Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.
Шрифт:
– Може, й так, – відказала спокійно Адріана. – Страшенно нудні речі… Зате правдиві. Бо там у виняткових обставинах люди поводяться як люди – зліплені Господом Богом з глини, а не як безплотні й безгрішні ангели, видумані первісними сценаристами.
Суперечка знову загострювалася, а туман ставав усе непроглядніший, машина вже надто довго йшла по рівній неасфальтованій дорозі, Степан занепокоївся.
– Ви впевнені, що ми добре їдемо? – спитав Нестора.
– Ах, які ви, інженери, раціональні… – Адріана не виходила з фривольно-іронічного тону. – Впевнені-невпевнені… То навіть цікаво було б заблудитися і сперечатися до ранку.
– Ви перші б… –
– Не каркайте… – Нестор явно вже нервував, дорога пішла бакаїста, билось каміння об днище. – Це ж і машина в мене ще не об’їжджена… Надто довга ця приступка. Правда, повземо, як раки…
Степан глянув на Нестора і в цю мить запримітив, що його довге сивувате волосся доволі-таки ріденьке, воскувато-жовті пролисини видніють крізь пасма, режисер був тепер набагато звичайніший, ніж на зйомочному майданчику, де він грав себе самого і, за сценарієм, мав постати величним, мало що не іконописним; тоді, на зйомках, він сподобався Степанові, але тепер, певно, під впливом суперечки між Адріаною й Леонідом, ця буденна іпостась Нестора була для нього привабливіша. Перевів погляд на людей, які сиділи ззаду: Адріана нервовими пальцями пригладжувала свого хлоп’ячого чуба, і хлопцеві вже який раз здалося, що це Галя, його дружина, – з тих років, коли вони їхали шукати білої нафти і коли стався вибух на буровій, – тільки чомусь обрізала довге лляне волосся; Боже мій, як ця артистка зуміла так увійти в роль Галі, що аж уподібнилася їй… Нілочка сховалася в зніяковіло-чемну посмішку, немов у мушлю, Леонід гладив Нілину руку – це, очевидно, додавало йому рівноваги у словесному двобої.
– Ви ще нічого не втратили, – промовив Степан, – навіщо ж так гостро сперечатися? Робота тільки розпочалася, і режисер, коли захоче… Я на тому всьому мало знаюся, може, й даремно ви покликали мене консультувати артиста, який грає Андрія… Та ось думаю: навіщо та його смерть на буровій? Андрій – це я, а зі мною було зовсім інакше. Я справді перший побачив, як скручуються труби, покриваючись інеєм, я справді наказав усім тікати за горб, але до засувок не підбігав, пізно братися до засувок, коли скручуються труби… я сам утік, тільки й того, що останній… Ну, обсмалило мене там трохи… Але чи потрібна глядачеві моя смерть?
– Потрібна, конче потрібна, – підкреслено іронічно проказала Адріана. – Треба ж було дати можливість вашій нареченій Галі, яку я граю, пококетувати з Нестором і вийти заміж за буровика Марка.
– З вами неможливо працювати! – махнув рукою Леонід. – Для вас уже стала застарілою довженківська символіка, урочистий тон…
Туман зовсім окутав машину, притиснув до вітрового скла світло фар – два жовтих кола повільно повзли попереду, засліплюючи водія, машину кидало на вибоїнах. Нестор зупинився.
– Щось мені підозрілий цей ремонт асфальту… – Він вихилив через вікно голову й вигукнув: – Люди! Ми й справді не туди заїхали!
– То чому ж ти… – Леонід насилу стримав злість. – Адріані не дивуюся, але ж Степан застерігав… А там нас чекають – голодні і в холодній колибі.
– Чому, чому! – смикнувся Нестор. – Степан, до речі, перший сказав, що то ремонтують асфальт. А ти можеш перекусити, коли так зголоднів… Не повмирають вони і не замерзнуть, – мовив лагідніше, – ми зараз… – Він вийшов з машини, обійшов довкола, приглядаючись, і безнадійно присвиснув. – Вилазьте, братове, – сказав. – Ми в тупику.
