Любов і піраньї
Шрифт:
Цікаво, що ззовні тапір, як і капібара, дуже схожий на свиню з коротеньким хоботом замість кирпи, хоча його найближчими родичами є кінь та носоріг. Іноді, коли тапір висовував з кущів голову і витягував уперед ніс з двома ідеально круглими ніздрями на краю, його хобот робився неймовірно схожим на коротеньку чорну двостволку — настільки пряма і гладенька була його кирпа. Я так і очікував, що він зараз напнеться і бабахне по нас дробом відразу з двох «стволів». Але сірий незграба лиш втягував носом повітря, кумедно задираючи «самопал» догори, потому раз чи два голосно пчихав і повертався до вегетаріанської трапези. А ще, щоб ви знали, на передніх ногах у тапіра по чотири копита, а на задніх — лише
— Тапіри нападають на людей? — ставлю своє улюблене питання Айлтону.
— Ніколи не чув про таке. Іноді самці трапляються чималенькі, дотягуючи до 250 кг, однак навіть вони не ризикують атакувати людей. Гадаю, тапір може кинутись на людину, захищаючи своє потомство, але відразу ж дремене геть.
Знову невдача!
— На вигляд він доволі грізний… — тихенько бурчу.
Бразилець знизав плечима.
— Повторю, Максе: єдиний по-справжньому небезпечний сухопутний звір Пантаналу — це дика свиня. Точніше, не одна свиня, а стадо кабанів. Жодна інша тварина, навіть ті, які можуть напрочуд легко впоратися з людиною, не несе їй прямої загрози. Анаконди, як правило, ховаються високо на деревах. Вони не такі вже й гігантські, як про це розказується у фільмах, і не розглядають людину як потенційний харч. Ба більше, якщо змія добряче пообідала, її взагалі можна хоч копняками гецати — однаково нікого не займатиме. Каймани? То ще ті меланхоліки… Ягуар, хоч і хижак, також воліє не перетинатися з людиною. Він рідко нападає першим, звісно, якщо ти не наскочив на пораненого звіра чи на самицю, яка боронить кошенят. Тоді — бережись. Від ягуара не врятуєшся ніде: ні у воді, ні на дереві…
— А свині? — шепнув я.
— У тому то й різниця. Для них не потрібно конкретної причини. Кабани спочатку перетруть тебе на фарш, а вже потім розбиратимуться, чи надходила від тебе яка-небудь загроза чи ти просто тинявся Пантаналом і грибочки збирав…
Ми вже завернули назад, коли Айлтон помітив нові блискучі цятки праворуч, десь за метрів тридцять від машини. Дві яскраві кульки, наче краплі розжареного металу, полискували сріблом під променем потужного прожектора. Бразилець попросив Фабіо спинитися. Затим, зафіксувавши лампу, приклав до очей бінокля. Не пройшло і п’яти секунд, як Айлтон звичним декламаторським тоном представив нашу нову «здобич»:
— Сіра лисичка.
Лисиць у Пантаналі я ще не бачив, а тому, наслідуючи приклад провідника, хутко підніс бінокля до очей, спрямувавши скельця на розмиту овальну пляму світла вдалині. Попри чималу віддаль, густі зарості та довколишню непроникну темряву, я доволі непогано бачив крізь бінокль. Промінь ліхтаря окреслював щільний ряд кущів, високе гіллясте дерево і невелику каламутну заплаву. На траві, якраз у тому місці, де кущі трохи відступали від води, сиділа вухата лисичка. Пишу «вухата», оскільки характерною ознакою лисиці були саме вуха: кожне з них виявилось щонайменше у півтора рази більшим за мордочку. Тож лисеня постало у вигляді доволі кумедного видовиська: пара тоненьких ніжок, над ними застигла витягнута трикутником мордочка, а з самого верху стовбурчаться два розкішні сіруваті локатори, що надають звіряткові якогось неземного шарму.
— Викапаний Чебурашка, — прогундосив я і розтягнув рот у посмішці.
Шарик приглушено загарчав. Я не звернув уваги.
— Подивись, — я простягнув Лаврентію бінокль. — Крокодилів ми вже бачили досхочу, і ось нарешті натрапили на Чебурашку.
Мій товариш простягнув руку і підніс бінокль до очей.
