Мій чоловік — пінгвін
Шрифт:
— Свято на носі! Такий ніж перед святами — предмет першої необхідності! У вас хто на кухні хазяйнує? — підозріло поцікавився він.
— Е… Хатня робітниця, — продовжувала брехати я, — вона зараз якраз із супермаркету повернеться.
— Отакої! А казали, що грошей не маєте.
— Чому не маю? У мене повно грошей. їх уже й складати нікуди, — мене почало заносити.
Я страшенна брехунка. Це моя третя вада. Щоправда, мама про це не здогадується.
— Прекрасно! Платіть 80 гривень — і ножик ваш.
— Ви просите у мене грошей? — нарешті здогадалась я.
— Чому прошу? Я хочу, щоб мені заплатили за товар!
—
— Навіщо? Адже я — рекламний агент, — не розгубився він.
— Мені нічого не потрібно. Дякую.
— Ви добре подумали?
— Авжеж.
Погляд блакитних очей зненацька став крижаним. Голлівудська усмішка перетворилась на презирливу гримасу. Навіть краватка якось потьмяніла і перестала видаватись фірмовою. Одне за одним, в «адідасівській» сумці зникали ніж, часникодавка, мочалка й карта Кентуккі.
— Стривайте! — запротестувала я. — Подарунки поверніть!
— На подарунки заслуговують лише покупці, — відрізав він.
— Так нечесно! Я розумію, що з президентом і мером домовитися важко (тому карту і часникодавку забирайте), але залиште хоча б мочалку — це ж від вас особисто! — наполягала я.
— До побачення, — сказав він, прямуючи до дверей. Вже з порога озирнувся й додав:
— Ну гаразд, давайте сорок гривен. Або дванадцять за мочалку.
— До побачення, — сказала я.
На його обличчі з явилося гамлетівське страждання і він із болем промовив:
— Щойно ви втратили свій шанс!
— Ви також! — відповіла я голосом Офелії і грюкнула дверима перед нахабною пикою.
— Можемо домовитись за двадцять п'ять! Ви переконані, що вам не потрібен ніж? — пролунало з-за дверей.
— Ще б пак!
— Чого ж ви хочете?
— Заміж! — крикнула я і пішла на кухню варити каву. Насолоджуючись духмяним напоєм та самотністю, вкотре вдалася до філософських роздумів. Чому мені фатально не щастить у коханні? Тільки-но з'являється на обрії двометровий красень, як жорстока доля встромляє палиці у колеса. Узяти хоча б того Володю, котрий обіцяв допомогти терміново виготовити закордонний паспорт. Паспорт був гарний, майже справжній. Мені так і сказали спочатку на митниці, потім — в іншій установі… Або ж Сашка, через чию агенцію я вигідно придбала віллу на Канарах. Щоправда, для цього довелося продати бабусин старенький будиночок у Козельниках, після чого надія на розкішне життя розтанула разом із Сашком та агенцією. Про Андрія з «Гербалайфу» і згадувати не хочу. А Сергія, який обміняв мої гривні на долари за вигідним курсом, досі не можу забути. Правду каже мама, що…
Мої роздуми перервав дзвінок у двері. Це знову був він. Уже без краватки. Зате з величезним букетом троянд.
— Що цього разу? — поцікавилась я.
— Прийшов просити вашої руки! — розплився він у посмішці. — Ви ж хотіли заміж? Тож будьте моєю дружиною!
Він простяг мені троянди і пройшов до кімнати ходою тріумфатора.
— Е… Дякую… Тобто… я не знаю… Мені треба подумати, — розгубилась я.
— Нема про що думати. Тебе навколо пальця не обведеш. Я про таку дівчину все життя мріяв, — він схопив мене в обійми. — Тебе як звати?
— Пенелопа… Ні! Окса… Іра! — нарешті пригадала я.
