«Ілюстрована Історія України»
Шрифт:
Оден з українських юристів того часу Федір Чуйкевич в 1750 р. предложив новому гетьманови записку „Суд і росправа в правах малоросійских" і в ній, показуючи недостачі і хиби українських судів, подав плян реформи його в дусі Литовського Статута. В такім напрямі справдї була переведена реформа в остатнї роки правління Розумовського. Генеральний суд доповнено виборними депутатами від полків, на взірець польського трібуналу. Суди полкові були перемінені в суди гродські і мали правити ся на взірець польських старостинських судів. А для справ цивільних (гражданських) і поземельних заведені повітові суди підкоморські і земські, з виборних шляхетських (старшинських) судів. Гетьманщину розділено на 20 таких повітів.
Ся реформа, правда, не простояла довго, але вона показує нам загальний напрям старшинських змагань. Прийнявши за своє право Литовський Статут, старшина при кождій нагодї
104. Слобідщина
Ослабленою, блЇдшою так би сказати копією Гетьманщини XVIII віку була сусідня українська Слобідщина, що займала нинішню Харківську губернію з сусїднїми частями Курської й Воронізької. Ми вже не раз згадували про неї, знаємо, що вона заселила ся українськими виходнями, як ті в тісні часи мандрували з українських земель, що були під Польщею, за московську границю й осідали за лїнїєю пограничних кріпостей, вибудованих московським правительством—за так званою „білгородською чергою" що загорожувала дорогу Татарам в московські землі. Осідаючи тут на татарських шляхах, наші виходні приймали на себе сторожову службу й воєнну оборону отсього погранича, а за се від московське правительства діставали ріжні права й привилеї.
Звістки про таких українських виходнїв маємо ще з другої половини XVI, потім в першій половинї XVII в. Значна маса таких пересельцїв вийшла в 1638 р. з гетьманом Яцком Острянином—було їх самих козаків звиш 800 душ, не рахуючи жінок і дітей. Вони оселили ся в околицях Чугуєва й організували тут осібне військо козацьке, але щось скоро сприкрило ся їм тут, вони збунтували ся, вбили Острянина й пішли начад за польську границю. Потім особливо великий рух наступив, як нарід розчарував ся в Хмельниччині, особливо після Берестечка, в 1651 р. Українцї йшли великими партиями і меньшими ватагами, селили ся слободами, ставили городи, та переносили козацький устрій в ті сторони. Так 1652 р. тисяча козаків з полковником Дзиньковським, прийшовши з сімями і всім господарством, оселили ся над р. Сосною, поставили город Острогожськ і зробили початок Острогожському полкови, В тім же часї иньші Українці оселили ся над Пслом, поставили город Суми й положили початок полкови Сумському. 1654 р. стрічаємо перших осадників в Харкові, що будують тут на другий рік город і т. д. Переселеннє потім трівало й дальше, в 1660, 1670 і 1680-х роках, і зайняло велику просторонь, як добра половина Гетьманщини, тільки рідше заселена.
За свою військову службу сі українські слобожане були увільнені від всяких податків і повинностей, їм позволено жити й правити ся „по своїм обиклостям", і на взір Гетьманщини вони організували тут полки, числом пять—Сумський, Ахтирський, Харківський, Острогожський й Ізюмський. Полки поділяли ся на сотні й мали такий же устрій як в Гетьманщині, правили ся виборною старшиною; тільки безпосереднє підлягали московським приказам, і взагалі стояли в більшій залежности від московського начальства, ніж полки Гетьманщини. Гетьмани пробували намовити московське правительство, щоб віддало слобідські полки під гетьманське начальство. Особливо Самойлович добивав ся того, як Москва відрекла ся правобічної України. Але Москва, маючи замір з часом і Гетьманщину поставити в подібне становище, не здавала ся на сі представлення. Рано заведено в Слобідщині московське право—судили по законам московським, тим більше що між українськими осадниками було де що і московської домішки таки від разу, і тутешня старшина росийщила ся ще скорше і лекше ніж у Гетьманщині. Слобідщина служила московським правителям немов пробним камінем для касовання козацьких порядків, і звичайно правительственні реформи в Гетьманщинї на кількадесять лїт попередержали
Уже в 1732 р. в Слобідщинї попробували були зовеїм скасувати старий козацький устрій: заведено замість козацьких полків драгунські, здатнїйших козаків зачислено туди драгунами, а всіх иньших переведено в селянський стан; офіцерів визначено великоросийських. Се викликало одначе таке невдоволеннє, що цариця Єлисавета 1743 р. скасувала сю реформу і відновила козацький устрій—одначе в справах не-воєнних віддала сї полки під вдасть білгородського губернатора. Такий порядок протримав ся ще двадцять лїт, до 1763—4 рр., коли слобідські полки покасовано і заведено на їх місце гусарські вже на завеїди.
