Місто уповільненої дії
Шрифт:
13
Нудно. Балачки зі старшими спершу завжди зацікавлюють, але згодом мають здатність переливатися в звичайнісіньку лажу, якій вже нема кінця-краю: велика ріка лажі поволі охоплює свідомість, з'являється сонливість. Прагну якомога швидше звільнитися від цього.
Нестерпно хочу в туалет, але йти туди нема сенсу, бо знову буде кілька краплин.
Дивлюся на Інгу. Кортить забрати її звідси, пройтися містом, зайти в першу-кращу забігайлівку на каву чи морозиво. Слухаючи цих університетських базік, все більше відчуваю сум, бо вони настільки далекі від реального життя, що за це просто хочеться їм товкти їхні розумні морди, може, після цього протруть свої зачитані баньки і побачать все, що відбувається навколо. Інга, коли дізнається про мої думки,
Бідон, мабуть, сказав би: «все це хуйня, старий, повна хуйня».
Так, схоже на це. Не варто зв'язуватися.
Застілля поволі завершується. Господарі пропонують гостям пройти в просторий кабінет батька Інги, де накритий солодкий стіл і де можна буде, як з посмішкою промовила господиня, «посидіти по-дорослому» (наче щойно всі сиділи по-дитячому?). Пропоную Інзіпройтися вулицями, вона знехотя погоджується, але просить зачекати, поки не порадиться з батьками. Справжня батькова доця. Мабуть, настільки вихована, що не може без дозволу перднути, не те що лежати голяком із коханим чи — не дай Боже — бавитися з його болтом до одруження.
До мене підбігає Галинка. Краєм ока через відчинені двері помічаю, як Інга розмовляє з насупленим батьком, якому моя ідея прогулянки з його дочкою, мабуть, не до вподоби. Галинка показує купу своїх малюнків олівцями, акварельними фарбами й фломастерами. Уважно їх розглядаю і гладжу її по голівці, кажу, що обов'язково треба продовжувати малювати, піти навчатися в художнюшколу, на що вона з посмішкою відповідає, що вже більше року там навчається і що Василь Порфирович (мабуть учитель-художник) її завжди хвалить і ставить за приклад іншим дітям. Здуріти можна: у цій сім'ї ціла індустрія виховання дітей! Художня і музична школа, комп'ютерні курси, посилені курси англійської мови, а ще художня гімнастика і плавання (згадую всі секції, організації, які відвідували Галинка та Інга, тільки хто яку саме — ніяк не згадаю, бо в голові все перемішалося).
Мене ще гребе. Проте в туалет більше не хочу. Нарешті! Милість Господня не оминула мійорганізм!
— Мійтато каже, хто не має освіти — для того брудний посуд, — сміється Галинка, показуючи мені ще нові малюнки, на яких високі тонконогі дами ходять із парасольками під фіолетовим дощем.
У тебе, сонечко, дуже далекоглядний татусь, аж трохи страшно від цього робиться.
Нарешті з кабінету батька, де стоїть страшний гул від інтелектуальних балачок та сварок, виходить змучена Інга. По виразу її обличчя помічаю, що в неї зовсім нема настрою. Вона спокійно каже «ходімо» і взувається. Прощаюся з її батьками, матір здивовано запитує «так швидко?», наче не знає, що ми йдемо вештатися вечірнім містом. Завідувач якоїсь там кафедри виходить із кабінету, сильно тисне мені — «майбутньому історику» — на прощання руку, бажає успіхів у коханні (батько Інги морщить лоба), житті і навчанні.
Думаю про цих «дорослих». Чому б їм не вмикну-ти магнітофон, влаштувати скачки-зажиманси без світла, можливо хтось би комусь навіть і зрадив — трахнув у коридорі — від цього їм би стало трішки цікавіше жити, і їхні нудні душі — хоча б на мізер — повеселішали.
14
Виходимо з під'їзду на свіже вечірнє повітря. Відчуваю полегшення. За Інгою помічаю, що як тільки ми покинули її квартиру, вона на очах змінила поведінку, стала більш відкрита й розкута, щільніше горнеться до мене (сама взяла під руку), під носа весело мугикає. Дивуюся, наскільки може впливати на людину спілкування з іншими, наскільки людина до цього призвичаюється, що навіть не помічає у собі змін. Не знаю куди з нею йти, вона ж, мабуть, не звикла до мого способу життя. Втім рано чи пізно треба її привчати. Господи, це сімейне створіння навіть не здогадується про те, що знаходиться за крихкою шкаралупою її скутого інтелігентського, вихованого світу. Може, провести її підворіттями, куди не наважуються поткнутися відмінники зі школи, де їм загрожує в кращому разі — кілька разів отримати по пиці і втратити котли [8] ?
