Мій чоловік — пінгвін
Шрифт:
Я відклала рятівний інструмент, зачерпнула кельнею розчин цементу і продовжила класти цеглу.
Вінець творіння! Афро… хро… Тьху! Теж мені, Рафаель з конопель! Тут от учора співак приходив, серенади виводив. Також на півлітру випрошував. Знаємо ми вас, мистців!
СЕРПНЕВЕ НЕБО
або
GОМО SАРІЕNS
Мої колишні бойфренди, попри різномаїття уподобань, мали спільну властивість: їх нудило від Кіркорова. Геть усіх. Він чомусь викликав у них таку ж реакцію, як сало після морозива.
Ми познайомились на концерті відомої поп-зірки і відразу впали одне одному у вічі. Тобто, першою Його помітила я, оскільки з очманілого жіночого натовпу елегантний мачо, самі розумієте, виділяється. Дехто з Філіних фанаток навіть дивився не у бік сцени, а метав лукаві жаринки на екзотичного глядача, проте Він незворушно споглядав за дійством і жіночого кокетства, здавалося, не помічав.
Ми зіткнулися у фойє після концерту.
— Ви щойно загубили, — він простягнув мені мій стільниковий телефон і повернувся, щоб піти.
Цієї миті у «мобілці» зазвучала музика. Він ЗУПИНИВСЯ, здивовано озирнувся на мене:
— Ви любите Ріхарда Штрауса? Дивно, зазвичай жінки для своїх слухавок обирають Моцарта.
— Як Ріхарда я люблю Вагнера, а як Штрауса — Йоганна, — хотіла «запонтуватися» я, але співрозмовник лише посміхнувся.
— Прекрасний дотеп. Тільки належить він, на жаль, не вам, а Клодові Дебюссі.
Я почервоніла і, щоб якось вийти з незручного становища, почала завзято порпатись у сумочці. Раптом звідтіля випав «Алхімік» Пауло Коельо.
— Ви читаєте португальською? — він підняв книгу і почав її гортати, час від часу цитуючи рядки. — Цікаве видання, ілюстроване. Товстенька вийшла книга.
Я вирішила більше не експериментувати.
— Ні, я не знаю португальську. Цьоця їздила на заробітки і випадково привезла Коельо. Вона використовувала його як прес, коли квасила капусту. Мені стало шкода цієї книги і я обміняла її на «Педагогічну поему». Цьоця так тішилась, бо тепер має набагато важчий прес.
— Що ж, один поважає науку як богиню найвищої втіхи, інший — як корівку, котра постачає масло, — усміхнувся він.
— Шиллер… — видихнула я.
Наступного дня Він запросив мене у філармонію. Ми слухали «Пори року» Вівальді, а після концерту сиділи в маленькому затишному кафе і говорили про ренесанс, неокласиків і принцип Пітера. Хвилини спливали непомітно.
Ми стали зустрічатися частіше. Ходили на вистави, вернісажі, двічі на тиждень відвідували фітнес-клуб. Мій новий друг чудово грав у теніс, покер, бридж і на кларнеті. На дружніх вечірках Він танцював краще від усіх. Його зачіска завжди була бездоганною, парфум — французьким, жарт — прикольним, а накрохмалений комірець засліплював білизною. Колежанки дусилися від заздрощів і відчайдушно фліртували з Ним. Він був люб'язним із кожною, однак, жодного разу не дав приводу для ревнощів. Можливо, саме тому скоро я розгубила всіх своїх подруг.
А ще він був справжнім лицарем: подавав пальто, пропускав уперед у дверях, не позичав у мене грошей, і ніколи не чіплявся з непристойними пропозиціями. Остання обставина мені подобалась
— Розумієш, — виправдовувався Він, — я ще ніколи не цілувався з дівчатами.
«Моє ж ти Сонечко цнотливе!» — подумки замилувалася я і вирішила не форсувати подій.
Але терпіння вистачило не надовго. Десь за три тижні я знову приперла «Міцного горішка» до стіни запитанням, чи часом немає в Його житті іншої.
— Немає! — палко заприсягався Він.
— То, може, я не цікавлю тебе як жінка? — заплакала я.
— Ну, що ти! — переконував мене Він. — Ти — єдина жінка, котру я люблю. Навіть не мріяв, що зі мною таке може трапитись…
Я зраділа, відчула себе щасливою і заспокоїлась ще на півроку. Навіть закрутила кілька млявих романів «на стороні», щоб якось відволіктись від цього дивного щастя. Проте мої обранці швидко тьмяніли на тлі нового (чи то уже старого?) друга і за тиждень мені хотілося вовком вити від «Рамштайну», недопалків у ванній і анекдотів про Моніку Левінскі.
Усе з'ясувалося того дня, коли я подарувала Йому «Віагру».
— Я думав, ти тоді все зрозуміла, — зашарівся Він, побачивши велику пігулку.
— Що, дідько забирай, я мала зрозуміти?! — увірвався мені терпець.
А от що. Виявляється, усі шість місяців не там я ставила логічний наголос. Тішилась, дурепа, що «єдина». А мала б насторожитись, що — «жінка». І «Віагра» йому не потрібна. Просто, він не «як усі». А такий, як Поль Верлен. Як Чайковський. Цезар. Версаче. Кольору серпневого неба.
— А може ця твоя блакить (в очах, голові, у серці і…одне слово — всюди) лікується? — не вгавала я. — Піди до лікаря, здай аналізи, нехай призначить якісь таблетки, уколи, крапельниці. Суппозиторії, врешті-решт! Можна спробувати курс голкотерапії. Неприємно, звичайно, але терпіти можна, раз процес зайшов так далеко. Тобто, глибоко.
— Це до якого лікаря? — поцікавився Він. — Дільничного терапевта? Чи проктолога?
— Ну… Не знаю. Як називається спеціаліст із сексуальної орієнтації?
— Невже ти не збагнеш, що ТАКЕ не лікується! — обурився він.
— Чому? — не зрозуміла я. — Це ж не рак.
То було наше перше непорозуміння за увесь час. Можливо, того дня ми б навіть розірвали стосунки, якби не Ростропович. Справа у тім, що великий Маестро за кілька днів приїздив із гастролями, і розійтися з Ним — означало втратити нагоду почути «наживо» першу віолончель світу. Тому я вирішила трохи зачекати. А потім була виставка постімпресіоністів, і ніхто, крім нього, не розтлумачив би мені, що там намальовано. Після виставки була презентація роману модного письменника, далі — тиждень японської поезії, гастролі Віктюка…