Любов і піраньї

Кидрук Максим Иванович

— Чуєш, Айлтоне, — кажу, — ти не міг би сфотографувати мене з піраньєю в руках?

Думаю, хай буде на пам’ять онукам.

— Так, звісно!

Я обережно опустив руку в металеву коробку зі спійманими хижачками і вибрав собі найагресивнішу з виду рибину. Ну, щоб на фотографії все виглядало по-серйозному. Затим, старанно здавивши під зябрами горло піраньї, передав бразильцю камеру, а сам умостився на лавці і розташував грізного зубастика акурат перед собою, тримаючи рибину на зігнутій руці. Айлтон заходився робити фото під різними ракурсами.

Піранья наш спільний міні-фотосет не дуже вподобала — риба безперестану пручалася, загрозливо випинаючи нижню

щелепу. Навіть цупко стискаючи хижачку між вказівним та великим пальцями, я відчував, як п’ятнадцять сантиметрів слизької плоті не піддаються, несамовито звиваючись і вигинаючись у руці.

Певна річ, моя ідея припала до смаку моїм товаришам. По черзі Дімон та Алекс схилялися над боксом з піраньями, після чого, несміливо вибравши рибину, чекали, поки Айлтон кілька разів клацне фотоапаратом. Потому, щойно провідник кидав недбале «о’кей», повідомляючи, що знімки вдалися на славу, хлопці жбурляли піраній назад у скриню, так наче вони пекли їхні долоні вогнем.

Незабаром настала черга Лаврентія. Надивившись на те, як його браві компаньйони увіковічують себе разом із найстрашнішим хижаком підводного світу, хлопець захотів і собі кілька фотографій на пам’ять. Зблискуючи широко розкритими очиськами, він напнув на ніс темні окуляри, поправив обмальовану рожевими квіточками сорочку, котра більше змахувала на піжаму, і нерішуче потягнувся рукою за лускатою напарницею для незабутньої фотосесії.

Вже тоді, спостерігши, як Ларік намагається витягти піранью за хвоста (рибина повсякчас вивільнялась і шубовстала в чорноту ящика), я був подумав, що, поки не пізно, краще відговорити юриста від безпосереднього контакту з хижачками. Що не кажіть, людина три дні не какала, сильно переживала, хвилювалась… Хоча, чесно кажучи, я не за Лаврентія тривожився. Більше непокоївся через інше: піранья, котра випорсне з рук у невдалий момент, здатна затіяти просто-таки шикарну паніку серед пасажирів нашого човна, що за певних умов може призвести до перевертання плавзасобу. На превеликий жаль, щойно ця слушна думка зародилася у голові, мою увагу відволікла чудернацька водоплавна птаха, котра, не страхаючись крокодилів, брьохалася попід стіною очерету, що тяглася вздовж розмитого й хисткого берега Ріо Кларо. Тож я на хвильку відвернув голову вбік.

Далі все відбулося навдивовижу швидко.

— Єсть! — радісно дзявкнув юрист.

— Оу-кей, — розтягнуто вимовив Айлтон, почавши цокотати фотоапаратом.

Затим клацання урвалося, натомість від провідника пролунало напружене:

— Обережно! Тримай її міцніше, вона може…

А потім зовсім тихе, але якесь убивчо розпучливе:

— Ой… — слідом за яким щось ляпнулося на дно суденця.

Ойкав, зрозуміло, Лаврентій. Падала піранья.

Прудко обернувшись, я побачив, що піранья б’ється і гицає на денці плоскодонки, а з передньої фаланги вказівного пальця мого породистого напарника тонкою цівкою дзюрить кров. Не знаю, що він намагався зробити — почухати піранью «за вушком», чи відкопилити їй губу, щоби на фото ліпше зуби проглядалися, однак рибина видерлася і хапнула хлопця за палець, відкусивши чималий м’якуш із вказівного перста. Лаврентій розгублено витріщався то на мене, то на гіда, то на погризений закривавлений палець, і мовчав, хоча вигляд у нього був такий, наче йому щонайменше відірвало руку по лікоть.

