Мій чоловік — пінгвін
Шрифт:
— Та-ак… Нічого собі підвищення.
Стало якось зовсім сумно. Ми з Наталкою стояли перед великим люстром і критично оглядали кожна себе й одна одну. Відображення трохи заспокоювало: у свої тридцять ми мало скидалися на дві перестарілі шафи.
Прихопивши пляшку «Мартіні», вирушили з подругою на пляж, щоб у спокійній атмосфері визначити стратегію боротьби з підступним плином часу.
Того дня було обговорено безліч важливих питань. Обмінялися рецептами живильних масок. Теревенили про французьку дієту. Перемили кісточки Софі Лорен, Людмилі Гурченко
А я пригадала Марію Петрівну, свою колишню шефиню, яка на кожній нараді виносила на порядок денний міні-спідниці підлеглих працівниць. Тепер я розумію, що пишнотіла тридцятишестирічна «баба Маруся» (так ми звали її поміж собою) просто заздрила нам, вчорашнім школяркам. Невже я знаходжуся на першій фазі перетворення жінки в «бабмарусю»? Нізащо!
Серпневе сонечко та солодке вино зробили свою справу. На душі стало легко, в голові — ясно. Телефонні дзвінки, стоси паперів залишились десь на іншій планеті — в моєму офісі. А тут була вода й сонце. Праворуч компанія молодиків (не інакше — студенти) завзято «різалась» у «підкидного», час від часу кидаючи погляди на нас з Наталкою. Я відвернулась. Подругу постійно «заносить» на молодших чоловіків, я ж цих телят не зношу! Ну, про що з ними можна розмовляти? Мене більше приваблюють солідні, як, наприклад, отой брюнет років сорока у червоних плавках. Я помітила, що також привертаю його увагу. На жаль, це також помітила і дружина брюнета, бо, повернувшись у наш із Наталкою бік, вона довірливо прошепотіла:
— Дівчатка, не гайте часу. Він у мене не по цих справах. Випити любить, попоїсти також, але гульвіса з нього ніякий. Краще до своїх хлопців ідіть, їм без вас нудно.
Ми чемно подякували люб'язній жінці, і, повірте, мені хотілося розцілувати її за такі слова.
«Дівчатка»! Років на десять старша пані назвала нас дівчатками! Життя продовжується!
…Коли ми поверталися додому, я, пригадавши розмову, запитала Наталку:
— До речі, а що сказав Камю про образ Стороннього у своєму романі? Як він його трактував?
— А ніяк не трактував. Сказав критикам, щоб до нього не чіплялися з дурними питаннями, бо він ні бельмеса у цьому не тямить.
ЛОХОТРОН ІЗ ДОСТАВКОЮ
— Ти надто легковажна, — постійно докоряє мені мама. — Хіба можна у наш час відчиняти двері незнайомцям?
Не можна. Але хлопець у білосніжній сорочці та краватці ціною три мінімальні зарплати на грабіжника не скидався.
— Я нічого у вас не куплю, немає грошей, — про всяк випадок попередила я.
— Люба пані, невже я справляю враження людини, котра щось продає?
— Узагалі-то так… — зізналась я і почервоніла.
— Чому ви так вирішили? — поцікавився він, протискуючись у передпокій.
— Ваша краватка… — пробелькотіла я. — Їх носять представники українсько-канадських фірм, що «штовхають» усілякий мотлох, та Свідки Єгови.
Хлопець спочатку обдарував мене і моє скромне помешкання голлівудською усмішкою, а потім хвилину мовчки дивився з висоти 190 см. У цьому погляді були ніжність, співчуття і великодушна поблажливість до таких зневірених у житті нещасних створінь, як я. Під дією його казково-блакитних очей (як у Тома Круза, знаєте?) я відчула себе водночас дурненьким дівчиськом і страшенною нахабою, яка так брутально образила чоловічу гідність. А ще зрозуміла, що починаю закохуватись. Що вдієш, мама каже, що високі мужчини — моя друга слабкість (після легковажності), а тому я про всяк випадок надала звичного положення закиненій назад голові і почала уважно розглядати бордову краватку.
«Він маніяк! — раптом промайнула здогадка. — Зараз дістане великого ножа і заріже. Після цього згвалтує мою кицьку, по-звірячому закатує папужку і зжере живцем акваріумних рибок. А потім винесе з квартири килим і комп'ютер. Але ні, килими вже не в моді…»
— Я приніс вам подарунок, — перервав мої роздуми незнайомець, урочисто дістаючи з величезної «адідасівської» сумки рожеву мочалку.
«Божевільний, — зраділа я. — Дякувати Богу!»
— А це — подарунок від президента нашої фірми з нагоди її 10-річчя! — він урочисто простягнув мені часникодавку.
«Так. І президент у них божевільний, — подумала я. — Нормально.»
На цьому атракціон нечуваних щедрот не закінчився. Білозубий Том Круз (ні, радше Бред Пітт) з майстерністю фокусника дістав складену учетверо фізичну карту штату Кентуккі і впівголоса промовив, що це — не що інше, як подарунок від мера міста.
«Як?! Невже і наш мер… Не може бути! Ото біда…» — злякалась я, а вголос поцікавилась:
— Послухайте, а Президент України нічого не прислав? Ой, вибачте… Що я мелю? Зовсім не мала на увазі, що й…
Хлопець, здається, не почув моїх слів, бо натхненно копирсався у цей час у своїй торбі. Його пошуки увінчались успіхом. Він задоволено витяг… довжелезного ножа і поклав його на розпластаній долоні так, щоб я змогла наостанку удосталь намилуватися знаряддям власного вбивства. «Таки маніяк, — констатувала я. — Дурна смерть! Кицька — стерво, останні колготки пошматувала, але папужку і рибок щиро шкода. Безпорадні створіння… І все через оту кляту легковажність! І пристрасть до високих чоловіків. Треба було слухатися маму.»
— Подобається? — він захоплено кивнув на блискуче лезо.
— Так, — збрехала я.
— Як ви гадаєте, скільки така цяцька коштує?
— Не знаю. Десять? — припустила я.
— Десять ЧОГО?
— А вам потрібне ЩО? — поцікавилась я.
Він із презирством глянув на мене.
— Якщо ви хоч трохи розумієтесь на домашньому господарстві, то повинні знати, що цей незрівнянний ніж визнаної фінської фірми «Обдирайлен» коштує в магазинах близько 120 у.о.
— «У»… пробачте, чого? — пропищала я.
— «О»!
— А… Ото!
— Та у НАШОМУ магазині він продається сьогодні — зважте, лише сьогодні — тільки за 80 гривень. Тримайте! — із цими словами він рішуче віддав ножа до моїх рук.
«Мазохіст, — думала я, втрачаючи свідомість. — Божевільний мазохіст».
— Не витирайте спиною вапно зі стіни, — повернув він мене у реальність. — Що на носі?
— Невже бородавка? — жахнулась я і отямилась.