Любов і піраньї
Шрифт:
Хай там як, але першою великою твариною, яка зустрілась нам на Транспантанейрі, став абсолютний володар Пантаналу — кайман. Я першим помітив чималенький двометровий екземпляр, який нерухомо застиг на трав’яному килимі, що устеляв похиле узбіччя. Сіро-синій, з темними, майже чорними смугами на пащі та хвості, він сидів, впершись коротенькими незграбними лапками в землю, і незворушно спостерігав за нашою юрбою.
Айлтон загальмував, загнавши мікроавтобус на протилежне узбіччя. Я миттю вискочив з салону і, голосно чвакаючи кросівками по рудій клейкуватій багнюці, неспішно посунув на каймана. М’язисте тіло рептилії відливало моторошним металевим блиском, наче хтось нещодавно натер його спеціальною щіткою-подушкою з блиском для взуття. Через зигзагоподібний профіль щелеп створювалось оманливе
Кайман не рухався. Я підібрався до нього на відстань двох метрів, але рептилія навіть не смикнулась. Крокодил наче показував, хто тут хазяїн. Я ступив ще крок уперед і завмер, не ризикуючи підсовуватися ближче. Діставши з кишені шортів камеру, опустився навпочіпки і, стараючись не робити різких рухів, зробив кілька знімків.
Крокодил скидався на статую. Єдиною рухомою частиною каймана лишалась вузька, мов шпарина, вертикальна зіниця (очі крокодила посаджені близько одне до одного у верхній частині голови і дивляться в прямо протилежні напрямки, тому воднораз можна бачити лиш одне око рептилії). Але напружено вигнута шия вказувала на готовність шпичастого монстра рвонути навтьоки (або… кинутись на мене), якби раптом йому щось не сподобалось.
З кожним наступним кілометром кількість кайманів зростала у геометричній прогресії. Вони були буквально усюди: лежали в кущах коло Транспантанейри; задерши хвости, дріботіли через дорогу; ганялися за рибою в канавах, що тягнулися з обох боків вздовж шляху (таких рівчаків обабіч Транспантанейри дуже багато — саме з них екскаватори вигрібали землю для насипу під шосе); повзали туди-сюди в соковитій траві по савані. Часом ми натикалися на зграї, що налічували до десятка особин. З машини в такому випадку ніхто не вилазив.
Вряди-годи траплялися крокодили з коротенькими обрубками замість хвостів. Наш провідник пояснив, що це сліди бійок за самиць чи територію між дорослими кайманами-самцями: нерідко один із суперників залишає іншого без хвоста. У багатьох забіяк хвіст був не тільки відкушений, а ще й розгризений навпіл, відстовбурчуючись за задніми лапками у вигляді англійської «V». Іншим під час сутички підчикрижували хвоста по саму, перепрошую, задницю (конкурент, видко, дуже переживав за даму серця). Такі куцохвості розбишаки виглядали вельми потішно. Вони нагадували неоковирних седанів з кузовом типу «універсал». Признаюсь, я просто не міг стримати посмішки, коли на них дивився. Ніби й зуби на місці, ніби й погляд не помінявся — так само незворушно-погрозливий, але крокодил уже не той. Замість страхітливого злющого монстра перед тобою плазує недоладне одоробало, подібе на п’явку-переростка.
За кайманами почала вигулькувати всяка інша пантанальська живність. Переважно то були стада диких свиней з поросятами та зграї тлустих, аристократичного виду капібар, що мирно жували травичку на узбіччях. (До слова, доросла капібара здалеку нагадує свиню, щоправда, вкриту шерстю наче мамонт, зате її дитинчата скидаються на щось середнє між морською свинкою та бобром). Одного разу в бінокль вдалось розгледіти мурахоїда і тапіра.
Кайман з відкушеним у бійці кінчиком хвоста
Я не переставав дивуватися тому, що дикі тварини практично не бояться людей. Скажімо, пухнасті світло-коричневі дитинчата капібар підпускали мене на відстань двох-трьох метрів, даючи можливість робити фото майже впритул.
Капібара — напівводяний травоїдний ссавець з родини водосвинкових, найкрупніший гризун світу. На мові індіанців гуарані слово капібара означає «володар трав». Розповсюджений у багатьох регіонах Південної та Центральної Америки. Проживає на низинних ділянках на берегах річок та озер. Усі капібари гарно плавають, вміють свистіти, славляться чудовим характером.
У XVI столітті Папа Римський оголосив капібару, котру місіонери вважали водяною твариною, рибою, що дозволило вживати її м’ясо під час посту.
