Місто уповільненої дії
Шрифт:
«Ja, ja. Richtisch» — киваю у такій ситуації.
Заплющую очі і відчуваю несамовитий сум, навіть розпач. Інга завжди здавалася людиною з іншої планети, якій усе треба пояснювати до найменших подробиць. Коли з нею йду по вулиці і в мене ненароком злітає з уст одне з отих незрозумілих словечок, вона запитливо дивиться і мовчить. Не знаю, чи соромитися свого вчинку, чи пояснювати це слівце. Про що вона думає? Деколи не розумію дитячого виразу її обличчя, яке на кілька хвилин може стати стурбованим, сполоханим чи засмученим.
Та з часом з'являються інші почуття до Інги. Дратує її відірваність від мого життя, неуважність до того, чим живу я. Вона не буває у
Одного разу дав їй послухати цілу обойму касет — «The Doors», Луї Армстронга, Діо, «Плач Єремії», БГ — наступного дня вона принесла платівку Шостаковича, через що я мусів доїти Бідона, аби він позичив свій програвач, якого насилу притарабанив, настільки ця тумба важка.
В мене виникло враження, що цією музикою вона хотіла показати відмінність між нами.
Але хіба маю право звинувачувати її, що вона донечка свого тата й мами? Вона просто інакша від мене — от і все. І це, мабуть, добре. Хоча, без сумніву, їй краще зустрічатися з одним із отих типош, які у школі вчилися на відмінно, яким у портфелики матері клали бутерброди і давали щедру копійку, аби дитина не почувалася знедоленою; мабуть, їй варто поєднати долю з одним із отих маминих сосунків, які ніколи в житті не пробували цигарки (тато повідбиває руки), які ніколи не пиячили, лише після дуже глибокого і запізнілого повноліття (після одруження), не кажучи вже про куріння травички, круту наркоту чи оргії зі шльондрами; справді, їй краще зійтися з одним із отих гондонів у завжди свіжих, випрасуваних сорочках, котрі в кишенях носять дві носові хустинки: одну для себе, іншу — звісно — для дівчини (заради гарних манер, про які їм нагадують їхні матусі), і в які вони дрочать на самоті та потай вночі перуть; їй треба закохатися в одного з отих переляканих сопляків, яких ми з Тюлею гасили вечорами у підворіттях і на вулицях, забираючи в них гроші, годинники, дороге взуття, шкіряні рукавиці, фірмові куртки, хутряні шапки.
Добре, що з цими ділами зав'язав і тепер почуваюся морально краще.
Тюля каже, що злодій повинен завжди страждати, бо тільки так він може стати справжнім профі у своїй роботі, коли після вдалої справи всередині оживає легкий приємний мандраж як винагорода за нервову перенапругу, підготовку і попередні невдачі. Тоді світ змінюється буквально на очах: стає великим, привітним, доброзичливим, а головне — доступним для тебе. Тоді знову почуваєшся повноцінною людиною, яка здатна впливати на своє життя, тоді знову повертається бадьора впевненість у завтрашньому дні. Тоді малюєш собі ілюзорне майбутнє — з гарними довгоногими зайцями [7] , у гучних компаніях нормальних пациків, у пристойних закладах, а не в дешевих прокурених забігайлівках для робітників-бандерлогів, де наливають сто грамів сурогатної гидотної горілки за вісімдесят копійок і дають бутерброт із несвіжою ковбасою за гривню, де всіляка дешева шваль безперестанку варнякає про своє сране життя. Тоді собі кажеш: ще кілька серйозних ділюг, аби пристойно піднятися, і після цього можна зав'язати. Тоді, факен шєт, почуваєш себе володарем цього нікчемного світу і дивуєшся, наскільки все в ньому доступне і дешево коштує.
7
Зайці — дівчата.
Тюля каже, щоб я з Інгою терміново одружувався, поступав в університет, закінчував його, зрозумій, старий, в житті треба самому брати, ніхто тобі нічого не дасть, використай цю пизду, бо вона на більше не заслуговує, а потім кинь і живи своїм звичним життям, матимеш право на їхнє житло…
Можливо, рік тому так і вчинив би, але зараз не можу, бо не по-людськи все це. Навіть трохи лячно від того, що йду до Інги додому, адже мене будуть оглядати, наче велику рогату худобу на базарі, двозначно примружуючи вії, по мені повзатимуть, наче липкі мухи, уважні, зосереджені погляди.
9
Раптом згадую Рому: сполохане, тендітне личко. Серце моє стискається. З кожною миттю відчуваю — її бракує. Хочу зателефонувати, почути привітний голос і поговорити про всілякі дурниці, аби в слухавці лунав дзвінкий сміх. Але переді мною стоїть озлоблене обличчя Тюлі, його чіпкий, колючий погляд, від якого віє чимсь недобрим і непередбачуваним.
Беру слухавку і вагаюся набирати добре знайомий номер, цифри якого знаю напам'ять. Адже Рома може бути з нимі тоді, коли зателефоную, у нього може виникнути підозра.
Господи, я навіть не наважуюся згадати його ім'я!
Набираю.
Рахую гудки: перший, другий, третій, четвертий, ще один, ще…
«Алло» — народжується сполоханий голос, але не можу розібрати чий. Цей дебільний зв'язок мене завжди дістає. Якби я був Піночетом, то першим же ділом замордував би кілька сотень працівників АТС.
«Рома!»
«Слухаю», — говорить вона, як незнайома людина. Від цього виникає враження, наче пізнаю Рому ніби збоку, відсторонено від нашого знайомства. З'являється дурнувата напружена пауза і я втрачаю контроль над своїм спокоєм.
«Це я».
«Хто?»
«Рома, це я — Олег».
«Привіт», — каже її голос із помітними нотками бадьорості та здивування. Здається, вона зраділа і, можливо, навіть хоче мене бачити. А може, це почалися галюни від хвилювання?
«Ти сама?»
«Сама, — промовляє так, ніби посміхається над моїм запитанням. — А що?»
«Я… я думаю про тебе», — й одразу почуваюся повним ідіотом, бо ця фраза ніби показує мою слабкість і нерішучість. Шєт! Чому я не вмію контролювати свої почуття? Це ж так просто — треба лише не говорити те, про що думаєш. Вони люблять наші слабинки. Треба просто уявити себе бегемотом, якому все по барабану.
«Невже?» — помітно виростає голос на фоні невиразної музики (мабуть слухає магнітофон, або працює телевізор).
Пауза.
«Чому мовчиш? — гукає вона. — Алло!» Між нами виростає море жахливих звуків, якесь мурло вклинюється в розмову, запитує «це Ганя?», але нарешті кладе слухавку.
«Не знаю, що казати».
«Дурненький».
Господи, яке слово! Це слово мені одразу подобається, бо воно просте й привітне. На душі одразу стає легше, почуваюся розкуто.
«Хочу просто тебе слухати».
«Ти мені снився, — каже Рома і сміється. — Такий кумедний, такий хороший, наче слоненятко з мультфільму». Боже, я навіть живу в її снах! Що це може означати? Треба в Маман запитати, вона все про цю психічну муру знає.
«Наче слоненятко?» — перепитую і сміюся, як ненормальний.
«Так. А ще ти пестив моє волосся своїм хобітком і дивився вгору. Чого ти дивився вгору?»
«Не знаю. Чим, ти кажеш, пестив? Хобітком? — регочу ще дужче, мало не падаючи на підлогу. — А хвостик був?»