Любов і піраньї

Кидрук Максим Иванович

Часом у мене виникало оманливе відчуття, наче я сиджу вдома перед телевізором, дивлячись передачу про тварин по «National Geographic», де показують нічні зйомки посеред бразильської савани. Проте липкі подихи теплого вітру, різкуватий шум корчастих гілок, потривожених невідомим звіром, а також безперестанний шелест трави і загадкове чвакання, які долинали не тільки з «екрану», а й із боків та з-за спини, раз за разом приводили до тями, агресивно підтверджуючи: все відбувається в реальності.

— Насправді, хлопці, вам є чим пишатися, — зрештою повідав мені Айлтон. — Вам реально пощастило, адже побачити оцелота в природних умовах майже неможливо. Вони більш обережні та набагато боязкіші за ягуарів.

Зрештою

провідник загнав усіх назад до машини, і ми повільно посунули по розмитій Транспантанейрі на північ. Раз за разом, відбиваючи палюче світло прожекторів, біля дороги спалахували очі чергового, застуканого зненацька мешканця нічного Пантаналу — каймана, капібари чи вгодованого зайця, — проте мене вони більше не цікавили. Враження від споглядання оцелотів виявилися настільки сильними, що я ще довго не міг вгамувати емоцій і думав тільки про рідкісних плямистих кішок, побачити яких щастить далеко не кожному.

Сафарі продовжувалось. Бразильці надумали продемонструвати, наскільки безпорадними стають крокодили, якщо добряче засліпити їх прожекторами. Обравши чималий екземпляр, який мирно куняв у траві на узбіччі і нікого не чіпав, Фабіо вискочив з мікроавтобуса і спрямував промінь акурат на морду каймана, поволі підсуваючи лампу до самої пащі. Потому з машини вибрався Айлтон і почав безсовісно торсати рептилію за хвоста — плазун навіть не смикнувся, неначе його параліч вхопив.

Переборюючи нестримне бажання і собі потягати крокодила за хвоста, я сплигнув на землю і хотів гукнути товаришів, але, встромивши голову в салон, з подивом узрів, що всі троє, заколисані ритмічною трясовицею, поснули, вклавшись покотом на задньому сидінні «Volkswagen’а». Лежали, плямкаючи, і тихенько схропували один одному на вухо. Відпустивши крокодила, Айлтон звів на мене погляд з німим запитанням. Я театрально зітхнув, склавши долоні докупи і притуливши їх до правої щоки, мовляв, сплять, мов ховрахи взимку. Бразилець стримано посміхнувся і стенув плечима.

Фабіо зрозумів нас без слів, після чого фазендейро клацнув вимикачем, погасивши лампу. Кайман мигцем очунявся і, шурхочучи по траві лускатим пузом, енергійно відповз геть. Певно, розказуватиме сьогодні своєму сімейству, як його викрадали інопланетяни. Затим, намагаючись не розбудити Дімона, Алі та Лаврентія, ми повантажилися в машину і завернули додому.

Резюме до цього розділу:

Як писав Цицерон, кожному своє…

Розділ шостий

Рибалка на піраній

Нарешті настав день, коли Айлтон, звірившись із прогнозом погоди, наказав нам готуватися до поїздки на Ріо Кларо. Прийшов час для обіцяної риболовлі на піраній!

Погода (певно, піддавшись на наші гарячі заклики та прохання) змилостивилась, люб’язно відстрочивши прихід затяжної дощової пори. З самого ранку в повітрі витали незвичні для Пантаналу свіжість та прохолода. Духота спала, небо очистилось від хмар, через що бурхлива довколишня зелень іскрилась живими яскравими фарбами. Природа пішла нам назустріч, перед самісіньким порогом літнього сезону злив подарувавши один день сухої й безхмарної бразильської «зими». Словом, усе сприяло нашим планам, і поїздка обіцяла стати легкою, вдалою і славною.

Однак… без пригод наша ватага просто не могла. Причому, вони застукали нас абсолютно зненацька, задовго до того, як я і напарники повантажилися у човен і, відштовхнувшись від вогкої та все ж твердої землі, відправилися в епохальне плавання однією з найбільших приток Ріо Парагваю…

А починалось усе статечно і злагоджено.

