Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.
Шрифт:
Дипломну роботу захистила блискуче й, коли йшла за призначенням, була впевнена, що її залишать на кафедрі.
«Верховинський район?!»
«Ви не задоволені?» – спитав голова комісії.
«Я… Я ж мріяла про наукову…»
«А ми якраз про це й подумали, – втрутився в розмову доцент Дуліба. – Ви у своїй дипломній насправді творчо опрацювали матеріали, зібрані Шухевичем, Гнатюком, Кольберґом. А там опрацюєте свій».
«Ханжа!» – мало не вихопилося в Оксани.
…Парубійко замовк. Мельник смокче погаслу люльку, дивиться на Оксану, але не впізнає. Хоч би проспівав оту: «відколи-м
– Іде вже автобус, сатана го’ не взяла! – вигукнула Харючка.
…То була справжня несподіванка для другокурсників, а для Оксани й зовсім: на діалектологічну практику їдуть у Довгопілля. Ну, прямо-таки до Василини!
Проте не наважилася піти до неї. Хто там знає, як вона… Замешкала з дівчатами в клубі.
Путівець між вільшиною повужчав, Черемош змалів, осіла кряжиста голова Тариниці, млин зовсім закрився смереками, тільки мельник той самий.
– То ви всі гуртом у клубі, як пструги під кашицею? – сміється мельник і трясе животом.
– Бо хат своїх не маємо.
– Жодна дівка хати не має. Най віддається – буде мати.
– То візьміть ви котру-небудь з нас, – віджартовуються дівчата.
– В мене оглухнете, та й без того маю вас по ґульку: дівчата явірницю обнесли, хлопці сухе суччя з-над млинівки повитягували, ватри вечорами палите, ще млин з димом пустите, лунчаки безвусі! А ти що там записуєш, паничу, га?
– Що таке явірниця, дядьку? А лунчак?
– Конче тобі треба знати? А во, – показав мельник на бутель порічкового вина, що стояв на підвіконні. – А лунчак – то ти сам. Бичок нежонатий, казати.
Оксана протиснулася з гурту наперед.
– Вуйку…
– Мой, дівонько, десь я тебе ніби вже бачив, – примружився мельник.
– Я була тут з татом, як Івана на дарабі вбило…
– Йой, як нині… Спинили дарабу отутечки-во й несуть Івана ще живого, а в поясі перебитого на потеруху. На цій лавиці сконав. Голосила Василина довго та й ще не перестала, бо, ади, сама живе з хлопцем…
– З Василем?
– Ая… Ниньки він дома. Вчора на урльоп 1 з армії приїхав.
1
Військова відпустка (діалект.).
Василина підвелася.
– То ти вже розпаковуйся сама, Оксаночко, і будь дома. А я обід зрихтую…
Пішла до дверей, але вернулася, підступила до Оксани, обвела її поглядом, несміливо торкнулася коси, потім провела пальцями по її брові – одній і другій – і схлипнула. Не закривалася уже хустиною і очей не опускала.
– Чого це ви, Василино?..
– Та нічьо… Ой, Оксано-душко, могла би-сь моєю бути. Але що робити…
– А вже не можу, Василино? – спитала мовби з полегшею Оксана.
– Та де вже…
І вийшла, тихо зітхаючи.
Навіть не думалося, давно забулося, тільки коли в райвно назвали їй Довгопілля, першим постав перед нею Василь, а потім уже його мама. І ще мельникове недоспіване промугичилося в пам’яті:
Відколи-м тя поцілував, відтоді тя люблю…– Я згодна, – сказала Оксана квапливо.
З цікавості, чи що…
…Від мельника бігла тоді путівцем поміж кущами, гоп – перескочила млинівку й попід скелю вузькою стежкою – поки не вийшла на дорогу, при якій першою стояла Василинина хата, і тоді знову заряснів той чіткий ранок, коли пучнявіли червоним промінням хмарки й вибухали в зеніті, а сонце перетинало перисті смуги й спиналося на Тарницю, а Черемош котив руді води, і мельник мокрі ліжники вивішував, а в низький туман м’яко впали слова: «…твоїм леґінем стану».
– Як ти виріс, Васильку!
Він у чоботях і галіфе, у солдатській сорочці, стетерів, стояв отак – високий, дужий, як його тато, викапаний Іван-бокораш стояв перед Оксаною – з присохлим до піднебіння язиком – аж згодом вимовив:
– Мой, яка ти красна…
Оксана розпаковувала валізу. Ні, таки не думалося, давно забулося, життя йшло своїм трибом у місті. То й добре, що так… Добре. Але чому ж слова Василини про те, що, мовляв, «моєю вже не можеш бути», хоч ніби й полегшили, та разом з тим і розчарували, і гірчаками вистелилися в душі?
Василь щовечора виходив на подвір’я у білій сорочці, ходив, курив, поки не гасло світло в Оксаниній кімнатці; Василина никла щодень то більше, зрідка зітхала: «Та що робити…» Коли ж упритул здибалася з Оксаною, то очима блукала десь по горах – чи ж то не шкодувала, що залишила її в себе? Василь виходив уранці з набряклими від безсоння очима й кудись зникав. Усе розуміла Оксана, а повернути той день, що виписався на батьковій картині, не вміла.
Аж перед від’їздом вийшла, бо несила було дивитися на його білу постать надворі й несила стало самій сидіти останній вечір у хаті.
– Їду, завтра, Васильку.
– І я скоро – на службу.
– Будеш вчитися потім?
Василь здивовано глянув на неї, бо спочатку не зрозумів, навіщо вона його про це питає, а коли втямив – гіркота змішалася зі злістю, він проказав терпко:
– Тут буду. За батька. І за себе. Тут… Тут!
– Що з тобою?
Тоді щось кинуло його з місця, він схопив Оксану міцними, як вужівки, руками за худі плечі і, цілуючи її обличчя, шию, очі, хрипів злісно:
– Якщо на лікаря, то – так… Якщо на вчителя, то так… Коли на інженера, то так, так, так… А як бокорашем, то ні… ні… ні… А я буду, бо й тут живуть люди, і теж потрібні....
– Васильку, я не подумала так…
Він відпустив її, відштовхнув і зник у ніч.
На другий день його не було дома, а Василина прощалася з Оксаною холоднувато й навіть не сказала на прощання того свого м’якого й згідливого: «та що робити…».
Оксана склала до шафи свої речі, й тут знову впала їй у вічі батькова картина. Приглянулась і здивувалась, бо кермував тепер на ній дарабою не Іван-бокораш, а Василь, і подумала, що на зміну Василеві ще хтось прийде потім, а нині є він. І є гори, і сонце, і руді води – лиш вони ніколи не міняються, бо їм нема початку ні кінця.