8
Котли — годинник.
Блукаємо між будинками, проходимо квартал і опиняємося на проспекті Шевченка, від якого можна проїхати три зупинки тролейбусом до бару «Меридіан», де, мабуть, зараз висять мої друзі. З одного боку, хочу їх побачити, з іншого, — вони зацікавляться моїми відвідинами сім'ї Інги, а тоді почнуться всі оті підколки й насмішки, які їй можуть не сподобатися, або які вона просто не второпає — не знати що викине такий вузьколобий придурок, як Вася Булавка. Інга як тендітне створіння багато чого може сприйняти близько до серця, особливо мою дружбу з Циркулем чи Мишкою, коли перший буде ділитися своїми наркоманськими проблемами, а друга статевими. її бідолашні оченята тоді певно повискакують з орбіт: це ж так непристойно, це ж так невиховано!
Від легкого подуву вітру холоднішає. На плечі Інги накидаю піджак, і ми плентаємось, не знаючи куди. Вона запитує, чи сподобалося в неї вдома.
Чи сподобалося? Не знаю, що відповісти: брехати не личить, казати правду — також не варто, бо вона може образитись. Обмежуюсь зауваженням, що мало уваги було приділено Галинці, на що Інга кволо посміхається:
— Так у нас майже завжди, ми просто по-іншому жити не вміємо. Приходять друзі батька, і тоді починається конференція. Вони стають як діти, безперестанку говорять, сперечаються, навіть знаю все наперед, знаю чим все скінчиться. Мені це подобається.
Почуваю себе прикро, краще було промовчати, бо інга, мабуть, відчула мою незадоволеність цими балачками.
Хвилин п'ять ідемо мовчки. Усвідомлюю, що між нами виростає психологічна прірва. Інга хмурнішає, певно нудьгує і хоче додому. Справді, невдовзі в її поведінці та рухах проявляється нетерплячка. Очі майже не дивляться на мене, поглядають на ручний годинник, зиркають на затягнуте вечірнє небо. Вона каже, що незабаром йтиме дощ, а може й гроза. Раптом Інга затинається і кривиться від болю, ми сідаємо на першу лавку, яка трапляється по дорозі. Інга оглядає ногу, але невдовзі заспокоюється:
— Нічого серйозного, — прошу дозвіл оглянути її ногу, але вона відсторонюється. Ніби не помічаючи цього, легко торкаюся до неї, Інга здригається, починаю масажувати гомілку, запитуючи, чи не болить. Вона задумано дивиться мені в очі, паче прагне зрозуміти, до чого ці зусилля і що в мене на умі. Не хочу припиняти цього приємного заняття, але під її прискіпливим поглядом розумію, що краще зупинитися, бо вона сприйме це за нав'язливість.
— Ти хочеш додому?
— Ні, — сполохано відповідає вона. Помічаю на собі її стривожені оченята. — Просто батько був проти, щоб я йшла, адже в Галинки, як не як, день народження. А вона у нас капризна. Звикла, щоб їй завжди приділяли увагу.
— Вона ж v цей час вже лягає спати.
Інга нічого не відповідає. Дедалі більше почуваюся незграбно, повним бовдуром. Мені раптом здається, що я показав їй свою нетерплячість. Може, краще холодніше ставитися до неї? Холодніше, ате з повагою. Навіщо було її витягувати з конури, де б сиділа собі у колі старих бандерлогів і розмірковувала на глобальні і нікому не потрібні теми?
Перед моїм поглядом несподівано постає обличчя Роми. Вона радісна, освітлена, розпущене волосся тріпотить на вітрі. Заплющую очі і добре бачу привітне обличчя… бути біля неї, торкатися її долонь і… пррі найпершій можливості — несміливо цілувати її щоки, губи, очі. «Чому ти не з Ромою?» — згадую нинішнє запитання Мишки. Намагаюся хоча б для себе знайти відповідь, але наражаюся тільки на гнітючий страх. Господи, вона ж не моя! Вона належить Тюлі, з яким мене пов'язує частина прожитого життя, а це змушує триматися від Роми на відстані. Закриваю обличчя руками і зізнаюся собі, що я втратив відчуття цієї відстані, що більше не бачу тієї лінії, яка раніше розділяла моє життя і її.