— А мене Модест…
Так ось воно яке, жіноче щастя… Тепер і померти не шкода…
— Модесте, а що у твоїй кишені? — спитала я, оскільки мої очі були якраз на рівні його нагрудної кишені.
— Обручки. Торговельної марки «Голд Лох». Думаю, тобі сподобаються. От тільки, знаєш, сонечко, в мене зараз фінансова криза, ти б не була так люб'язна…
Я опустила погляд і помітила ту саму «адідасівську» сумку. Не володіючи властивістю рентгенівського променя, могла заприсягтися, що в ній є шлюбна сукня від губернатора, вельон — подарунок губернаторської дружини, білі туфельки від сенатора Йошкар-Оли, бензопила — презент із нагоди весілля від лідера феміністичного руху та ажурні колготки від скінхедів.
— Давайте рожеву мочалку, — простогнала я, дістаючи з гаманця 12 гривен.
— Та що ви! Не треба! Не треба дванадцяти, я вам за десять віддам, — просяяв герой мого роману. — І ще сорок за букет…
ВАЛІДОЛ ДЛЯ МАНІЯКА
Тиждень тому на Наталку в темному під'їзді напав маніяк. Він підкрався до неї, наче плазун — знизу і потерся чимось теплим біля коліна. В руках збоченець тримав два ліхтарики з малесенькими зеленими жарівками (мабуть, від ялинкових гирлянд). Більше Наталя нічого не може пригадати. Хіба лише те, що ця тварюка безбожно тхнула рибою. На щастя, подруга відбулася легким переляком: пошматувати її на дрібні часточки збоченець не встиг, бо, почувши недобре, Наталка зчинила такий гвалт, що здригнулися шибки на Сихові та у Рясному-2. Маніяк і собі заверещав «Мяяяуу!» і кинувся навтьоки. Тобто, невідомо, хто кого налякав більше.
Втім, у моєї Наталі хвороблива уява, а тому її розповідь спочатку викликала у мене недовіру. Я навіть припустила, що то міг бути не маніяк, а якась тварина. Наприклад, приплюснутий товстоп'ят. Або захрюканий длубодум. Або навіть кіт. До того ж, це загадкове, таємниче «мяу»… Але Наталка тільки посміялась над моєю простотою. Ото ж бо й воно! Маніяки дуже хитрі.
Проте і моя Наталя не у тім'я бита. Щоб вона та й не впоралась з якимось там жалюгідним вампіром!
— Ти зрозумій, — гаряче запевняла вона мене, — я його у темряві не розгледіла, але той м'ясник мене добре запам'ятав, а тому будь-що захоче поквитатися! Ти ж знаєш цих маніяків! Однак він не здогадується, з ким має справу! Так я і сидітиму, склавши руки, поки він мене приріже, як вівцю. Не можна випускати з рук ініціативу, треба діяти!
— Але як? Може в міліцію звернутися?
Варіант із міліцією Наталя відхилила відразу:
— У них там усе давно куплено! Територію поділено, кожен збоченець має свій район, в якому може маніячити безкарно, аби лише вчасно сплачував дільничному «податок». Ні… Ми мусимо покладатися на власні сили.
Насамперед Наталя вирішила «підкуватися» теоретично. Вона обнишпорила каталоги всіх бібліотек, але посібників із знешкодження маніяків так і не знайшла. Довелося скупити вітрину бестселерів у стилі «море крові й волосся» і створювати збірний образ вірогідного супротивника за сторінками безсмертних шедеврів. І от якого висновку дійшла Наталя. У побуті маніяки — тихі й непомітні, люб'язні, виховані, інтелігентні люди. Переважно прекрасні сім'янини або самотні пенсіонери. По маніяка далеко ходити не треба, він завжди поруч. Сидить нишком, майстерно замаскувавшись під твого друга, співробітника, сусіда і вичікує слушної нагоди. Тобто, зазвичай нападником є той, на кого не подумаєш.