До обіду ми спокійно спочивали, відлежуючись у гамаках і набираючись сил перед найважливішим пантанальським походом. Я спробував збунтуватися проти безглуздої бездіяльності в такий час, коли погода, здавалося, сама закликає вирушати якомога швидше, проте Айлтон розтлумачив, що зранку піраньї не клюють, а тому пертися до полудня на Ріо Кларо немає сенсу. Відтак я влігся на гамак і взявся за книжку, незмінний атрибут справжнього мандрівника, Дімон та Саня сиділи за збитим із вогких, недбало обструганих дощок столом, що стояв неподалік від басейну Петьки, і без великої охоти різалися в покер, підставляючи спини вмитому сонцю, а Лаврентій напівлежав на лавці перед ґанком, вряди-годи вдумливо дивився вдалечінь і печально зітхав.

Я вже давно запримітив, що з найбільш породистим членом нашої кочової ватаги коїться щось недобре. Від мого пильного ока не сховався той факт, що Лаврентій з кожним днем страшно чахне і хиріє, чучвериться просто на очах, немов та квіточка, яку моя мама, поїхавши у відпустку, наказала мені підливати, а я, безперечно, і думати про неї забув. Ми пробули в Пантаналі неповних три дні, а з лиця Лаврентій став виглядати гірше, аніж на чорно-білій копії фотографії з власного паспорта.

Якийсь час я не зачіпав юриста, гадаючи, що в хлопця, певно, якісь свої проблеми, і нема чого без персонального запрошення лізти до них зі скальпелем колупатись. Я взагалі не любитель соватися до інших у душу. Судіть самі: якщо людині вельми закортить виговоритись, вона раніше чи пізніше набереться відваги і заговорить першою. А до того часу, щоби ненароком не схопити товченика в морду, краще поводитися тактовно і не набридати страждальцю з дурнуватими розпитуваннями.

Саме тому попервах я й не в’язнув до Лаврентія. Так тривало аж до третього дня, коли непомірні муки хлопця більше не можна було терпіти. Я просто не мав сил мовчки спостерігати оте мордування.

Бідолашка Лаврентій, опершись на лікоть, ледь-ледь покачувався на лаві.

— Все… — зітхнув він із виглядом сторічного старця, який відчув, що настав його час перебиратися у кращі світи.

Я не на жарт стривожився. По-перше, я відчував колосальну відповідальність за трьох «дитинчат асфальту», котрих приволік із собою у болота. Вони й так добряче натерпілися, безсумнівно, винуватячи в усьому мене (щовечора я засинав неспокійним сном, очікуючи, що протягом ночі наді мною вчинять якесь страшне звірство: намастять лице зубною пастою до самих вух, якусь ропуху в наплічник підкладуть чи, скажімо, закинуть кросівок на височенне дерево коло фазенди). Мені було страшно навіть подумати про те, чим закінчиться наша авантюра, якщо хтось із хлопців підхопить невідь-яку заморську заразу чи, не приведи Боже, когось покусає гіпертоксична комашка, після чого сіромаху роздує мов повітряну кулю перед зльотом. А по-друге, виглядав Лаврентій дійсно паршиво, наче він от-от ладнався склеїти ласти.

— Що з тобою, друже? — я звівся на гамаку, занепокоєно обстежуючи блідого й похмурого товариша.

— Все… — скрушно повторив Лаврентій, обіпнувши голову руками.

— Чувак, ти себе нормально почуваєш? По-моєму, ти геть не о’кей.

Юрист сів на лавці і повернув голову на мене.

— У мене не все гаразд… Все погано, — замогильним голосом проскиглив він. — Я почуваюся зле…

Тут уже й Дімон з Алексом, покинувши карти, підвели голови. Моє клекітливе занепокоєння хвилею перекинулося на хлопців.

— Агов, друже, — Алі піднявся з-за столу, — щось ти кепсько виглядаєш. Ану викладай, що тебе тривожить!

Лаврентій вкотре тяжко випустив повітря з легень і промурмотав:

— Я більше не можу, пацани… мені ніяк не вдається… сходити в туалет по-нормальному… «по-великому»… — він жалібно кліпнув і додав: — Уже третій день.

Під навісом застигла ніякова мовчанка. До вух доносилося лиш далеке й притлумлене хащами дзижчання цикад. Лаврентій, похнюплено нахиливши голову, вичікувально дивився на нас. Так ніби, почувши його пояснення, ми мали впасти на підлогу і заридати з відчаю.