Любов і піраньї
Шрифт:
— Я зрозумів, — говорю, заспокоївшись. — Це щось подібне до історії з пілотами пасажирських літаків.
— Ану розкажи.
— Та все просто. Комерційні авіалайнери надто великі і неповороткі, тож коли через несприятливі погодні умови, помилку пілотів чи якісь технічні негаразди літак завалюється у штопор, його практично неможливо вирівняти і повернути до нормального режиму польоту [40] . Відтак льотчиків не вчать, як виходити з штопора. Їх навчають, як у нього не потрапляти…
— От бачиш! — вигукнув Айлтон. — Ти все чудово розкумекав.
Невдовзі ми успішно вибрались із заплави. Вода й далі плинула і цюркотіла під ногами, однак глибина більше не перевищувала двадцяти
— До речі, а ти знаєш, від чого помирають каймани? — аби розвіяти похмуру мовчанку, котра встановилася після останньої розмови, мовив провідник.
— Ні, — відказав я.
— Дорослий кайман, попри порівняно невеликі розміри, практично невразливий. Анаконди на великих крокодилів не нападають, а ягуар вступає у бійку з рептилією тільки коли дуже голодний, що в Пантаналі навіть у сезон дощів трапляється вельми рідко. Можна припустити, що у таких умовах товстошкурі плазуни мусили б посувом доживати свій вік і тихо помирати від старості, одначе наспавді все не так. Жоден кайман, причому не тільки у Пантаналі, але й у Амазонії, не дотягує до схилу літ. Ще раніше у них починають псуватися зуби. Поступово різці гниють, тупляться і випадають. Минає певний час, і крокодил втрачає здатність ловити здобич. Уявляєш? Він молодий і сильний, плаває у багатющих водоймах поміж незлічимих косяків риби, поміж видр, капібар, тапірів та іншої живності, але не може нічого вполювати! Каймани не помирають від старості, вони всі до одного дохнуть від голоду…
— Це так тупо, — прокоментував я. — Скільки ж вони живуть?
— Десять-дванадцять років. Двадцять — це вже немислимий рубіж. Зате в зоопарках, де за плазунами доглядають і годують простішою їжею, каймани часом дотягують аж до сорока.
Якось, продираючись крізь особливо густу поросль, Айлтон різко спинися, піднісши палець до міцно стулених губ.
— Тихо! — пролунала глуха, але владна команда.
Наша четвірка застигла на місці. Бразилець присів навпочіпки і кільканадцять секунд, приклавши долоню до вуха, уважно вслухався до шуму, що долинав з гущавини ліворуч від нашого маршруту. Його нервозність блискавично передалася й мені. Я схилився над його кучерявою головою і прошепотів:
— Що там?
У відповідь Айлтон удруге приклав пальця до губ, кинувши на мене сердитий погляд, мовляв, не патякай, коли тебе не просять. Щоправда, відразу потому він випростався і махнув нам рукою, показуючи, що ми можемо продовжувати похід.
— Що то було? — мене аж розпирало від цікавості.
— Нічого. Мені просто здалося, — туманно відказав провідник.
— А що могло б бути? — не вгавав я.
— Свині, — буркнув бразилець. — Мені здалося, я почув рохкання кабанів.
— Звичайні свинюки? — знову розчарувався я. — З поросятами?
Айлтон несподівано загальмував, через що я ледь не збив його з ніг. А тоді натураліст стрімко обернувся. Я з подивом відзначив, як сильно покруглішали його очі.
— Не приведи Господи з поросятами! — дзвінко відказав він, суворо дивлячись на мене. — А тепер слухайте всі! Я маю дещо вам сказати. Де б ви не були, що б ви не робили, якщо почуєте з моїх вуст вигук «Pigs! [41] », мерщій лізьте на найближче дерево. Вам достатньо ось такої висоти, — хлопець встановив долоню на висоті приблизно метр від землі, — аби врятуватися. Затямте: найстрашніший хижак Пантаналу — це не ягуар, не кайман, не анаконда і навіть не піранья. Найлютіший і найнебезпечніший ворог людини в цих місцях — це стадо диких кабанів [42] ! Зазвичай вони носяться по нетрищах великими групами, змітаючи все на своєму шляху. Якщо їм вдасться застукати людину на землі — її вже ніщо не врятує. За одну хвилину нещасну жертву розшматують і розберуть на кісточки, немов дитячий конструктор.
