Любов, Президент і парадигма космосу
Шрифт:
Одумались. Хутко навіть. Послали радіосигнал на базу, звідки його повернули назад на «Салют». Короткий і недвозначний: «Просимо вислати для перевірки корабля ваших людей». Усього-на-всього: для перевірки. Що ж, капранг-2 Серж Сікора не любить зволікати з отакими речами. Шлюпку спушено, молодий матрос у сірому бушлаті зістрибує на хитке її дно, береться за весла і задирає голову: хто ще?
Другий по вірьовчаному трапу злазить у шлюпку капітан-лейтенант Ґудзь, молоденький офіцер з білим кашкетом на голові. І нарешті третім...
Може, й не треба третього? Ґудзь — бойовий хлопець, від його пильного ока не сховається жодна каверза іноземця. Зазирне у кожну шпарину, в кожен відсік. Але ні, що там за шамотіння на палубі? Президент — він стоїть з кількома офіцерами біля борту — бачить якогось дивного, сивого чоловіка в строгому чорному костюмі. Чоловік вийшов з надбудови, він важко пересуває ноги, він хоче негайно щось сказати панові Президентові. У цю ж мить, не зволікаючи ні хвилі, щоб не скоїлося страхітливе лихо, щоб корабель з білими бортами і білими надбудовами не одержав права на вхід до Севастопольського порту.
— Пане Президенте... дозвольте мені пояснити... — видушує з себе старий чоловік у чорному. — Я — Пауль Реттіган, Президент ордена «Мажестік-12», ми колись з вами в Вашингтоні...
— О, я пам’ятаю, пане бароне Реттіган, — радо вітається до старого Президент України, — ми з вами мали розмову на банкеті, який дала українська діаспора. Тільки, здається, тоді ми, на жаль, ні до чого не домовились. Ви хотіли б щось сказати, бароне?
— Так, я командор ордену... Пробачте, повторююсь, старий йолоп! Але я ще й фізик. Фізик-ядер-ник. Ядерні реактори і ядерні ракети — моя професія. Зараз там, на борту корабля щось негаразд, пане Президенте, і я прошу вас... прошу, дозвольте мені сісти в човна, я відчуваю себе зобов’язаним... я мушу, пане Президент!
Йому дозволили сісти. Шлюпка під ним майже не схитнулася, такий сухенький і кволий був він, володар «Мажестік-12», мільярдів доларів і мільярдів людських доль. Президент, у своєму спортивному костюмі, почуває пронизливий холод на палубі. Не від різких подмухів вітру йому зараз зимно, а від недоброго передчуття якихось незбагнених подій, що ось-ось мають статися.
Зрідка Президент підносить до очей окуляри морського бінокля і дивиться на чужоземне пасажирське судно з сяюче білими бортами. Непросто все так з цим красенем. Білий велетень завмер серед морського безкраю. Білий, білий... десь він читав про білий колір... Ах, так, в Китаї це було, там білий колір вважається барвою трауру, барвою печалі, можливо, й самої смерті. То невже й зараз перед очима Президента постало видиво затаєного смутку? І невже цей корабель має стати передвістям лиха? Завмер у білій похмурості і не віщує людям нічого доброго?
Тим часом шлюпка вже при борті білого корабля. Елегантний трап з крутими східцями, пружне поруччя, легка гойдавиця, голуба прірва під ногами... Баронові Реттігану робиться млосно, він ледь піднімає ноги, вище й вище, врешті, він уже на борту лайнера, бачить уникливі погляди чужої команди, бачить капітана в розкішному (також білому) мундирі. А затим усе, як належить у таких випадках: капітанська каюта, величезний круглий стіл, якісь папери, якісь документи, все акуратно підшите, в усьому залізний порядок. І ось уже капітан-лейтенант Ґудзь дивиться через стіл на барона Реттігана, зводить безпорадно плечима.
— Я не бачу тут нічого протизаконного, пане барон.
— Але ми повинні переконатися...
Тут втручається капітан у своєму сяючому мундирі.
— Хто ви? — досить арогантно звертається він до Реттігана. — Ви цивільна особа і не смієте порушувати морські закони!
— Я представляю Сполучені Штати... Даруйте, я барон Реттіган, Президент ордену «Мажестік-12», якщо ви знаєте про такий.
У капітана досить глузду, щоб осягнути серйозність ситуації. Хто ж не знає грізного ордену «Мажестік-12»! Він низько схиляє голову і просить вибачення у містера Реттігана. Вся команда корабля готова поштиво служити великому ордену і її президентові. Ніяких порушень на кораблі немає. Перевезення фруктів і всякого дріб’язку, про що митним органам України буде подано відповідну декларацію.
— Ми хочемо збути на курортах Криму кращі апельсини, — привітно усміхається капітан, погладжуючи свою гостреньку борідку. — Сподіваюся, митна служба Севастополя чи Ялти не сприйме солодкі плоди за ядерні боєголовки?
Одначе Реттіган відчуває якусь фальш.
— Хочу вірити вам, містер капітан, — говорить він, дивлячись з підозрою в бронзово смагляве обличчя капітана. — Але хочу вірити також, що містер капітан дасть нам змогу переконатися в цьому на власні очі.
їм дають таку змогу. Каплей Ґудзь і барон Реттіган в супроводі капітана спускаються в трюмне приміщення. Тут цілковитий порядок. Всі трюмні відсіки завалені, а точніше — акуратно заставлені ящиками з цілком мирними апельсинами і цитринами. Стюарти в блакитних кітелях пояснюють, що і як, показуючи документи і всілякі сертифікаційні посвідчення.
Доводиться вірити. Капітан з толерантною посмішкою запрошує всіх до себе в каюту на товариську каву. Час у нього є. Хай вибачить їм командир сторожового корабля за затримку і надто ретельне влагодження формальностей. Прозіт, панове! Можна підняти навіть келих за мир і віру в Аллаха, за добру далеку Америку, за...
Йому не вдається домовити свій тост, як в каюту, в її бронзово-золотистий блиск і розкіш, зненацька вдирається істеричний вереск:
— Нема тут Аллаха! Нема тут віри!
На порозі стоїть опецькуватий чоловічок у мундирі морського офіцера. Кошлаті чорні брови видають в ньому турка. Він іде навкруг столу, наближається до капітана і тепер уже кричить йому в лице:
— Хай вони знають, хто ти насправді! Годі дурити весь світ, Кемаль! Твоя остання година пробила!
Це дико, дивовижно, прямо-таки непристойно, щоб отак верещати в лице самому капітанові велетенського білого лайнера. Але, мабуть, чоловічок має на те право. І капітан дозволяє йому такий шалений, такий непристойний вереск. Аж врешті, набравшись рішучості, повертається до контролерів і з вибачливим, тонко-затиснутим в кутиках рота усміхом пояснює їм:
— Даруйте йому цей дикунський вибрик, панове. Вважайте його психічно ненормальною людиною. Це брат моєї покійної дружини, якій по праву спадкоємності належав цей корабель. Він не хоче змиритися з тим, що за законами турецької республіки чоловік покійної наслідує майно першим серед усієї рідні. На ґрунті такої втрати він, як бачите, трохи зсунувся з глузду. Що ж, я взяв його в екіпаж і мушу терпіти такі непристойності.
Проте психічно неврівноважений офіцер не вгаває. Сварка переростає в бучу. Нападник кидається на свого високоповажного родича з кулаками, шарпається, мало не б’ється в конвульсіях і, врешті, витягує з кишені якусь чорну металічну річ... Що це, о Боже? Та це ж граната, справжня, бойова граната!