець аніскілечки не здивувався, коли я переповів йому Дмитрову забаганку.
— Коли комусь закортить холодного пива, просіть завчасно… десь так години за три-чотири. Фабіо спочатку запустить дизель-генератор, затим ввімкне холодильник, потім вкине туди кілька банок пива… Словом, за три години матимете свій освіжаючий напій на столі. Щоправда, коштуватиме таке задоволення 20 реалів [32] за баночку 0,33 л.
Гадаю, коментарі в даному випадку зайві… Закінчивши ввідну лекцію для новоприбулих у Пантанал, Фабіо та Айлтон залишили нас самих відпочивати після дороги.
Окрім опасистого веселуна Фабіо та його кістлявого родича, на фазенді жив ще один більш-менш цивілізований мешканець — маленький жвавий дворняга. Тож поки я роздивлявся околиці через бінокль, Саня потюпав до собацюри знайомитися.
Невеликий куцохвостий барбос, чорний, мов смерть, і брудний, мов сільський трактор, радо зустрів незнайомця. Він був увесь подряпаний, погризений і місцями облізлий, зате в очах — це було помітно навіть з відстані кількох метрів — світилась молодецька відвага. Удвох із Алексом вони заходилися ганяти обійстям. Кілька разів худющий бровко із заливистим гавкотом кидався на каймана, який все ще лежав посеред маєтку, і зразу ж відскакував назад, демонструючи біломордому прибульцю, що, незважаючи на скромні габарити, насправді він лютий і безстрашний, наче тигр. Ба навіть більше — наче цілих два тигри і ягуар на додачу! Саня, щоправда, ігнорував випади задерикуватого собацюри, тримаючись у такі моменти якдалі і від пса, і від рептилії.