Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
Багряне око пригасло.
І в цю ж мить до каюти зайшов командувач Чорноморським флотом Севастьянов, за ним український командуючий Єльжей. Завмерли біля дверей. Президент вказав їм на диван.
— Ви маєте графік патрулювання Севастопольської військової бази?
— Графік є, в умовах загального режиму, — відповів український командувач.
Президент довго думав, дивлячись собі під ноги. Аж раптом наказав холодним тоном готуватися до виходу в море. Бажано разом з росіянами. В повній бойовій готовності. Він, Президент України, вирушить на цьому сторожовому кораблі, себто на «Салюті». Бо зараз було серйозне попередження з надійного джерела... З якого саме? Є таке. Більш ніж надійне! В морі, на підходах до Севастополя з’явилися кораблі з підозрілим вантажем. Перестрівати всіх і піддавати якнайсуворішій перевірці!
Старий барон забився в куток кают-компанії, непомітний і всіма забутий. Сина поруч не було. Де він подівся зі своєю нареченою?
Та ось вони зайшли з палуби, сіли біля старого.
— Батьку, ти якийсь сьогодні надто сумний, — обняв старого барона син. — Я готовий виконати твою волю. Тільки за однієї умови! Якщо ти благословиш наш шлюб з міс Вірою..
— Я давно благословив ваше кохання, — радо вигукнув барон. — Доню, ти справді хочеш стати дружиною мого сина? Він не такий святий, як тобі здається.
Та, мабуть, для Віруні годі й тієї святості, яка є зараз у її коханого. Художник з тонким смаком, чуйний до неї, вірний у коханні, і головне — за кілька днів полюбив до безтями Україну, Віруньчину рідну землю. Набудував уже собі в голові неймовірних планів. Ось і зараз викладає їх перед засмученим батьком:
— Я тобі не сказав, тату, про одну дивовижну річ. На глибинній підводній станції, у «космічного брата» нам відкрили їхній відчайдушний план — добування плазмової енергії з надр Землі. Цю енергію будуть передавати — яким способом, я не знаю — сюди в Крим, а далі по всій Україні і, можливо, в Росію.. Хоча туди навряд. Сиріусців пригнічують імперські плани Москви. Надто їхні величезні ядерні запаси, себто запаси ядерної зброї...
— Припини! — відмахнувся барон і відкинув збіліле лице на м’яку спинку канапи. — Ти ж знаєш, це я винний. Мій «Мажестік-12» розпалював атомні пристрасті, залякував руських, а росіяни залякували нас... Сам пам’ятаєш ту прокляту «холодну війну»!
— Україна ж відмовилася від ядерної зброї. І тому «космічний брат» перші потоки ядерної плазми пустить сюди. Я хочу, щоб наш «Мажестик-12» брав у цьому участь, тату...
Він не встиг домовити фразу. Зненацька заревіла сирена тривоги, і корпус судна здригнувся, як пришпорений кінь. То запрацював на повну потугу дизельний агрегат. На палубі почувся тупіт ніг, вигуки команд. В кают-компанію зазирнув командир Серж.
— Прошу одягнути рятівні пояси! — і зник в отворі дверей.
На старого це подіяло по-своєму. Він не те, що не виявив страху чи паніки, а навпаки вмить пожвавішав, хворобливість його одразу ж зникла, лице взялося рожевою барвою. Він схопився з канапи і побіг на палубу. Теренс подався за ним.
Паніка була трохи завчасна, ніхто ще їх не топив, загроза виявилась в іншому. По курсу сторожовика сяяв на сонці велетенський пасажирський лайнер, і, здається, починав розворот. Назва його була якась невиразна, виписана дрібними латинськими буквами. Потужна труба викидала в небо тоненьку цівочку диму. Палуби лайнера були порожні, ані живої душі.
В командирській рубці поруч з Сержем стояв Президент у темно-синьому спортивному костюмі. Мав у руках бінокль і пильно вдивлявся в палубні надбудови корабля.
Йому дали сигнал по гучномовцю: негайно зупинитися! Одначе корабель продовжував розворот, німо й незворушно, з мовчазним зухвальство/велетня, якому все байдуже. Якась нікчемна сіра букашка наважилася видавати такому красеню свої накази!
Зв’язалися з Севастополем. В штабі українського флоту зчинилася тривога. Вдарено на сполох. Президент у морі, а чужоземний корабель не зважає на веління військової влади.
В ефір полетів строгіший наказ:
— Якщо не зупинитесь, застосуємо зброю!
Та все було дарма. Корабель-красень уже показав корму і весело, а, може, й зневажливо, майнув прапорцем з юту. Господи, це ж прапор близького чорноморського сусіда, а сусід — член Союзу Східний; Держав, і те що він, корабель, зараз отак зухвало поводиться, чи й намагається втекти, уникнути зустрічі з прикордонним кораблем України... Тут щось не так. Застереження «космічного брата» було зроблене недаремно. На цьому кораблі, напевно ж, заборонений вантаж, а в його трюмах, цілком можливо, причаїлися волонтери. І якщо їх не зупинити, вони висадяться на кримську землю, вони можуть піти в гори і сховаються в лісах, вони оголосять на весь світ про «бунт кримського населення», вони скористаються з привезених розщеплених матеріалів, і хто знає яка лиха зброя з’явиться на півдні України.
Ця думка змигнули в голові Президента, як спалах болю. Ситуація вмить стала драматичною, ситуація нагадала про загрозу державі, якою він керував. І які тяжкі наслідки можуть виникнути в міжнародному плані, як заверещать східні агентства преси, скільки бруду буде вилито на Україну за «порушення прав людини в Чорному морі».
Належало показати не тільки цьому кораблеві-зухвальцю, а й усьому світові, що Україна — не з останніх на планеті, і зараз уже йдеться, зрештою, не про порушення міжнародного права і міжнародного регламенту, зараз в повітрі потягнуло близькою пожежею, конфліктом планетарного масштабу.
— Може, дайте сигнал, як положено? — звернувся Президент до командира «Салюту» капранга Сержа Сікори. — Наприклад, холостим пострілом?
У Сікори була та ж сама думка. З носової гармати гримнув постріл, і легенький димок поплив над хвилями. Луна наче хлюпнулася об високий білий борт іноземця. Це вже був не жарт. Біля рятівних шлюпок заметушилися постаті в сірих робах, з капітанського віконця визирнула голова, почулися вигуки команд, гуркіт заліза. Президент підняв бінокля. Що вони там намислили? Розчохляють... ні, не шлюпку, не рятівний плотик, розчохляють гармату!
І одразу ж шарахнув лункий постріл у відповідь.
Це що? Обмін люб’язностями? Чи заклик до дуелі? Небувале нахабство у світовій практиці судноплавства. Президент і командир «Салюта» перезирнулися в знетямі.
— Боюся, це найгірший варіант з того, що ми почули в кают-компанії, — сказав Президент. — Передайте в штаб флоту: за наказом Президента висилайте загін бойових вертольотів! Зробити обліт корабля — порушника! Тримати зв’язок з Президентом!
За чверть години деренчливий туркіт вертольотів розпанахав морську тишу. Три гелікоптери з профілями хижих щук випірнули наче з-під води й забаражували над білобортним велетнем. Із «Салюта» було чути, як котрась із машин, опустившись мало не до самої капітанської рубки іноземця, сипнула вниз рубаними англійськими фразами. «Молодці наші хлопці! — подумав Президент, не відриваючи від очей морського бінокля. — На міжнародному сленгу шпарять. Хай ті одумаються».