Мій чоловік — пінгвін
Шрифт:
— О! Ця штука з музикою…
— Так, веселі ефіопські мотиви. А що?
— Бачите, у дитинстві… Матуся… — він говорив через силу, так, ніби кожне слово завдає йому несамовитих страждань.
— Кажіть вже, не мучте мене!
— …у дуже ранньому дитинстві матуся купила мені музичного горщика! — врешті видушив з себе і прожогом, не вибачаючись, вилетів із зали.
До мене долинав дзвін розбитого посуду і тихе бурчання офіціанта, який намагався зібрати з підлоги те, що кілька
ВІНЕЦЬ ТВОРІННЯ
— Тільки не опускайте руку, я вас прошу. І підборіддя трохи піднесіть. Ще трохи… ще… стоп! Чудово.
Він відступив кілька кроків назад, схилив голову набік, примружив очі. Минуло кілька хвилин. Я завмерла у незручній позі. Нарешті, не відриваючи погляду, він видихнув:
— Афродита!
— Та ні, мене Орисею звати…
— Не треба слів, мовчіть. Слова — лиш звук, відлуння метушні. Вони заважають мистцеві чути Вічність.
Рука почала затерпати.
— Яка експресія у цьому невимушеному жесті! Яка гармонія з оточенням!
Холодні «мурашки» пробіглися від моїх пальців аж до ліктя і я відчула легке поколювання.
— О! Лише ваш батько міг сотворити таке диво з морської піни!
— Яке там море! — здивувалась я. — Якщо піна — то тільки та, що на пиві. Мій тато далі Перемишля ніде не виїздив! Ото збирався позаторік до Португалії курей розводити, але роки вже не ті. Та й господарка у нього велика: дві корови, двадцять гусей, вісім індиків. Ще й порося навесні купив. Я вже сварилася. Тату, кажу, навіщо вам та свиня? Приїдете до мене до Львова, я вас заведу до супермаркету — там ковбасів до кольору, до вибору.
— Мовчіть!
— Ні, каже тато, у тих ваших маркетах самою хімією торгують. А тут своє поросятко, грисом вигодуване, натуральне.
— Та годі вже… — він чомусь застогнав. — Який грис, які свині, дайте спокій! До чого взагалі ваш бідолашний татусь!!!
— Не кажіть так про мого тата!
— Я ж мав на увазі іншого батька — громовержця Зевса! Давньогрецьке божество! Він створив Афродиту з морської піни. І вона була прекрасна. як… як… як ото ви, доки не почали говорити!
— А… Пробачте.
Я пробувала «переварити» те, що він нагородив, але так і не второпала нічого. Ці художники такі нервові! До того ж завжди говорять плутано й довго.
Між тим, розболілося плече. Невже знову дається взнаки застарілий артрит? Треба піти до аптеки і купити «Апізатрон». Але нічогто то не дасть, по правді кажучи. Може краще спробувати внутрішнє сало? Або настоянку ведмежих вушок на жаб'ячому молоці? Дехто навіть сечу прикладає, проте я дуже делікатна і всі ці речі мені огидні! Я б ніколи в житті таких компресів не робила! Ну, хіба що вже дуже сильно заболить.
— Про що ви зараз подумали? — перервав мої роздуми його голос. — У вас такий вираз обличчя, ніби ви…
— Про компреси…
— Мовчіть! Не треба! Уявляю собі ті компреси! Певно спирт, — поморщився він.
— Ні, не спирт, — заперечила я.
Але він мене не дослухав:
— Ну я ж просив вас тримати рівно спину!
Почали нити крижі. Не приведи Господи радикуліт учепиться! В суботу збиралася бульбу садити, у четвер вікна мити.
— Ви знаєте, що ви — Жінка? Вінець творіння, таємниця таємниць… Омар Хайям про вас писав, що ви — амфора, в якій палає вогонь! Стривайте… Чи навпаки… вогонь, котрий палає в амфорі?..
— А той ваш колега з Греції нічого про мене не писав? — поцікавилась я.
— Котрий? — не зрозумів він.
— Ну той, що ванну з піною любить. Зеник, чи як?
— А, Зевс… Нічого.
— Що, не щастило йому з жінками?
— Ні, навпаки. У нього їх було десь із триста.
— Скільки? Ото розпусник! А от у нашому селі був парубок Грицько. Так він…
— Ви нестерпна! — знову застогнав він і скривився так, ніби відкусив півлимона. — Ну до чого тут ваші приземлені дівочі спогади!!! Збагнете ви врешті-решт, що ваша місія — це Вічність. Вічність у тому вимірі й часі, який тільки ви, Жінка, здатні перевести у тривимірну площину трансцендентальної екзистенції з елементами еквівалентно-медитативною хронотопу. Руку! Не опускайте Руку!
— Ага… Добре.
— І підборіддя піднесіть! І очі, очі! Дайте мені блиску! Ще більше блиску, ще! Жінка — це ураган невгамовної пристрасті! Покажіть мені той ураган! Я хочу бачити Медею, яка у пориві ревнощів вбиває власних дітей, щоб помститися Ясонові! Федру, котра гине через нерозділене кохання! Юдиф, котра спокушує ненависного Олоферна і ПОТІМ обезглавлює його!
— А та Ю… Вона йому як голову відтяла?
— Мовчіть, незрівнянна, мовчіть!
Він упав в емоційний раж і, здавалося, от-от зімліє від напруги:
— Чорт! Якби я мав із собою пензля й палітру!
Я опустила руку. Відпружила спину. І така злість мене узяла!
— Що ти сказав? Яку півлітру? А ну йди звідси, алкоголік нещасний! Вештаються тут усілякі «художники», працювати заважають!
— Руку! — розсердився він. — Навіщо ви опустили руку. Я ж просив…
— Зараз тобі буде і рука, і нога, і потилиця, — я потягнулася за кувалдою. — Ти ще тут?
Він помутнілими очима дивився то на мене, то на кувалду і, нарешті збатнувши, що зараз може бути боляче, чкурнув геть.