Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
Кинувши на апарат трубку. Президент виходить у велику вітальню. Серж все ще стоїть біля порогу. Почувши телефонну розмову, очевидно, наважився затриматись. І недарма.
— Мушу повідомити вам... — Президент бере Сержа за лікоть, якусь мить супиться. — Щойно в центрі міста біля головного універмагу якісь негідники схопили вашу онуку і Теренса Реттігана. Кудись повезли їх. Художник оборонявся, вихопив пістолет і спробував вистрелити в нападників, та йому вибили зброю з рук і запхнули в машину.
— Мою Віруню захопили бандити? — побілілими губами прошепотів капранг, почувши про біду з онукою, яка стала йому тепер надією всього життя. — То я побіжу... Кримінальна банда!
— Не робіть марного галасу, Серже, — сказав пригнічено Президент. — Боюся, що це кримінал особливий. Політичний. Тримайтесь, Серже. Ми їх знайдемо.
Їх везуть з зав’язаними очима. Чорні оперізки, чорна :пітьма, чорна невідомість. їх кинуто у вантажівку на набехкані чимось мішки. Віруня і Теренс, оглушені ударами по голові, лежать на тих мішках. Руки їм зв’язані за спиною. Добре, хоч вкинуто їх разом.
Дорога береться вгору, це вже десь за Севастополем, відчувається поворот ліворуч від моря, каміння, грудки, машину струшує щомиті. Бандити сидять на мішках, їх двоє, окрім тих, котрі в шоферській кабіні. Ці весь час галалакають по-своєму і цмулять з пляшки горілку. Один вже геть упився. Товариш посміюється з нього. І вже говорить російською мовою:
— Йолоп! Доберись хоч до Кара-Джу... Ти ж знаєш, що Алієв — порядний магометанин, він не терпить п’яних свиней.
Віруні стає ясно, що їх транспортують кудись... Ах, в Кара-Джу, і там мабуть, чекає якийсь Алієв. Господи! Що ж це за негідники? Хто вони? Навіщо схопили їх? Хочуть просто познущатися чи будуть вимагати викуп?.. Віруні і страшно, і соромно. Знову бідний Теренс через неї втрапив у халепу. І, здається, цього разу — в тяжку, може, в смертельну! Весь Севастополь знає про те, що сюди прибув багатій з Америки, і тому й схопили їх. Багатій не поскупиться, багатій віддасть за сина останній цент.
Що це? Віруня насторожується. Віруня помічає хтивий погляд одного з охоронців. Тримаючи в руках автомат, сласно позиркує на Віруню. Те, що він замірився вчинити — страшніше за всякий викуп... Віруня самим нутром відчула підлий намір бандита. Так і є. Ось він відклав автомат, ось він бурмоче щось улесливе, пробує вдавати ледь не закоханого. Ось рука його тягнеться до Віруні, і жовті, прокурені зуби хижо шкіряться.
В віруніній голові спалахнула рятівна думка... Треба зіграти роль, і хай він підсунеться ближче. Аби розслабився, втратив пильність, засліп у своїй дикій пристрасті.
— Ти хочеш мене? — вдає з себе ледь не потішену Віруня. — Ти, я бачу гарний мужчина... Тільки ж у мене зв’язані руки. Я не можу кохатися із зв’язаними руками.
— О! Харошая дєвочка! — зашепелявив гундосо бандит і притьмом взявся розплутувати мотузок за спиною в дівчини. Аж зубами вгризся в нього. —
Можу дати тобі водки... Хочеш водки?.. Получиш много удовольствія!
— Не треба... Краще розв’яжи хутчіше руки!
— Это настоящий разговор женщины. Я буду тебя очень любить... Я тебя сейчас...
Та домовити він не встигає. Віруня, просунувши вбік руку, хапає маленького автомата — чула про такий, ізраїльський, «узі», — і жорстоким, різким ударом б’є нападника по голові. Ще раз, іще...Той виє від болю, корчі судомлять його тіло, він гарчить, хрипить, виє, схопився обіруч за голову.
В ту же мить Віруня виривається з-під нього, перевалюється через задній борт і падає на шосе. Різкий біль у плечі, в голові їй на хвилю туманіє, весь світ меркне..
Машина мчить далі. Віруня, опритомнівши, через силу зводиться на ноги і дивиться їй услід. І зразу ж, як ангел з небес, до неї підходить кремезний офіцер міліції з чорною краваткою і кашкетом ледь набакир. Запитує ввічливо, тамуючи в погляді тривогу:
— Ви начебто вистрибнули з цієї машини?
Віруня задихається, весь пережитий жах аж зараз упав на неї, їй бракує голосу, і вона шепоче благальне:
— Зупинить їх!
Офіцер не розуміє, але тривога на його обличчі стає суворою:
— Хто вони? Що за машина?
— Я втекла... там бандити...
Офіцер дивиться на неї з недовірою. І враз запитує: які бандити? І вже весь в пориві дії: розумію! Ви — Віра Олегівна. Це вас вони...
— Та мене ж! Мене! — починає рюмсати Віруня і раптом обезсилена припадає до офіцерових грудей. — Догоніть їх... Там мій товариш... американець...
— Буде виконано, шановна Віро Олегівно, — промовляє досить помпезно офіцер міліції, наче він уже ввів в дію усі рятівні засоби. І тут же говорить в причеплений до його грудей мікрофончик: — Доповідає пост номер 7! На виконання наказу Президента України звільнено одну особу: Віру Олегівну... повторіть, як ваше прізвище? (це до Віруні). Сікора!.. Повторюю: Віра Олегівна Сікора! Чому не затримав бандитів? Втекли... І тому визволити другого заручника не вдалося. Машини бандитів в наявності немає. І бандитів немає!
Віруня нервується, Віруня хотіла б сама бігти вслід за вантажівкою. І чому цей міліціонер так точно і так нудно доповідає? Бандити ж завезуть Теренса хтозна куди. А сонце сідає за морем, багряне і недобре, і офіцер товчеться біля неї у цілковитій своїй безпорадності.
Раптом озивається його рація. Офіцер опромінюється готовністю до дії:
— Віро Олегівно, вас просять.
Віруня схиляється над його чорним мікрофончиком і чує голос, який запитує її про містера Реттігана. Голос строго і діловито хоче знати, що сталося з містером Реттіганом?
— Не знаю... нас схопили в місті, — розгублено промовляє Віруня, ледь не торкаючись губами до маленького чорного мікрофону. І тут їй зненацька спадає на думку, що вона знає цей голос. Боже, вона знає, хто він. Той, що балакав з нею на кораблі, найвища людина в державі, яка усе може, яка здатна вершити дивовижні речі. — Товаришу Президент!... Простіть, я вас не впізнала... Врятуйте мого друга! Благаю вас, товаришу Президент!
— Обіцяю, що зроблю усе можливе, шановна Віро Олегівно, — гукає здалеку Президенту, і в його голосі дзвенять сталеві нотки певності. — Я виїжджаю в Ялту і візьму операцію по врятуванню Теренса Реттігана під свій контроль.