Кайман зловив рибину
Після такої палкої промови Лаврентій, котрий, як я вже згадував, більш-менш розуміє англійську, підійшов до мене і тихо спитав:
— Гід пожартував про кабанів, правда?
Я стенув плечима:
— Хтозна.
— Свині не можуть вбивати людей. Це негарно. І неправильно.
— Особисто я Айлтону вірю.
— Але це не може бути правдою, чувак! І взагалі я не хочу задарма ризикувати життям. Скажи, що він хотів лиш покепкувати. Це все вигадка, ну?
— Навіть якщо провідник жартував, я волію за краще бути висміяним, ховаючись на дереві від стада невинних поросят, аніж гордим, зате роздертим на шматки лютими кабанами.
Ближче до обіду почався тихий дощ. Ніби й не сильний, зате рясний і щільний. Маленькі, практично непомітні краплини, здавалося, сочились із кожної молекули повітря. Невдовзі на мені не лишилося жодної сухої нитки. Однак особливого дискомфорту не відчувалося, адже й без дощу атмосфера була страшенно вологою.
Тим часом Айлтон продовжував йти вперед, без упину розказуючи цікаві факти про все, що траплялося нам на шляху. Вже через півтори години я почувався так, наче щойно прочитав, причому пильно й вдумливо, товстенну монографію про тварин та рослини південної Бразилії. На жаль, мине півроку, і я забуду всі історії, які не занотую того ж вечора до свого нетбука, а спогади про першу прогулянку незайманими нетрищами в басейні Ріо Парагвай майже повністю вивітряться з голови. Єдине, що залишиться, — це спомин про сиру й огидну знемогу, котра непосильним тягарем притискала мене до землі. Вологість, спека, пряні запахи рослинності, постійне чалапання по коліно, а то й по пояс у воді напрочуд швидко вимотали організм. Раніше мені доводилось тинятися джунглями Мексики, блукати високо в Андах далеко за відміткою 4000 метрів, але ще ніколи я не втомлювався настільки швидко. Налиті свинцем ноги буквально прилипали до землі. Складалося враження, наче сила тяжіння в Пантаналі щонайменше у два рази більша, ніж деінде на планеті.
…Ми повернулись на фазенду невдовзі після того, як над головою знову розвиднілось. Певна річ, зморені, виснажені.
Але цього разу втома була якоюсь особливою, тягучою і одурманливою, відчутно відрізняючись від приємного фізичного знесилення, котре поколює м’язи після звичайного походу в джунглі чи підйому в гори. Я розумів, що це лиш наш перший день у Пантаналі, і, безперечно, пристосування до незвичних кліматичних умов має проходити сутужно, однак на ділі ми почувались значно гірше, ніж просто потомленими. Ми були напівмертві. Гадаю, головною причиною такого напівпритомного стану команди була вологість.
Сяк-так розвішавши одяг надворі, виставивши чоботи й кросівки сушитися попід північною стіною, і наостанок вигнавши з-під навісу кількох нахабних комарів, котрі прослизнули всередину за час нашої відсутності, ми з товаришами в самих трусах завалились у гамаки. Хвилин двадцять лежали у повній тиші, відчуваючи, як тоскно ниють м’язи.
Невдовзі я краєм ока помітив: із дверей фазенди вигулькнув наш провідник. Як і на нас, на ньому були тільки труси.
— Я вас гукну на обід, — викрикнув до мене Айлтон, викручуючи мокрі штани на веранді. — Десь за півгодини.
Мірно розкачуючись у гамаку, я трохи підняв голову і махнув бразильцю кволою рукою, показуючи, що зрозумів його. Сил кричати щось у відповідь просто не було.
— А ввечері, якщо не падатиме дощ, поїдемо в нічне сафарі. Побачите, наскільки змінюється Пантанал уночі.
Не опускаючи руки, я вистромив великий палець угору і криво всміхнувся, мовляв, нічне сафарі — це просто круто, чувак! Хоча насправді, розквашений глевким і теплим диханням вологої савани та боліт, я так не думав.