— Господи, чуваки, мене вкусила піранья! — зрештою пролопотів перспективний київський юрист. — Я… я в шоці!

— Я бачу, — стримано і якось відсторонено, наче у гіпнотичному трансі, зауважив Алекс.

— У тебе кров! — таємниче прогугнявив Дімон.

Хлопці немов заціпеніли.

Що більше крові виливалося з постраждалого в строкатій рожево-бежевій «піжамі», тим голоснішим ставало волання. За кілька хвилин він уже горлопанив на весь Пантанал.

— Господи, нам треба негайно їхати назад у Куйябу!!! — кричав Лаврентій.

Моїх п’яти років, проведених у вищому навчальному закладі, та трьох років в аспірантурі не вистачило для того, щоб зрозуміти, з якого дива ми повинні зараз пертися за двісті кілометрів у Куйябу.

— Чого це? — питаю.

— А-а-а!!! Ти що, не розумієш, Максе?! Придурюєшся? Мене зараз вхопить правець! Тут точно якась інфекція у воді водиться!

— Та нема тут нічого, — пробую заперечити. — Ця вода, либонь, чистіша за ту, що ллється з крана у тебе вдома.

— Звідки ти знаєш? А може… може, в слині піраньї є смертоносні мікроби?! — не вгавав перспективний київський юрист, водночас заляпуючи човен своєю кров’ю.

Особисто я був майже певен у протилежному, та все ж для більшої переконливості уточнив у Айлтона:

— Does a piranha have saliva? [44] — а тоді, отримавши заперечну відповідь, проказав: — Чувак, у піраній немає слини.

— Але у мене може початися гангрена!!! — репетував Ларік.

Покопирсавшись у рюкзаку, я дістав з аптечки трохи бинта і невелику упаковку з ватою. Передав усе товаришу.

— Перев’яжи, — кажу, — і забудь. Нічого з тобою не станеться.

Трохи ображений відсутністю належного співчуття, Лаврентій насупився. Але бинт узяв. Затим, тихенько приговорюючи: «Здуріти можна, мене покусала піранья!» — почав акуратно намотувати його на поранений палець.

Він витратив увесь бинт, що я йому дав. До останнього сантиметра! Через що замотаний палець здалеку нагадував невелику авіаційну бомбу, обгорнуту марлею.

— Якщо мене схопить правець, це буде на вашій совісті… — сердито бурчав юрист.

Хлопці підсміювались над ним і дружньо плескали по плечі. Втім, дивлячись на Лаврентія, можна було подумати, що він готовий сконати, аби тільки допекти нам і відомстити за холодну байдужість.

— От як вас покусають піраньї, побачимо, якої тоді заспіваєте…

Резюме до цього розділу:

Якщо ви були в Пантаналі і не рибалили на піраній, вважайте, що ви не були в Пантаналі.

Розділ сьомий

Забавки з крокодилами

Іноді розум служить нам лиш для того, щоб сміливіше робити дурощі.

Франсуа де Ларошфуко

Втихомиривши Лаврентія, який носився зі своїм прокушеним пальцем неначе мати з новонародженим малям, я поцікавився у провідника, про наші наступні плани. Бразилець хвилину-півтори водив очима навкруги, обдивляючись крони дерев, що здіймались над водами Ріо Кларо.

— Бачили колись, як яструби полюють на рибин? — спитав Айлтон.

— Ні, — відказую.

— Хіба по телевізору, — зауважив Алекс, долучаючись до нашої розмови.

На лиці бразильця промайнула ледь помітна усмішка.

— Тоді вам сподобається, — сказав він. — Примусимо пташок трохи попрацювати! — а тоді, повернувшись до Фабіо, договорив: — Повний уперед, друже!

Черевань-фазендейро кивнув, затим дужим ривком запустив двигуна, і ми знову прудко помчали вниз по Ріо Кларо, високо підстрибуючи на воді і розкидаючись навсібіч діамантами бризок, котрі переливалися всіма кольорами веселки у кипучих променях сонця, мов найдорожчі перські самоцвіти.