Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.
Шрифт:
– А що – не відмолила? Цеї ночі сатана летів горами, то я вже такий отченаш знаю…
– Якбись-те були навчили того отченашу яблуницького шофера, то, може, борше приїхав би.
– А він також сатанинський, ая!
Харючка? Оксана повернула голову в бік, звідки долинав буркотливий голос: на м’якому мішку, мабуть, з овечою вовною, сиділа гачконоса жінка з очима біснуватої. Так, та сама пліткарка й святенниця, яку у Довгопіллі прозивали Сатаною!
І хоч з нею в’язався спогад про перший тяжкий день у житті Оксани, все-таки зринув у пам’яті той день, бо починаючись, він не знав, який буде його кінець.
Подібні дні трапляються, мабуть, раз на вік, та й то, напевне,
Жовтий круг сонця, заблуканий між перистими хмаринками, уперто спинався на Тарницю, тяжко будилися з дрімоти гори, ліниво дихали голубими випарами. Небо відкарбувало синявою профіль тата, а він, збуджений, рішучий, мовив до господині: «Василино, пригляньте за Оксаною» і подався з мольбертом у гори – вчора тато нервово змивав полотно, не вдавалось щось там у нього; господар Іван ще вдосвіта пішов уверх по Черемошу на сплави; Василина мовила оте своє ласкаве й згідливе: «Та що робити, з Васильком буде Оксанка, а ви собі йдіть, ідіть, бо що робити…» І поквапилася на полонину доїти корів.
Путівець біжить між вільховими кущами понад рікою, путівцем лопотять дві пари босих ніг; гоп – дві пари босих ніг перескочили вузьку млинівку, що протяла низький туман і побігла на лотоки до млина, мельник розвішує на жердинах важкі й мокрі, виваляні в ступі ліжники й наспівує оте своє ніколи не доспіване: «Закувала зозуленька…»; вогнем вибухають одна за одною хмаринки в небі, пучнявіє Черемош рудими водами, хоч грози й не чутно було; мельник крекче, видихає рештки сну з грудей, пробує пучками золотий кульчик у лівому вусі – «це від навроків» і всілякої біди на цілий день і – «відколи-м тя поцілував, відтоді тя люблю»; Черемош уже натужно шумить, тихо йде перша дараба, зрідка перемовляються бокораші.
Усе таке виразне й зриме, а дванадцятирічний Василько, ровесник Оксани, ні з того ні з сього зупинився і – немов вірша напам’ять – випалив:
– Як виросту – твоїм леґінем стану!
– А я?
– А ти будеш моя княгиня!..
Гарно зробилося від цих слів Оксані й дивно було, бо про таке лише чула, але ніхто їй того не мовив, і не чекала, бо то ще рано такої мови чекати, а Василько таки сказав, і, мабуть, ці його слова окреслили той день так контурно й чітко, що все запам’яталось донині – від слизько-чорної кременевої гальки на зарінку до величезної кряжистої голови далекої Тарниці.
А потім вони втікали щодуху в ліс, бо побачили, як пряде стежкою Сатана-Харючка, а не хотіли здибатися з нею; певне, несла святенниця бесаги пліток з усього села і на додаток клубок Божих повчань, до самотнього мельника несла, який – єдиний у селі – мав терпець її вислуховувати; діти ж слухати не хотіли й утікали в ліс, де пахло грибами й живицею.
На обід прибігли додому (тато вже повернувся з гір) і заніміли на порозі від дивного видива. В хаті на стіні висіла ще не висохла свіжа картина: нинішній день з жовтим кругом сонця між перістими хмарками, з лінивим голубим туманом, з напучнявілим рудим Черемошем і довгими дарабами – весь був на полотні. Дужий бокораш наліг на кермо, аж випнулися вузлами м’язи, обличчя його здалося дуже знайомим, і Василько вигукнув:
– То мій тато!
А тоді чи трохи пізніше, чи аж над сам вечір прибігла на подвір’я Сатана і закричала:
– Кара Господня, кара! Йдіть до мельника – Івана забрати!