Суспільні відносини теж складали ся тут подібно як у Гетьманщині, але також ще скор ше підводили ся під московські. На старих заїмках і військових землях виросталимаетности старшинські, заселялися підданими; старшина переходила в положеннє московських поміщиків, некозацька селянська людність—в становище кріпаків. Величезні надання від московського правительства тим старшинам, які вміли особливо зарекомендувати свою вірність і покору, помагали тому. Сумський полковник Кондратіів напр. за свою вірність дістав такі величезні надання, що в 1780 р. його сїмя володїла 120 тисячами десятин. Коли в 1767 р. обмірковував ся проект нових законів для Росії, декотрі слобідські депутати підіймали мову про відібраннє забраних старшиною земель і закріпощених людей та поверненнє їх в свобідне. селянство; але се не мало ніякого успіху: поміщицькі й кріпацькі порядки московські встигли вже занадто сильно закорінити ся.
105. Культурне жите Східньої України—письменство і школа
Народне і козацьке самопорядкуваннє почасти було знищене московським правительством, а що в нїм не було знищене—набрало характеру самопорядкування старшинського, панського. Міщанське самопорядкуваннє придавлено, духовенство—теж. Селянську сїрому поневолено. Козацтво лишило ся
без усякої участи в управі, та крім того козаків всякими способами позбавлювано козацького звання, переводжувано в поспільство без всякого права: уряди українські наповнили — ся безконечними процесами про безправно відібрані козацькі права (так звані „искавшіе козачества") і неможливість добити ся права законною дорогою нераз доводила до крівавих бунтів против гнобителів-панів.
Так само тратила свою цїнність Східня Україна і з погляду національної культури. При тім переважно церковнім характері, який мало українське культурне житє XVII віку і першої половини, або принаймні четвертини XVIII, — величезне значіннє і вплив мало підданнє української церкви під власть московського патріарха. Перед тим вона числилася під властю царгородського патріарха, а в дійсности була вповнї автономна і незалежна, жила своїм самостійним житем, під безпосереднїми впливами громадянства, що громадським вибором обсаджувало всї важнїйші церковні посади.
Коли ж завдяки Самойловичови московському правительству удало ся добити ся, що митрополит київський піддав ся „під благословенне" московського патріарха (1685 р.) і константинопольський патріарх, під натиском турецького правительства дав на се своє призволеннє (1687), — тодї українському духовенству дуже скоро прийшло ся почути над собою московську зверхність, а з тим і видання і школи українські взято під московську цензуру, дуже підозріливу і неприязну.
Вже перед тим в московських кругах скоса дивили ся і на українських духовних і на їх школи та письменство. Київську академію московські власти в 1660-х роках хотїли зовсім закрити, користуючи ся тодїшнїми політичними замішаннями, що привели в упадок і київське культурне житє і академічну науку; тільки боячи ся, що з сього вийшло б велике невдоволеннє на Українї, кінець кінцем московське правительство полишило сей намір. Київські видання також досить часто забороняли ся в Москві, а за патр. Иоакіма, в 1670—80 рр. Підняло ся правдиве гоненіє на українські книжки. Коли ж київську митрополію піддано під власть московського патріарха і московські власти могли забороняти українські видання не тільки у себе, в Москві, але і на Українї,—тодї неприязне становище московських властей дало себе почути дуже сильно і на самім видавничім руху. З початку мотиви були ніби церковні—щоб не було неправославних гадок в тих київських виданнях. Але скоро перейшло се і на грунт язиковий, чисто національний. В 1720 р. видано указ, щоб на Українї не друковано нїяких книг окрім церковних, і то з старих видань, а при тім щоб сї передруки старих церковних видань перед друкованнєм виправлювано на взір видань великоросийських, аби в них не було ніякого слїду української мови— „даби никакой розни й особаго наричія не било".