До Порто-Джофре ми не доїжджали. Кілометрів через шістдесят після Поконе? Айлтон звернув з Транспантанейри праворуч, посунувши навпростець через савану. Раз за разом ми натикались на велетенські калюжі з рудої твані, які доводилося обережно обминати, протискаючись через густе плетиво гілляк. Деякі з них ми пролітали на повній швидкості, ризикуючи застрягнути або злетіти у кювет (чи то пак, прямісінько у кущі).
— Охоронець на в’їзді в Пантанал сказав мені, що вода в Ріо Кларо піднялась, — прокричав провідник, несамовито крутячи кермо; його голос ледве просочувався через надсадне завивання двигуна. — Я не впевнений, що ми проїдемо до Фабіо.
— Що тоді робитимемо? — ревкнув я у відповідь, якимось дивом спромігшись не прикусити язика від трясовиці на вибоїнах.
— Підемо пішки, — зареготав молодий бразилець. — Хоча, не знаю тоді, як я вас звідси забиратиму!
На окремих ділянках шляху калюж ніби не було, зате на верхньому розмитому шарі глини машину водило наче на льоду. Подеколи нас заносило наче справжній ралійний автомобіль. Підозрюю, що Айлтон навмисне заносив машину, аби полоскотати біломордим пасажирам нерви. Чесно кажучи, мені це страшенно подобалось. Під час кожного нового заносу від шаленого викиду адреналіну ми з бразильцем гоготали й заливалися мов навіжені. Одначе далеко не всім із нас подобались круті віражі на бездоріжжі. На черговому повороті, коли «Volkswagen» вело мов на ковзанці, в мої вуха увірвався настраханий вереск нашого юриста:
— До-о-осить!!! Не треба більше! Не тре-е-еба!!! Мерщій припиніть!
Я крутнувся на сидінні і втупився у бліде обличчя товариша, на жаль, не встигнувши обірвати безглуздий сміх.
— Ти ненормальний, Максе! — ще більш пронизливо заволав Лаврентій, кілька разів торсонувши моє крісло. — Чого ти регочеш? Скажи йому, хай перестане! Негайно!
Вловивши роздратовані нотки у голосі мого напарника, гід пригальмував і почав кермувати обережніше. Я теж затих, хоча про себе подумав, що той, хто панічно тріпочеться за своє життя, ніколи не зможе відчувати його по-справжньому. Необґрунтований страх за власну шкуру — це наче скафандр, неначе хутряний зимовий кожух, напнутий посеред теплої літньої днини, що залишає всі найкращі відчуття за бортом.
Через кілька хвилин хащі розійшлися, поступившись місцем поодиноким, але кремезнішим деревинам, і ми виїхали на відносно суху ділянку («відносно суха» означає, що під колесами більше не хлюпало). Невдовзі поміж стовбурів проступили обриси недбалого дротяного паркану, за якими вималювалося кілька приземистих будівель.
— Приїхали, — офіційно оголосив Айлтон.
Вискочивши з «Volkswagen’а» на брудну вогку землю, я… розгубився. Переді мною лежав на боці дерев’яний барабан, на який традиційно намотують товстий кабель (схожий на котушку для ниток, тільки набагато більший), на якому, наче на круглому ресторанному столик,у валялись кілька чималеньких черепів, серед яких я розрізнив два кінські, декілька коров’ячих і… один крокодилячий. Трохи віддалік висились дві приземкуваті будівлі. Та, що стояла ліворуч, була скроєна з погано обструганих, різних за шириною дощок, і скидалася на звичайнісінький сарай. Кілька вікон зяяли моторошною чорнотою; шибок у них не було. Я припустив, що це і є фазенда, оскільки друга споруда (та, що стояла справа) взагалі нагадувала банальний навіс — якесь безпретензійне й убоге накриття над гаражем чи ангаром. По периметру цей «ангар» оточував кособокий частокіл з тих самих дощок, з яких будували головне помешкання, де-не-де укріплений пласкою цеглою, а весь інший простір аж до піддашшя з метою захисту від комарів було щільно замотано протимоскітною сіткою. Праворуч, трохи позаду за собою, я з подивом помітив світло-синій пластиковий басейн, заповнений мутнуватою водою. Акуратно вкопаний посеред спеціально розчищеної ділянки, він виглядав настільки безглуздо і недоречно, наскільки недоречним може бути абориген, витягнутий з амазонських нетрищ і посаджений за столик найдорожчого київського ресторану. Зліва за спиною бовваніли кілька крислатих дерев, створюючи подобу садка.