«Ілюстрована Історія України»

Грушевський Михайло Сергійович

Мішаючи ся так в управу українську в усяких справах малих і великих та чинячи тим велику замішку, цар заразом користав з кождого непорядку в гетьманській управі, щоб показувати на ті недоладности та немов для кращого порядку все більше покорочувати гетьманську та старшинську вдасть. Скоропадського він і призначив на гетьманство тому, шо він був старий, плохий недотепа і ним лекше було по своїй волї обертати. Старшина хотіла Полуботка, так цар, оповідають, не згодив ся: він, каже, занадто розумний, з його може вийти другий Мазепа. А при Скоропадськім забрали велику силу ріжні його свояки і особливо молода і гарна гетьманиха Настя, з Маркевичів родом: про неї казали, що то вона, Настя, носить булаву, а Іван (гетьман) — плахту. Зять гетьманський Чарниш, настановлений судею генеральним, завів великі непорядки, хабарництво і неправду в військовім судї. Посилаючи ся на такі непорядки в гетьманській управі, цар в 1722

р. приготовив новий удар українській автономії. При гетьманї поставлена була рада, так звана „малороссійская коллегія", з шести великоросийських старших офіцерів, з тих гарнізонів (залог), що стояли на Українї, з брігадіром Веляміновим у головах. Ся колегія мала пильнувати судів і приймати скарги на всякі суди і уряди українські—навіть на найвищий військовий суд і військову (гетьманську) канцелярію. Мала наглядати, щоб від старшини не були кривди і тісноти козакам і посполитим і за порозуміннєм з гетьманом робити против того всякі заходи. Мала стежити за гетьманською канцелярією і всякими писанями, що туди входять і звідти виходять. Мала пильнувати всяких доходів українських, приймати їх від війтів і урядників і видавати на військові та всякі иньші потреби. А про всякі непорядки мала доносити просто сенатовн.

Таке небувале розпорядженнє цар Петро в своїм указї пояснював непорядками гетьманськими, в канцелярії і в судї і в зборі доходів, і старшинськими кривдами: що у козаків і посполитих землї за бирають, в кріпацтво повертають.

311. Іван Скоропадський.

Даремно Скоропадський іменем „всїх малоросийських людей" з плачем і слїзми просив царя не вірити, оповіданням про ті непорядки, не ламати старих прав і порядків українських. Цар не послухав, а щоб народови українському з кращої сторони ті нові порядки показати, розіслав по Українї друкований указ і в нїм писав, що колегія заводить ся на те тільки, аби старшина людей не кривдила, і додав свій наказ, даний колегії, де згадувало ся про кривди старшинські.

Страшенний се був удар і гетьману і всій старшині, всїй гетьманській управі. Ясне дїло було, що справжня управа буде тепер в руках сеї колегії чи її голови, а за гетьманом з старшиною тільки порожнє імя зіставало ся. Дуже непокоїло також старшину отеє, що цар, покорочуючи її власть заразом підіймав против неї поспільство, обіцюючи суд і управу на старшинські кривди, виносив на верх справу неправедно захоплених земель і незаконно закріпощених людей та показував стежку до нової колегії з усякими скаргами в сих справах.

99. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок

Скоропадський так був вражений тим, що захворів і вмер. Але його смерть дала цареви нагоду тільки до нового удару: він постановив зовсім скасувати гетьманщину. Одержавши відомість про смерть Скоропадського, він поручив заступати гетьмана полковникови Полуботкови з генеральною старшиною і в усїх справах радити ся з Веляміновим. Разом з тим Україну з-під міністерства чи колегії (як тодї називали) заграничних справ, через котру гетьмани досї мали зносини з царським правительством, велїв перевести в завідуваннє сенату, зарівно з звичайними провінціями Росії. Коли ж старшина прислала до нього своїх послів, просячи дозволу вибрати нового гетьмана на місце Скоропадського, то дуже довго на се не давано відповіли, а як старшина нагадувала, то літом 1723 р. цар дав таку відповідь, що справа гетьманського вибору зовсім відкладена не знати до якого часу. Цар писав в тім указі, що царське правительство підшукує особливо вірного і певного чоловіка на гетьманство, вважаючи на те, що „від часів першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани виявили себе зрадниками", і не належить цареви про се докучати, „бо тим часом визначене Україні правительствоі в дїлах нема замішки".

Сими словами грізний цар не тільки відкладав справу, але й нагадувати про неї забороняв. Гетьманство мало бути скасоване очевидно— на завсїди.

Але те що настало по скасованню гетьманства змушувало українське громадянство гірко жалувати за гетьманами. Хоч царське правительство справу так обертало, мовляв усе робить ся для кращого порядку і для охорони народу від кривд старшинських, але на ділі нові великоруські правителі не приносили ніякого порядку анї полекші народови, навпаки ще більше кривд, насильства і всякого обтяження народови прибувало, і всі жалували, що нема кому за нарід, за Україну стати—нема голови, нема гетьмана.

