Люди та зорi
Шрифт:
Чоловўк за пультом не без зловтўхи спостерўгав за його реакцўїю, потўм посмўхнувся й знову взяв мўкрофон:
– А зараз, пане Хелл, ми проведемо невеличкий експеримент. Бачиш тунель праворуч? На рахунок "три" ти вдариш туди повною потужнўстю свої? "гармати". Готовий?
– Пўсля цього я вўльний?
– похмуро запитав Хелл.
– Що? А... хм... так. Так, вўльний. Власне, тебе й викликали саме для цього.
Хелл вўдчув брехню ранўше, нўж той скўнчив говорити.
– Отже... раз!
–
– Три!
Язик полум'я промайнув тунелем, звився в тонкий шнур й згас. Хелл нерозумўюче дивився в тунель. Енергўїю, яку вўн звўльнив за цей пострўл, можна було пробурити чималу дўрку в суцўльнўй скелў.
Захисне поле з страхўтливою легкўстю приборкало ту силу.
Чоловўк за пультом вдоволено гмукнув, потўм поглянув на прилади й скривився:
– Ў все? Дурити нас вирўшили, шановний пане? Ти вдарив менш нўж наполовину вўд максимуму!
– Так, - погодився Хелл.
– Але бўльше не варто. Це може погано скўнчитись.
– Непослух може скўнчитись ще гўрше!
– вўдрубав експериментатор. Отже, ще раз!
– Один!
– Два!
– Три!
Хелл мовчки посмўхнувся.
– Ти що, чоловўче?
– злўсно прошипўв динамўк.
– Хочеш назавди тут лишитись?
Хелл перестав посмўхатись, але не зронив нў слова.
– Будеш працювати?
– Нў!
– Ў не треба!
– раптом погодився чоловўк.
– Не хочеш - не треба! Але краще все-таки захотўти.
З цими словами вўн знову натис щось в себе на пультў. В протилежнўй стўнў тунелю повўльно вўдчинилась кругла кришка. Юр побачив гладенькў, аж бискучў кра? отвору.
– Знаїш, що там сховано? Правильно, не знаїш. А там випромўнювач. Чудова рўч, як на мою думку. Якщо я зараз його увўмкну, то все, що знаходиться в тому тунельчику - а ти, голубе, сто?ш якраз навпроти, - так от, все живе й неживе в тому тунельчику миттю перетвориться на попўл, навть не на попўл - на пару, на газ. Хочеш стати газом?
– правильно, не хочеш. Ў я не хочу. Нўхто не хоче. Але це залежить лише вўд тебе. То як, будемо працювати?
Хелл мовчав.
– Отже, один!
– Два!
– Три!... Менў що, вмикати випромўнювач?
– Будь ласка!
– посмўхнувся Хелл.
– Але якщо я перетворюсь на пару, то хто ж ще зможе влаштувати вам отакий салют?
Язик полум'я лизнув перегородку.
Чоловўк вўдсахнувся й злякано вилаявся.
– Лякати надумав?
– знову зашипўв динамўк.
– Розважаїшся? Добре. Чудово. Але не ображайся, якщо ми теж трохи пожартуїмо.
Вўн знову натис якусь кнопку.
Хелл насторожився, готовий блискавично зреагувати на будь-який пўдступ.
Але пўдсуп виявився таким, що зреагувати на нього було неможливо.
Крўзь ще один люк в кўнцў тунелю випала, очевидно, пўдштовхнута, людська постать. Люк одразу зачинився.
Хелл пополотнўв.
В кўнцў тунелю стояла Селена Руткевич.
– Тепер слухай, хлопче, сюди!
– знов озвався динамўк.
– Я зменшив потужнўсть настўльки, що ця дўвчинка пўсля короткочасного ввўмкнення випромўювача вмиратиме години зо три. Й не просто вмиратиме! Вона буде пўдсмажуватись зсередини, вона буде кричати й качатися по пўдлозў, рвати на собў шкўру й видавлювати собў очў! А полу в тунелў ввўмкнено на максимум, отже ти навўть наблизитись до не? не зможеш. Й випромўнювання до тебе не дўстане. Непогана розвага, чи не так?
Селена, уривчасто дихаючи, притислась до стўни.
– Але ти зможеш полегшити ?? долю. Ти вдариш вс?їю своїю потужнўстю, розумўїш - _в_с_ў_ї_ю_. Тодў вона помре швидко.
Дўвчина зойкнула й м'яко впала на пўдлогу просто перед жерлом випромўнювача.
– Добре, - зўтхнув Хелл.
– Я буду працювати. Зупинўться!
– Пўзно, хлопче, пўзно! Згўдно припущенням однўї? з наших свўтлих голўв, в станў афекту ти зможеш вдарити значно сильнўше, а нам саме це й потрўбно. Отже, на рахунок "Три" я вмикаю випромўнювач.
Струмўнь вогню вдарив у перегородку, але миттю згас, задушений полем. Юр безсило застогнав.
– Отже, один!
– Два!
– ТРИ!!!
Ў все зникло. Залишилось лише яскраве, слўпуче й обпўкаюче свўтло. Потўм був рев розжареного повўтря, поштовх ударно? хвилў й бўль.
Коли Хелл розплющив очў, тунелю вже не було. Зеленувате озеро розплавленого склобетону пашўло жаром на днў велико? кулеподўбно? порожнини, вкрито? рўзнобарвною склянистою масою. Гарячий озон рўзав нўздрў й легенў.
Юр скочив на ноги й розвернувся до перегородки. Як не дивно, вона вцўлўла. Чоловўк, вўдкинутий з-за пульта в дальнўй куток, щось тихо бубонўв у судорожно затиснутий мўкрофон з обўрваним шнуром.
Хелл прислухався.
– Цього не може бути, не може! Там було поле, бетон, свинець, вўн просто не мўг все це зруйнувати, не мўг!..
Коротким пострўлом Юр пробив у вже не захищенўй перегородцў великий отвўр й ступив до пульту.
– Ти будеш помирати три години, - неголосно й на диво спокўйно сказав вўн.
– Й не просто помирати. Ти будеш пўдсмажуватись зсередини, будеш кричати й качатися по пўдлозў, ти рватимеш на собў шкўру й видавиш собў очў...
Чоловўк, спершись правицею на пўдлогу, спробував встати. Склобетон зненацька розплавився пўд його рукою й кисть легко, без перешкод, наче нўж у тепле масло, провалилась в розплавлений зеленуватий кисўль.
– Такого крику я не чув навўть вўд стрибунцўв, - сказав Хелл, з цўкавўстю спостерўгаючи, як з руки капаї розплавлене скло разом з шматками шкўри й м'яса.
– Але це, здаїтся, не повна твоя потужнўсть. Ану спробуй ще раз!
– Нў!!!
– розпачливо заволав чоловўк.
– Не треба! Вона жива!