Місто уповільненої дії
Шрифт:
— ?
— Я боюся признатися, що зрадив свого друга, з яким ріс із п'яти років. Розумієш? — Прикурюю і кидаю запальничку на журнальний столик. — Хто я після цього? Хто? Мовчиш? Тобі нема чого сказати? Да?
— Припини…
— Ні. Ти мені скажи, хто я такий… Мовчиш? Мовчиш, — раптом стає боляче на душі. — Значить, це правда.
— Таке трапляється досить часто.
— Що? — насторожуюся, у цих словах відчуваю певну байдужість до нашої близькості і тінь отієї дешевої фамільярності, яка властива сцикухам із петеушних гуртожитків, яких любить натягувати Булавка.
— Кажу, таке трапляється часто
— Ні чорта не розумію! — Встаю з дивану. — Ти говориш, наче повія!
— Олег!
— Олег!
Рома тихо плаче, згнічується, як маленьке кошеня, плечі здригаються. Понуро спостерігаю за нею і не знаю, як мені бути. Дурнувата ситуація!
Вона закриває обличчя руками:
— Господи, за що?
У мені зароджується жалість і неприємний внутрішній біль за сказане. Стоячи над нею, заплаканою і безпорадною — раптом ніби прозріваю: я маю право володіти нею, право претендувати не лише на… інтим, а й на її поведінку! Те, про що не насмілився би сказати їй ще день-два тому, тепер все більше спонукає висунути вимогу:
— Я хочу, щоб ти його покинула, — видавлюю це трохи сухо. Боюся, що така категоричність сприйметься вороже.
Вона відриває долоні від обличчя, пронизливо свердлить мене очима. Яка ти прекрасна, пташечко! Заплакана, почервоніла, у сльозах, які щиро течуть по щічках, Боже, яка ти прекрасна!
Рома нічого не відповідає, лише стискає долоні і перебирає пальці. Пауза.
Придивляюся пильніше. Шєт! Та нею ж трусить, наче в лихоманці!
— Тобі погано? — стурбовано запитую й отримую заперечливе кивання головою. Мабуть, це страх володіє нею і створює між нами невидимий мур напруги і відчуження. Рома заспокоюється. Помічаю, що з кожною хвилиною стаю для неї байдужим і далеким, наче між нами нічого не було.
Дзвонить телефон. Вона бере слухавку і буквально на очах змінюється: обличчям немов прокочується судома від переляку. Але Рома це одразу поборює, лише блідий колір шкіри вказує на несподівані внутрішні зміни. Здогадуюся, з ким вона розмовляє, кажучи у відповідь скупі слова «так», «не знаю», «ні», «подумаю», «добре» і злякано бігаючи очима.
Вона боїться на мене поглянути! У неї навіть голос зовсім інший!
Рома довго слухає, нервово відповідає, що сьогодні не вийде, бо зайнята, різко кидає погляд на мене. Вона напружена. Чую тремтливі слова «це твоя хвора фантазія», «нема підстав ревнувати».
По моїй шкірі бігають мурашки. Від несподіванки не знаходжу собі місця.
Невже запідозрив? — думаю про Тюлю.
Вона кладе слухавку і заціпеніло втуплюється в мене.
— Тобі треба йти, — з кожною секундою в її поведінці зростає непевність. — Олег, я тебе прошу… йди…
— Що з нами буде? — запитую й одразу отямлююсь, адже яке це тепер має значення.
— Я не зможу його кинути, — сідає вона на диван, дивлячись убік, проте я помічаю, як сполоханий погляд наливається слізьми.
— Ти його любиш?
— ?
Пауза.
Рома опускає голову, підходжу до неї, пальцями підводжу ніжне підборіддя, аби побачити її сумні оченята:
— Мала, але ж це було не просто так?
Рома звільняється від мого погляду, відходить кілька метрів убік і плаче. Заспокоюю, що згодом все вирішиться, не треба підганяти події. Прощаючись, цілую і на виході несподівано чую гарячий шепіт «хочу, щоб ти до мене приходив».
— А як Тюля? — однак підозрюю, що це зайве запитання, на яке вона поки не може знайти відповідь.
Пауза.
— Дурник, — у її голосі з'являється лагідність і тепло. — Ти нічого не розумієш… Боже, який ти ще дурник…
— ?
— Ти ще такий маленький…
Вибігаю від неї, як ненормальний. Все йде як ніколи прекрасно. Маман сьогодні мене потягне на довгу розмову до півночі про всілякі дурниці — НЛО, православних святих, історію церков, все, що вона забажає, не зможу заснути, довго думатиму про Тюлю… і про те, що трапилося… але це вже зовсім інша тема, якою не варто себе грузити, принаймні зараз… швидше додому, до вечірнього чаю або кефіру з пиріжками, десяти-двадцяти сторінок чергового роману, — хто зараз? — здається Ло-уренс, і — спати.
Хочеться глибоко дихати на повні легені і кричати до всіх «ей, бандерлоги! — Я щасливий, мать вашу!».
3
— Що сьогодні робимо? — запитує Вася Булавка. Запалює сірника за сірником, які у нього ламаються, дратується і щохвилини каже «чорт», бо не може прикурити. — От, придурки, розучилися навіть сірники робити!
— Це протипожежні сірники, — сміється Бідон.
У мене несподівано прокидається апатія і бажання нікуди не йти, нічого не робити. У подумках бачу поруч себе тільки Рому. Дико прагну при першій-кращій нагоді спекатися нашої компанії, але не знаю, чи вдасться зникнути разом із нею. Зрештою, хочу з Ромою не стільки знову перепихнутися, хоча ця мулька бентежить, скільки продовжити нашу останню розмову і спробувати поставити все на свої місця. Замислившись над цим, раптом відчуваю непевність і легкий острах — забуваю важливу обставину: моє безсилля впливати на подальші стосунки Роми і Тюлі, яке проявляється у невизначеності стосовно неї.
Господи, я втрачаю здоровий глузд! Що зі мною діється? Чому не можу бути байдужим до неї, так, як раніше? Чим вона мене приворожила? Чим? Так само, як і інші, розсуває ноги… Да… в мене остаточно їде дашок, і невдовзі всі в цьому переконаються, виставлять свій звичний діагноз із насмішок; це триватиме тиждень-другий, спершу не звертатиму на цю лажу увагу, а коли я злитимуся, то спалахне ще більше.
Дивлюся на мезозойський череп Булавки і починаю його ненавидіти. Цей вузьколобий крейзі навіть не підозрює, як я на нього зараз гнию. Наче останній бомжара, він затягується недопалком, плює на асфальт (аж гидко дивитися) і підкидає свої тупорилі слова до розмови Бідона і Мишки, по-ідіотському смикаючи головою.
Ми стоїмо посеред вулиці, як повні придурки, куримо й харкаємо, нагло зиркаємо в обличчя випадкових людей, які сахаються од нашого сміху. Впадаю у меланхолію, від якої не знаєш де подітися — лише б не стовбичити на місці.
Від нудьги закурюю другу. Повз нас проходить дві мантелеии, придивляюся до їхніх облич — два алігатора в коротких спідничках. Одна з них, із золотим зубом у верхньому ряді — певно якась ганька з приміського колгоспу — намагається люб'язно посміхатися до Бідона, а Булавка як на зло це помічає й нищівно над ним знущається «дивись, яка в неї задниця! — якраз для тебе».