Псяче харчання набирало обертів. Аби не злякати звірка, Фабіо старанно стиснув руками морду бідолашного барбоса. (Щоправда, беручи до уваги немалі габарити бразильця і крихітні розміри його собачати, вийшло так, що фазендейро цілком і повністю обхопив долонею голову дворняги. Ззовні це виглядало так, наче зі здоровенного кулака Фабіо стирчить тіло бідної псини.) Шарик щосили впирався лапами в товсті пальці й передпліччя хазяїна, вигинався всім тілом і безперервно ображено лаявся (наскільки дозволяли міцно зціплені щелепи), але вирватися ніяк не міг.
— Чого він так завівся? — питаю. — Через лисицю?
— Не думаю… — похитав головою Айлтон.
— Там… там хтось є… — раптом прошепотів Лаврентій. — Максе, по-моєму, там ягуар…
— Та ну! — не повірив я. Дімон та Алекс оживились, підсунувшись ближче.
Видерши з рук юриста бінокль, я знову прикипів поглядом до самотнього дерева вдалині. Клаповухий звірок сірої масті лишався абсолютно нерухомим, перелякано витріщившись на джерело загадкового світла. Я повільно обвів скельцями освітлену променем ділянку, уважно придивляючись до кожного листочка та гілки. Хай як я напружував зір, все одно не бачив нічого, окрім засліпленої й переляканої лисички в траві біля розлогого дерева. «Який ще в дідька ягуар?» — пронеслося в голові.
— Там нема нічого! — трохи чванливо виголосив я, і вже збирався відкласти бінокля вбік, коли несподівано усвідомив, що з савани на мене телющиться ще одна пара очей, значно більших, ніж крихітні лисячі оченята. Блискучі й об’ємні, мов бульбашки, баньки невідомого звіра палахкотіли значно вище за пантанальську лисицю, періодично зникаючи та загоряючись знову. Саме через це я не помітив їх відразу.
— Ти не міг би підняти промінь трохи вище? — негучно попрохав я Айлтона. — Здається, хтось засів на дереві… Ось так… Так і тримай.
Яскрава латка затремтіла і посунулась трохи вгору. І тоді, попри густе листя та плетеницю тонких гілок, я навдивовижу добре розрізнив зграбну плямисту кішку, котра сиділа, виструнчившись, на товстому розгалуженні дерева.
— Чорт забирай! — не стримавсь я. — Це таки справді ягуар! Там ягуар, поглянь, Айлтоне!
Шарик, наче зрозумівши мене, гірко застогнав в необ’ємному кулаку свого хазяїна. Водночас я зауважив якийсь рух на верхівці дерева. Придивившись уважніше, я нагледів, як іще один хижак, щоправда, трохи менших розмірів, чіпляючи кігтями кору, спускається до одноплемінника. У світлі лампи було чудово видно, як випинаються його лопатки і як напружуються тонкі жили м’язів під короткою й лискучою, мов целофан, плямистою шерстю.
— Бачу ще одного! — тріумфально оголосив я.
— Я ж тобі казав! — змахнув руками Лаврентій, а Саня почав нетерпляче вишарпувати бінокля з моїх долонь.
Хвилину чи дві провідник мовчки озирав великих котів, після чого обізвався португальською до напарника. Фабіо буркнув щось невиразне у відповідь. Затим бразильці швидко й вправно звершили мінянку: Айлтон передав фазендейро бінокль, а Фабіо ввіпхнув до рук натураліста знавіснілого Шарика, який весь цей час не припиняв спротиву.
Фазендейро, котрий провів півжиття у Пантаналі, знадобилося кілька секунд, аби винести вердикт:
— Це не ягуари…
— Це не ягуари, — луною повторив Айлтон.
— А хто?
— Оцелоти [43] . Кішка вельми подібна до ягуара, але значно менша за розмірами.
На відміну від усіх інших звірів та плазунів, оцелоти не заціпеніли під променями прожекторів. Не знаю, з чим це пов’язано. Можливо, у них трохи інша, більш досконала будова очей, а може, вони вже призвичаїлися до сліпучого світла, поки ми телющились на вухату лисичку. Плямисті кішки спокійно глипали на джерело загадкового сяйва, коли-не-коли перебираючись на іншу гілку, аби краще роздивитись загадковий об’єкт. Згодом один з оцелотів, зрозумівши, що нічого цікавого не відбувається, знудився, зліз із дерева і шаснув у кущі.