Мій чоловік — пінгвін

Львова Ірина

Що я робитиму, поки ти ходитимеш за хлі… вимазуватимеш болотом черевики? Висушу манікюр і повитрушую доріжки. А, може, дочекаюсь твого повернення… Як то навіщо? Зараз таке робиться! Раптом хтось у мене ті доріжки відбере! Уяви: повертається господар додому, а доріжок немає… Непорядок! Я ж беззахисна, мене кожен скривдить. Не те що ти — з будь-якого бандита зробиш квасне яблуко. Звідки я знаю, Золотце? Ну, ти ж колишній спортсмен. Так. Я пам'ятаю, три грамоти. Авжеж, у сімдесят шостому році. Почесне шосте місце. На районній спартакіаді. З пінг-понгу.

А після доріжок допоможеш мені прибити на кухні поличку. Чому це — знову? Ні, Солоденький,

того гвіздочка, що ти прибив позаторік, вже немає з нами. Куди подівся? Та його ж наступного дня аварійна бригада витягла, коли згоріло п'ять метрів проводки. Не пам'ятаєш, бо був на роботі. Так і вечеряємо з того часу при свічках. Не помічаєш, бо від вечері відмовляєшся. Як це «крім борщу нічого не буває»? А часник?

Ну, то йди вже, коханий. Не барися. Відро не забув? Ні, Лебедику, сміттєвих мішків у нас немає. Ну чому відразу «як бовдур із відром», де ти бачив, щоб бовдури ходили з відрами? Цілком справедливо: якщо сам не купиш, то нікому й справи немає. Так. Саме так. Усе потрібно контролювати. На те ти і господар. Мовчу. Авжеж. Безперечно.

І Арнольда із собою візьми. Чуєш, як скавулить господарський песик — на двір проситься. Так, «притягла до хати монстра», однак за господаря він тебе, а не мене визнає. Звідки знаю? Бо саме тобі він пісяє у капці, висловлюючи собачу відданість. Куди ти подінеш відро, як ітимеш до крамниці? Віддаси його псові в зуби, нехай волоче. Не донесе? В такому разі, запхаєш Арнольда у відро. Що ти кажеш? Такса туди не влізається? Тоді пса в зуби, відро на поводок. Або навпаки. Придумаєш щось! Не треба створювати проблеми на рівному місці.

Врешті-решт, хто у нас у хаті господар: ти чи я?

НЕ ПУСКАЙТЕ ЧОЛОВІКА НА КУХНЮ!

Одного разу дружина попросила чоловіка-інженера випрати білизну. Кілька тижнів по тому з'явилась перша у світі пральна машина.

Думаєте, співчутливий інженер відчув на собі принади каторжної роботи пралі і перейнявся співчуттям до жінок? От і ні! Закладаюся, що насправді все виглядало інакше. Бідолашний просто не знав із якого боку підійти до величезної купи одягу. Сконструювати хитромудрий препарат з режимом часу й центрифугою виявилося набагато простіше, ніж посортувати речі за принципом біле-кольорове, чисте-брудне, встановити послідовність прання, попрати, виполоскати у трьох водах, підкрохмалити і розвісити на мотузці (впевнена, що якщо ці рядки прочитає хтось з чоловіків, він зробить для себе відкриття у цій галузі і буде вкрай вражений складністю процесу ручного прання. Ще й перед друзями хизуватиметься: «А ти знаєш, як наші прабабусі прали білизну? От я знаю!)». Така вже чоловіча природа — вони можуть ракету в космос запустити, але довести до тями брудну сорочку їх не навчиш. Теоретично — можна, а на практиці — ніколи. Заважає аналітичний склад розуму та науковий підхід до проблеми.

Я знаю це з власного досвіду. У студентські роки, коли ми з чоловіком ще не мали пральної машини, але вже встигли обзавестися немовлям, побутові справи забирали доволі багато часу. Якось благовірний вирішив мені допомогти. Від миття вікон я його відмовила, бо не бажала овдовіти, а довірила таку цілком безпечну справу, як прання пелюшок.