І той зчорнілий день теж був чіткий і виразний. На картині – живий, а на столі споряджений господар Іван – мертвий. Василина згорблена над ним; мельник пучками сіпає золотий кульчик у вусі – сердиться на талісман, що не вберіг цей пишний день від горя; людно в хаті, чутно шепоти: «Кермо заклинило, скинуло на закруті під талбу». Василько не плаче, лише злякано позирає то на мертвого на столі, то на живого на картині батька й ще не усвідомлює, що віднині тато залишиться жити лише там, на стіні… Оксанка не знає, чим зарадити, бо ж і її тато теж цього не знає: він тільки то стискує, то опускає руки, і дівчинка, щоб якось продовжити добро цього дня, яке раптом обірвалося, шепоче до Василька:
– Чуєш… Як виросту – буду твоєю княгинею…
…Люди вже атакують віконечко каси, ніби від тієї дівчини з чорнявою голівкою у цю мить усе на світі залежить – галасують жінки, і навіть Сатана забула про свій всесильний отченаш, найдужче за всіх обурюється на транспортні непорядки:
– Бо то вп’ється, ади, залізе під капот і свічки в радіаторі шукає.
«Збагачення говірки сучасною лексикою», – констатує у думках Оксана.
Чоловіки – ті спокійніші. Якийсь парубійко з буйним чубом, що спадає з-під кашкета на чоло, сидить на лавочці біля старшого ґазди, що спокійно пихкає люлькою. Оксана впізнає мельника: золотий кульчик у лівому вусі і живіт, немов борошном напханий, – сидить парубійко, шукає руками по кишенях і без угаву теревенить, що гроші – то пусте, а документи – річ дуже важлива, і якби він загубив гроші, то б і не скривився, а от десь не може знайти документа, а це вже, казати, біда.
– Ти такий, парубче, якби-сь учора трохи коло горілки посидів, – каже мельник.
– Та посидів’єм, сидів, ая…
– З якої утіхи чи, мо’, біди, най ся преч каже?
– Тато слабують, не з утіхи, вуйку.
– Ба що йому?
– Ноги болять.
– А кілько татові років?
– Та вже за дев’ядесять.
– Е-е, такі ноги мають боліти, не бери собі, хлопче, туску до серця.
Ну де таке вичитаєш? Отак сиди, слухай, підслуховуй і тільки записуй. Доцент Дуліба завжди невдоволений студентами: холості записи, збиті фрази, не вміють до людей підійти. А то ж важко, майже неможливо записати від людини живу мову опитуванням. Це ж треба так зжитися з людьми, щоб вони не зауважували ні тебе, ні блокнота у твоїх руках.
Он міст через Черемош – туди дорога з Устєрік до Красноїлля. Ходили туди з Дулібою, там донині стоїть маленька хата-читальня, в якій працював Гнат Хоткевич із своїм гуцульським театром. Студенти зустрілися із старенькою вдовою письменника, вона щоліта приїжджала сюди на відпочинок. Розповіла таке. Потрапив Хоткевич сюди вперше саме на престольний празник. Вийняв з кишені записник, ходить від гурту до гурту, слухає та все занотовує, а гурти тануть, тануть, дивиться Хоткевич – спорожнів майдан. То довелося йому роками тут сидіти, поки…
«Це для вас приклад», – сказав Дуліба й накликав на себе бурю.
«Нині не ті часи, не можна науково працювати без бібліотек; це утопія, романтика; сільський учитель, крім сотні навантажень, ще має свиню й десяток курей; де ви бачили сільського вчителя – ученого; Сухомлинський – виняток, а втім, йому були створені умови; зрештою, чому ви самі сидите у великому місті, а не йдете в народ?»
Але ж мав-таки Дуліба певну рацію… «Біля горілки посидів, такі ноги мають боліти» – цього не випитаєш і не видумаєш, таке треба випадково почути. Свині й кури не обов’язкові для вчителя. Бібліотека нині – не така уже й проблема. Сухомлинському ніхто спеціально не створював умов… Втішай, втішай себе, Оксано, бо що тобі залишилося робити…