Голова нової колегії Велямінов поводив ся як правдивий сгарший, давав накази старшині, всім роспоряджав ся, на самого Полуботка, гетьмана наказного, кричав як на свого підвладного: „Що

твоя служба проти моєї? знаєш, що я брігадір і президент (колегії), а ти проти мене нїщо!" Старшині похваляв ся, що так їх зігне, що тріснуть; а на пригадки про старі права українські кричав: „уж ваші давнини велено перемінити, а поступати з вами по новому, — я вам указ!" Коли так поводили ся з наказним гетьманом і генеральною старшиною, то можна собі уявити, як ставили ся сї великоруські начальники, почувши свою силу, до низшої старшини і до простих людей. Колегія позаводила небувалі податки і збори, против давнійших прав, і роспоряжала тими сумами самовільно. Полковники з Великоросів, гіокладаючи ся на те, що правительство за них завсїди постоїть, — допускали ся ще більших самовільств і кривд, ніж Українці. Далї своєволили росийські військові, обїдали нарід постої. А козаків далї посилано великими партиями на далекі роботи, де вони гинули як мухи від тяжкої і непривичної роботи, від незвичайного повітря і страви. Трапляло ся, що з пяти—десяти тисяч, що посилали ся на ті роботи, гинула на місцї третина, половина, а решта вертали ся каліками. Рахують, що за пять лїт 1721—5 отак згинуло на тих роботах—на Ладозькім каналі, на Кавказі, на Волзї, до двадцяти тисяч козаків!..

Полуботок, чоловік сГісргічний і перейнятий любовю до свого краю, не мігдивити ся на се. Вважаючи, що за притоку до ламання старих українських прав служать ріжні українські непорядки, він пильнував завести кращий лад в українській управі і зробити край кривдам старшинським, на які посилав ся цар Петро. Росписав універсали, під тяжкими карами забороняючи старшинї уживати козаків на свою службу. Заводив кращі порядки в судї, щоб не було там хабарництва і судї для своєї користи щоб не кривдили людей: наказав, щоб у судах сільських, сотенних і полкових судив не сам оден судя чи отаман, а засідало в судї кількох—аби оден другого пильнував. Уставив порядок для апеляції — як на рішеннє низшого суду скаржити ся до вищого. Завів кращий лад в навищому військовому судї.

Одначе правительство московське тільки посилало ся на ті непорядки та кривди, щоб за їх притокою „Малую Россію к рукам прибрать", як поясняв потім політику Петра його повірник— отой Толстой. Тому заходи Полуботка коло кращих порядків не тільки не сподобали ся московським правителям, а навпаки—накликали на нього великий гнів їх. А то тим більше, що він разом з тим не переставав вкупі з старшиною допоминати ся (ще перед тою царською відповідю) дозволу на вибір нового гетьмана, скаржив ся на непорядки і грубе поводженнє великоросийських правителів і посилав ся на статі Богдана Хмельницького против тих нових порядків. Коли Велямінов прислав скаргу на Полуботка, що він противить ся колегії, цар Петро рішив ще далї покоротити права українські, викликав Полуботка до Петербурга з иньшою головнійшою старшиною, а щоб на Україні меньше було взагалі старшини і козацтва під сю пору, наказав вивести військо козацьке на полудневу границю—мовляв стерегти Україну від Татар.

313. Павло Полуботок, полковник чернигівський, наказний гетьман.

В Петербурзі Полуботок з старшиною подали цареви прошеннє, щоб Україні повернено старі права. Посилали ся на те, що по статям Богдана Хмельницького ніхто не має мішати ся до козацького суду, а тепер великоросийська колегія мішаєть ся в судові справи, приймає скарги і таке иньше. Але разом з сим наспіло прошеннє з Стародубського полку, де просили завести московський суд і полковником дати Великороса. Полуботок казав, що се прошеннє підстроїв Велямінов— щоб против домагань старшини правительство могло покликати ся на бажання української людности і касувати далї українські порядки. Цар, одержавши прошеннє, вислав на Україну свого довіреного чоловіка, Румянцева, щоб він розпитав ся між козацтвом, чого вони хочуть-чи давнїх порядків українських, як Полуботок з старшиною, чи порядків московських, як Стародубівцї, а заразом щоб зібрав відомости про кривди людям від старшини.

Полуботок, довідавши ся про се, зрозумів добре, до чого воно прямує і чим може скінчити ся. Румянцев з Веляміновим легко могли добути від людей такі відповіли яких їм було треба, особливо, що Україна зістала ся без старшини і не було кому запобігти тому. Перед грізним московським начальством люде здебільшого відповідали б так, як їм відповіли піддавали, значить богато зібрало ся б голосів за заведеннє московських порядків на Українї—ше як би до того подавала ся надїя, що людям повернуть землі забрані старшиною. Незможучи сам виїхати з Петербурга, Полуботок післав від себе людей на Україну з наукою, як поводити ся при тій ревізії старшинських кривд яку буде вести Румянцев, і які давати відповіли на його запитання.