— Як їх перуть? — запитав він.

— Дуже легко, — відповіла я. — Господарським милом, оскільки порошок викликає у дітей алергію.

— Просто намилити?

— Так. І потерти, щоб відійшли жовті плями.

—

Скільки часу терти? — не відставав він.

— Доки не стануть чистими!

Через годину чоловік зазирнув до кімнати, і гордо повідомив, що всі пелюшки білосніжні.

— Що далі?

— Вішай!

Була зима, і сушити доводилось в кухні біля плити. Пеленки були розвішані, і я тішилась, що видалась нагода трохи подрімати. Мене розбудив голос свекрухи, яка забігла після роботи зробити онучці «Усі-пусі» і «проконтролювати ситуацію»:

— Навіщо ти крохмалиш пеленки?! У немовлят дуже чутлива шкіра!

Я вийшла на кухню. Те, що висіло на мотузці нагадувало не бавовняне полотно, а цупкий папір, майже картон. Нічого не розуміючи, допитувалась чоловіка:

— Що ти зробив?

— Усе, як ти казала: намилив, потер, розвісив.

— Стривай, — раптом майнула здогадка. — Ти що, не прополіскував їх?

— Ти нічого про це не казала! — обурився він.

І справді. Сьогодні я вже знаю: недосконалий інструктаж призводить до таких от виробничих аварій, але передбачити такий хід подій у двадцять років не могла.

Ще один «прокол» я допустила кількома роками пізніше. Вранці обсмалила курку, добре її випотрошила, помила, сподіваючись після роботи зварити свіжий бульйон. Та сталося так, чоловік звільнився трохи раніше, а мені довелося затриматись на роботі до вечора. І я вирішила ризикнути.

— Візьми великий синій баняк, поклади курку, залий водою на три чверті, постав на вогонь. Коли закипить, ретельно збери шумовиння ложкою з дірочками, тоді додай ложку солі, два лаврових листочка, поріж попередньо обчищені і вимиті морквину й цибулину. Варити треба близько двох годин, поки курка стане м'якою. Наприкінці додаси трохи петрушки й кропу (дві-три гілочки, дрібненько нарізавши!) — давала я по телефону вказівки. Враховуючи попередній досвід з пеленками, напружено перебрала в думках кожен етап, намагаючись попередити небажані наслідки, і підкреслила:

— Головне — добре зібрати шумовиння, бо будуть клапті. Усе зрозумів?

— Ти мене за повното ідіота маєш? — образився чоловік і поклав трубку.

Коли я повернулась, вдома все було гаразд. Ні тобі попілу на місці оселі, ні навіть обгорілих стін — чистота й порядок. А на плиті стояв курячий бульйон. Щоправда, я розраховувала на більшу його кількість — хоча б на півкастрюлі, а рідина ледь покривала дно. Невже все з'їли?

— Донька повечеряла сиром, а я на тебе чекав, — розвіяв сумніви чоловік.

Скуштувавши страву, я зрозуміла, що нам теж доведеться вечеряти сиром, бо до цієї солі не завадило б ще зо три літри бульйону. Знаєте, де я схибила? Не сказала, що треба зробити повільний вогонь і накрити баняк кришкою!

Ну, не привчиш чоловіка до хатніх справ — і все тут! Це жах якийсь: він може знешкодити три мафіозні угрупування і загинути на пожежі при спробі посмажити яєчню. Або ж врятувати людство від нейтронної бомби і потрапити на операційний стіл із пришитим до сідниць гудзиком від манжета. До речі, про гудзики… Ви зауважували, що вузлик на нитці більшість чоловіків зав'язують не двома пальцями правої руки, як ми, а десятьма обидвох! Виходить щось на зразок морського вузла. Під час процесу чоловік, як правило, рясно вкривається потом і сопе, мов ковальський міх. Процедура займає у нього щонайменше десять хвилин, і — що найдивовижніше — підступний вузлик розв'язується, ледь торкнувшись тканини. А не приведи Господи вколотися голкою!