«Ілюстрована Історія України»
Шрифт:
Важною подією було також поверненнє Запорожцїв. Я згадував уже (гл. 97), що відчуженнє від України під турецькою зверхністю уїло ся Сїчовикам дуже скоро і вони почали просити ся, щоб росийське правительство прийняло їх назад. Гордієнко і Орлик стримували їх, як могли, але по смерти Годїєнка тим сильніше зачали вони просити ся на Україну. Росийське правительство одначе не вважало можливим їх прийняти назад, поки стояла згода з Туреччиною, щоб не нарушити трактату, яким Запорозцїв признано турецькими підданими; але обіцяло їх прийняти, як тільки піде до війни з Туреччиною: росийському війську на випадок такої війни було дуже важно мати Запорожцїв по своїй стороні. На війну ж зачало заносити ся вже з кінця 1720 х років і поверненнє Запорожцїв стало справою найблизшого часу. В 1733 р., коли почало ся безкоролївє в Польщі, війна була прінціпіально рішеча, і літом того року Запорожцям післано царську грамоту, що іх приймають назад під росийську зверхність, але коли перейти—про те обіцяно дати знати. Одначе далї чекати Запорожцям не можна було, бо хан кликав їх в похід у Польщу. Тому на початку 1734 р. вони вийшли
Так були похоронені останні пережитки Мазепиного повстання на Україні. Тільки невгомонний Орлик, користаючи з нових заворушень: з польського безкоролівя і боротьби ріжних партий за польську корочу, куди замішала ся також і Росія, та з росийсько-турецької війни, силкував ся заінтересувати ворожі Росії держави українською справою та побудити їх, щоб сею справою зайняли ся, — але все те було даремне.
Сі Орликові заходи і в оден майже час розпочата війна в Польщі, в Криму та Молдаві змушували росийське правительство бути обережним в відносинах до України. Воно стримувало ся і не повертало різко своєї політики, хоч в правительственних кругах росийських давно повіяло иньшим вітром. Цар Петро II вмер 1730 р., його місце зайняла його тїтка цариця Анна і з нею вернув ся суворий настрій її дядька Петра 1. Коли старий Апостол захорував тяжко-розбив його паралїж 1733 р., цариця не дозволила передати правління українській старшині, а доручила правити Україною свому резидентови кн Шаховскому з радою, зложеною пополовині з Українців і Великоросів; так приготовлено було нове правительство, шо мало зайняти місце гетьмана по його смерти. За те зроблено деякі полекші в поборах та податках і зменшено число великоросийських полків, розкватированих на Україні, то що.
Апостол скоро вмер (в сїчнї 1734 р.). Була то як на ті тяжкі часи теж на мала утрата для України. Без сумнїву, він щиро бажав добра своїй Україні і вмів працювати для того добра. Коли його політика похила і покірна може вражати неприємно, то треба памягати, як трудно було здобути ся йому на яку небудь тверділу політику маючи наоколо себе нові покоління українського громадянства, виховані в московській школї, зневірені в можливости не то що боротьби, а й просто якогось гідного повождення, призвичаєні запобігати перед усім московської ласки, — та всяких пройдисвітів, ні з чим не звязаних з українським народом і Україною, що з ласки царських близьких позасідали на ріжних визначних урядах і не мали перед собою иньшої мети, як збогаченнє своє і своєї сімї.
101. Друге скасованне гетьманства
Смертю Апостола росийське правительство покористувало ля, щоб знову скасувати гетьманство. На першу відомість про смерть його роспублїковано друкований указ, що на те аби вибрати „доброго і вірного чоловіка к тому знатному уряду" треба пильної і міцної розваги, отже поки знайдеть ся такий, цариця заводить „правліннє зложене з шести осіб". Царський резидент кн. Шаховской з двома товаришами Великоросиянами і генеральний обозний Лизогуб з двома товаришами-старшинами будуть спільною радою полагоджувати всі справи гетьманського уряду. „А бути їм в засіданнях в равенстві, а засідати по правій сторонї Великоросийським, а по лївій Малоросийським". Правити їм по „рішительним пунктам" Апостола, а цариця обіцяє український народ заховувати при привилеях по статям Богдана Хмельницького.
Все се навіть виразами своїми дуже сильно нагадувало звісну вже нам грамоту Петра І, і справді згадки про статі Хмельницького, і про тимчасовий характер того правління писали ся про око, а в тайній інструкції кн. Шаховскому таки по щирости пояснено, що про вибір гетьмана згадано на те тільки, аби не вийшло якого замішання, а по правді правительство зовсім не думає більше вибирати гетьманів, — Україну переведено назад під вдасть сената. як звичайну провінцію, і фактичним її правителем мав стати перший член нової колегії, кн. Шаховской.
Рівність членів, згадувана в указї, зіставала ся порожнім звуком супроти тих прав, якими був наділений перший член. Князеви Шаховскому секретно поручало ся пильнувати і наглядати українських членів правління, і як би за ними виявило ся щось підозріле, то арешгувати і на їх місце своєю волею призначати людей прихильних росийському правительству, і взагалі в важних випадках не оглядати ся на ніякі інструкції, тільки поступати по мисли своїй.
