Любов і піраньї
Шрифт:
Небавом наш провідник вийшов на подвір’я. Він мав на собі такі ж широкі, як у мене джинси, запрану зелену футболку (як я вже зазначав, з коротким рукавом) та високі гумові чоботи на ногах. Справа на поясі у Айлтона теліпався півметровий мачете з коротким дерев’яним руків’ям.
— Де четвертий? — сухо спитав Айлтон, спостерігши, що нас лише троє.
Запитання, ясна річ, адресувалося мені, оскільки Саня та Дмитро не знали англійської.
Я повернувся до бразильця і розкрив рота, готовий повідомити, що «номер четвертий» от-от вийде, але так нічого й не вимовив. Слова застрягли у горлянці. Слідом за провідником на обійстя викотився
Я судомно шарпнувся й рвучко повернув голову, очікуючи узріти якусь блювотно-моторошну картинку. Щось на кшталт радісного Петі, котрий тягне до басейну відгризену ногу Лаврентія… Словом, я був готовий до всякого. Втім, побачене все одно мене приголомшило.
Перед нами тупцяв Лаврентій. Чепуристий, помитий, поголений. Живий, слава Богу, зате… в абсолютно білому прогулянково-пляжному костюмі! На ногах хлопець мав чистенькі штани з ідеально напрасованими стрілками, а на плечах — стильну приталену сорочку з комірцем-стійкою, який аж хрумтів від крохмалю. Його убір був променистим і чистим, мов ангельська ряса, через що складалося враження наче хлопець увесь світиться. Посеред грубих насичених кольорів Пантаналу він виглядав, мов безтілесний привид. Але не це головне. У правій руці перспективний юрист з Київради тримав… велику чорну парасольку!
Над фазендою запала ніякова мовчанка. Петя вискочив з басейну і підбіг подивитися, що це, в біса, за диво таке спустилося з небес. А Шарик з горя протяжно завив. І навіть Фабіо перестав посміхатися.
Затим Айлтон перевів очі на мене, немов шукаючи підтримки. Він безмовним поглядом запитував мене, чи я бачу те ж саме, що й він, чи це йому примарилось. Я силувано позирав убік, вдаючи, що нічого екстраординарного не відбувається.
— Ну що, рушаємо? — сяючи білосніжними зубами, пробемкав Лаврентій.
— We can go [39] , — промимрив я до Айлтона, дивлячись кудись наверх.
— О’кей… — і це було все, що зміг видушити з себе провідник.
Ми вишикувались вервечкою (на чолі — Айлтон, за ним я, далі сонцесяйний Лара, потому Алекс, і зрештою Дімон) і мовчки помарширували до виходу з фазенди. Нас супроводжував німий позирк Фабіо і лунке стрекотання цикад.
Відкриваючи ворота, гід на мить затримався і опинився поруч мене.
— Знаєш, друже, я вісім років у Пантаналі, — по-змовницьки прошепотів бразилець, ледь-ледь похилившись до мене. — І за весь цей час я спізнав лиш дві речі, котрі дійсно вразили мене до глибини душі. Першою була анаконда, котра на моїх очах заковтувала дорослого капібару, впольованого напередодні. Її паща розтягнулася до небувалих розмірів, збільшившись у розмірі в десять разів! Уявляєш? Видовище не для слабкодухих, чувак, але таке, ти ж розумієш, можна побачити лише раз у житті. А другим став оцей твій колега…
Я з розумінням прицмокнув губами і закотив догори очі.
Сонце неухильно дряпалося нагору, тягнучи за собою, наче прозірчастий саван, випари вологої пантанальської землі. Спека росла. Небо затягував молочний серпанок, ретушуючи контури сонячного диска. Вранішні — чисті, насичені й веселі кольори савани зблякли, причавлені задухою. Птахи, які так радісно, самозакохано й натхненно зіпсували мені ранок, тепер притихли і сиділи, набурмосившись, в гущавині довкола фазенди. Одні лиш арари, немов незграбні важкі бомбардувальники, летіли кудись низько над землею. Здавалося, я чув, як хрускають суглоби під час змахів їхніх важезних крил.
Вийшовши за ворота, ми перетнули невелику квадратну галявину, невідь для чого розчищену Фабіо, після чого відразу поринули в дику глушину.
Зарості Пантаналу разюче відрізняються від звичайних тропічних лісів.
Хащі дійсно виявилися не такими густими. Звісно, подекуди над саваною височіли кремезні деревини, однак більшість рослин стелилася й кублилась ближче до землі. Разом з тим відсутність непробивної перини, сплетеної з деревних крон, відкривала більший доступ сонячному світлу, забезпечуючи у такий спосіб значно більше різноманіття флори. Іноді нам на шляху траплялися чималі відкриті прогалини, щоправда, вкриті такою щільною й високою травою, що просуватися вперед було ще важче, ніж через повноцінні джунглі.
Що далі ми чеберяли, тим більше під ногами чмакотіло та чвакало. Дедалі частіше доводилося обходити невеликі водойми, заповнені мутною нерухомою водою.
Пантанал
Раз чи два Айлтон спинявся біля високих конічних споруд темно-сірого кольору, котрі то там, то сям випиналися з землі. То були термітники — унікальні будови, створені колоніями розумних і працелюбних комах. Конуси сягали у висоту метр-півтора, майже ніколи не перевищуючи людського зросту, а ззовні видавалися крихкими та вразливими. Зате на дотик термітник виявився твердим мов бетон. Провідник пояснив, що під час зведення конуса терміти спершу ретельно пережовують землю упереміш з глиною, а тоді заковтують отриману суміш. Екскременти, котрі з’являються в результаті такої непростої операції, за своїми якостями нагадують справжнісінький цемент. Фактично, термітники — це велетенські кучугури задубілого на камінь термітного лайна.
На відміну від широко розповсюдженої думки, терміти в конусах не живуть: їхня колонія розташовується в землі, акурат під колоною, а висотні споруди призначені для захисту підземного «міста» від різних тварин, котрі можуть ненароком наступити на поселення або ж навмисне лізти в термітник, щоби поласувати личинками. Крім того, півтораметрова глиняна колона служить для вентиляції підземних приміщень. Це здається неймовірним, але всередині стовпа влаштовані спеціальні канали, по яких повітря, що обдуває високий конус, потрапляє до внутрішніх камер, провітрюючи їх і підтримуючи всередині комфортну температуру. Водночас затхле, насичене вуглекислотою повітря вивітрюється з колонії назовні через інші, відвідні канали.
Підколупнувши ножем шматок землі біля підніжжя витягнутого конуса, бразилець показав нам термітів, котрі, на моє здивування, ні за кольором, ні за будовою тіла геть не походили на мурах.
Під час іншої зупинки Айлтон показав нам рослину, чиї поздовжні волокна, витягнуті з листків, просто неможливо було розірвати руками. У давнину аборигени використовували цю рослину для плетіння мотузок та виготовлення тятив для луків. А ще розказував різні цікаві історії про птахів, що зустрічалися нам по дорозі.