– Це для вас, Леоніде, – не вгавала Адріана. – Матеріал для ще однієї героїчної сцени.
Повиходили. Вечірній сутінок, перемішаний з туманом, важко наліг на гори, справа крізь густу непроглядь ледь вгадувалися контури високої скелі, попереду бовванів смерековий бір, у який входила дорога, звузившись до возової, зліва гостинець обривався: глибину прірви можна було тільки вгадати по далекому дзюркотінню потічка.
– Здавай назад, Несторе, – сказав Леонід.
– Яке – назад? – Нестор вийняв з кишені люльку, мовчки набивав її. – Ми в цю пастку в’їхали ще тоді, коли я виголошував останню сентенцію, будь вона проклята. Кілометрів зо три проїхали, яке – назад…
Запалив люльку, підніс запальничку до Леонідової цигарки, полум’я дрібно похитувалося перед повними губами Леоніда.
– Тон, кажеш… – Нестор зумисне повертався до обірваної розмови, щоб перечекати, поки вляжеться хвилювання, – треба ж щось вирішувати. – Кожна ситуація має свою тональність: коли урочисту, а коли й ні… На одному уроці, я вчився тоді в дев’ятому класі, учитель пояснював нам гекзаметр. – Він умисне розтягував розповідь, згаданий епізод заспокоював його. – Для прикладу взяв вірш Франка «Весно, ти мучиш мене, розсипаєшся сонця промінням». Він учив нас скандувати, а я, захоплений емоційністю вірша, задекламував, відповідаючи: «Весно!! Ти мучиш мене!» І дістав двійку, бо урок був не про емоції, а про розмір вірша. Слід знайти справжній тон…
Леонід зосереджено слухав.
– Справжнє – це незнайдене, – сказав. – Знайдене в першу ж мить своєї появи уже вимагає вдосконалення.
– Ха… – Адріана розім’яла в пальцях цигарку й нахилилася до Несторової люльки, щоб припалити. – Один мій знайомий поет ніяк не може знайти рими до слова «морква». Невже це для нього оте незнайдене – «справжнє»?
– Оса… – посміхнувся Нестор, обличчя його вже було зовсім спокійне. – Ну, добре. Гасіть цигарки і сідайте. Степане, поміняйтеся місцями з Адріаною, вона легша. Треба ваги на задній міст. Спробую розвернутися.
– А не краще, щоб ви самі… – невпевнено промовив Степан. – Дорога вузька і… – Він змовк, вловивши на собі докірливий погляд Нілочки.
Ці самі слова мало що не зірвалися з Леонідових губ, та він впору побачив Нілину реакцію на пропозицію Степана і сказав, пригашуючи неприємний присмак сорому за своє боягузтво:
– Бачите, як іноді може занизитися тональність…
– Буває… – опустив широкі плечі нафтовик і перший пішов до машини.
Він сів з правого боку, відчужений і зніяковілий, картаючи себе за виробничу раціональність. У його підпорядкуванні багато людей, техніка, він усе життя мусить дотримуватися одного правила: якнайменше людських і матеріальних втрат. Як їм пояснити, що в цю мить він не думав про себе, а про жінок – дорога ж вузька, там прірва… І взагалі – що за дурниці, навіщо ризикувати, коли можна перечекати тут до ранку, ті, в колибі, й справді не повмирають… Та не сказав нічого: Нілочка задала героїчний тон, його слова прозвучали б тепер дисонансом.
Адріана сіла біля Нестора, запитливо поглянула на нього, вона теж хотіла сказати, що, може, ризикувати не варто, але обличчя режисера було спокійне, як на зйомках, коли все йшло до ладу; ні, ні, там друзі ждуть, треба сьогодні добратися до перевалу.
Нілочка почувала себе затишно й безпечно біля Леоніда: він тримав свою долоню на її зап’ясті.
Леонідові все настирливіше дошкуляла думка, що Степан мав рацію: адже під час небезпечних переїздів солдати виходять з машин, залишаючи за кермом самого водія; ним почало оволодівати глухе невдоволення Нілочкою, яка своїм докірливим поглядом задала непотрібний тон.