Таким чином новий перший член мав в дїйсности бути справжнїм правителем України, так само як колишній президент Петрової малоросийської колегії. Але в тодїшних своїх правителях і взагалї в Великоросиянах призначуваних на українські уряди прийшло ся правительству росийському розчарувати ся. Вони своєволили, уїдали ся народови і тїснили його, правили неправедно, покладаючи ся на довірє правительства. Тим відбивали у громадянства всяку віру в московські порядки й московських людей, і в ті привабні слова про справедливість і оборону народу, що розсипали ся в московських указах про заведеннє нових порядків. Тому Шаховскому наказано дбати також і про те, аби
Такі інструкції діставав Шаховской і Його наступники; можна собі уявити, як мусїло себе почувати українське громадянство під такиМ правлїннєм. Хоч царське правительство при тім наказувало звичайно вести свою політику „секретно", „подті рукою", „искусньім образомт", але не було чого сподївати ся якоїсь делікатности в тих часах, коли не жалувано й своїх та найвищих, а не то що ту придавлену й перелякану українську старшину. Само правительство, як доходило до діла, забувало про всяку делікатність. Київського митрополита Ванатовича разом з ігуменами київських монастирів скинуло з урядів і заслало за те, що не одслужили молебня в царський день. Взявши ріжні, зовсім безоснові підозріння на старшину, поручало обшукувати й забирати папери й листи найвизначнїйших і нї в чім непідозрілих старшин—в тім самого Лизогуб, а найстаршого українського представника. Можна собі уявити, як поводив ся і Шаховской і його наступники з українськими людьми!.. Шаховской вважав навіть, що правительство занадто ще пань-каєть ся з старшиною, і радив зовсїм віддалити її від всякої участи в правлінню та визначити одного намістника Великоросиянина (розумів мабуть свою чесну особу). Правительство царське одначе не приставало на сї ради і заспокоювало свого занадто горячого представника, що українські члени в правлінню однаково нїчого не значать, а як би їх зовсїм віддалити від всякої участи, то се могло б українське громадянство „привести в сумнів". А як заховували ся при тім затверджені царським правительством права і привилеї, може показати такий приклад: київський міський магістрат боронив своїх прав против самовільств московських властей, отже 1737 р. тодішнїй правитель український (перший член колегії) кн. Барятинський, прискіпавши ся до якоїсь дрібниці, арештував весь київський магістрат і разом з ними всї грамоти міста Київа, а правительству пояснив, що зробив се на те, аби магістрат не мав на що посилати ся на доказ своїх прав і вільностей.
Крім отсього великоросийського правління тяжіла над Україною в сих часах також важка рука всякого воєнного начальства: київських воєнних губернаторів (що заступили місце давнїх воєвод) і начальників росийських військ, що під час затяжної кампанії турецької і кримської та війн польських роспоряжали ся як хотїли на сусїднїй Україні, командували українськими полками і всякою старшиною, не питаючи ся ніяких прав ні пунктів. Перелякана самовластем своїх московських правителів, їх суворим поводженнєм, підозріливістю і неперебірчивістю в тяжких карах, українська старшина мовчки корила ся, не осміляючи ся навіть піднести голоса за своїми правами, за обіцяним вибором гетьмана і давніми порядками. Радїла, як ще їй давали якось жити, і держала себе як то кажуть „тихше води, низше трави". Яке було тяжке те московське правлїннє, виховане в суворий школЇ Бірона, показують пізнїйші згадки Українцїв, коли на місце московських правителів 1740 р. визначено Англїйця генерала Кейта: сей суворий вояка лиши по собі добру память тим, що був неохочий до тортур і всяких слідчих мук, був обережний в визначуванню кар, поводив ся з людьми привітно і ласкаво. І се вже було в дивовижу!
Коли так тяжко приходило ся українським верхам, то як уже було на сподї? Тяжко приходило ся і від своєї старшини, що відсунена від усякого політичного значіння, не маючи сміливости противити ся полїтицї московській, з тим більшою запопадливістю заходила ся коло збільшення своїх маєтків та хозяйства, коло збогачування свого потомства землями і майном усяким. Уступаючи ся перед московською політикою, чинячи волю її, за те свобідно, заробивши ласку правителїв московських, загарбувала собі землі, кріпостила козаків і посполитих, певна, шо правителі дивитимуть ся кріз пальцї і.не дадуть ходу дїлу, коли який небудь покривджений селянин або козак доходитиме своїх кривд перед московськими властями.
Правительство, щоб налякати старшину, вміло пускати чутки, шо нові порядки заводять ся на те, аби оборонити людей від старшинських кривд; але на дїлї у тих нових московських правителїв так само не можНа було знайти ніякої управи на старшинські кривди: вирощені серед лютого кріпацтва Московщини, до того звичайно великі хабарники, вони тягли за панами, а не за покривдженими людьми. Замість справедливих і чесних людей, котрі могли б заохотити людей до московських порядків, українська людність бачила перед собою московських хапугів і своєвільників, призвичаєних до незвичайно суворого і жорстокого поводження з людьми. Бачила ріжних пройдисвітів, шо лякали людей доносами, і доводили людей до тюрм, вязниць і заслань страшним „словом і ділом" (такими словами: що вони знають „слово і дїло государево" доношувано в страшну „тайну канцелярію" росийську в усяких політичних справах). Звісний анекдот проте, як переїзжий росийський офіцер, заїхавши з своєю командою до одного українського пана і не вдоволивши ся трактованнєм, яке було йому зроблене, причепив ся до свого хозяїна, що у нього на кафлях печи між иньшим намальовані росийські двуглаві орли. Арештував його і відіслав в тайну канцелярію обвинувативши, що він пече на своїх печах царський герб „невідомо з яким замислом".