Мій чоловік — пінгвін

Львова Ірина

Підозри не викликали двоє: Наталчин шеф і сусід. Перший — декан факультету Юрій Петрович Бамбук — був прекрасний сім'янин (лише вдруге жонатий, що становило рекорд «маложонства» у вузі), батько п'ятьох дітей («Інакше б не називався маніяком», — констатувала Наталя). Другий — пан Козьолко, колишній піаніст, самотній, поважний, із паличкою у руці. «Паличка у нього для відводу очей, — зі знанням справи твердила подруга. — І для зняття скальпів. У ній заховано портативний томагавк. Знаю я цих піаністів».

Постановили: Наталка буде спонукати до дій шефа, а я стежитиму за сусідом.

Декан, як і очікувалось,

виявився міцним горішком. Довго тримав себе в руках, не піддавався на провокацію. Сидів собі годинами, занурившись у папірці, вдавав, що спокійно спілкується по телефону, мужньо не помічав Наталчині ажурні колготи з-під двадцятисантиметрової спідниці і робив вигляд, що в носі має її чорний мереживний бюстгальтер (подруга виклала за нього 70 баксів!) під прозорим блейзером. Тоді Наталка, користуючись досвідом супер-героїв бульварної літератури, вдалася до психологічного трюку, а саме: залишившись наодинці з деканом, вона несподівано підповзла ззаду, і, раптово схопившись на рівні ноги, заверещала: «Мяяяуу!»

Результат перевершив сподівання, маніяк викрив себе з тельбухами!

— У нього аж окуляри на чоло підстрибнули! Це тому, що я нагадала йому колишню ситуацію, ввела в стан «дежа вю», — раділа Наталя. — Немає сумніву, це він, точно він! Але (ото витримка у збоченців!) грав вар'ята до останнього. Дістав тремтячими руками з кишені хустинку, витер піт із чола, і таким солоденьким голосом до мене: «Пані Наталю, може візьмете відпустку, поїдете кудись?.. Здається, ви втомилися». Ти уявляєш, яка підступна потвора!

Утім, і сусід-пенсіонер поводився не менш огидно. Щоночі вдавав, ніби міцно спить (приклавши до стіни горнятко, а до горнятка вухо, я виразно чула його хропіння). Вранці вдавав із себе бадьорого рожевощокого дідуся, котрий добре виспався, потім удавано йшов у гастроном і вдавав, що купує два пакети кефіру. При цьому не забував чемно вітатися із сусідами, вдаючи галантного пана. Мерзотна істота!

А відтак, враховуючи вкрай підозрілу поведінку обох, із списку підозрюваних не викреслили нікого. Наталка приготувалася до поєдинку.

Передусім вона поголила голову, щоб маніяк не зміг ухопити її за волосся. Для надійності перед виходом з дому мастила її салом, тоді шкіра робилася гладенькою й слизькою. Знайомий десантник (див. оповідання «Не пускайте чоловіка на кухню») позичив їй свої черевики, що витримали дві миротворчі місії, і навчив застосовувати прийом «Хук-пук». Щиро кажучи, я трохи сумніваюся, що той «Хук» Наталі вдасться, бо підняти ногу у тих черевиках вище власного коліна доволі складно. Що там приховувати, вони трохи незграбно виглядають на тендітній жінці вагою у 48 кілограмів (разом із тими ж таки черевиками). До того ж, клятий сорок шостий уперто не хотів триматися на Наталчиному тридцять п'ятому, навіть у зашнурованому варіанті. Та Наталя — розумниця, вона й цю ситуацію повернула на свою користь: замотала черевики скотчем, попередньо помістивши у халяви шматок арматури, газовий балончик (для маніяка) і протигаз (для себе). Одного разу Наталку навіть затримала міліція, злякавшись, що у Львові починається рух скінхедів. Вона просиділа в КПЗ цілу ніч, але так і не назвала корумпованим правоохоронцям прізвище й адресу, бо була переконана, що ті відразу викажуть її маніякові. Врешті, ті її відпустили,

припустивши, що то скінхед донецький, тому нехай донецька міліція з ним і панькається. Що ж, коли йдеться про життя, будеш тримати язика за зубами.

Але справжній жах я відчула, коли Наталя змила макіяж. Увесь! Повністю, до міліграма!!!

— Це вже занадто, — відмовляла її я. — Може не треба вдаватися до екстремізму? Хоч брови залиш, вар'ятко!!!

— Ти не розумієш, — переконувала схожа на мару Наталя, кривлячи те місце, де у неї колись були губи. — На останньому етапі знешкодження маніяка необхідно залишатись тихою й непомітною, не провокувати. Ніяких тобі розрізів на спідниці, тим паче декольте. З маніяками погані жарти. А тварюка таки дозріла, я переконана. Щоранку перевіряю жарівку у під'їзді — світиться. А повертаюсь увечері — темно. СКОРО почнеться…

Я ледве стрималась, щоб не почервоніти. Бо — це я викручую жарівки у нашому під'їзді. Щовечора кладу до лівої кишені ліхтарик, до правої валідол і, затамувавши подих, чекаю. Чого саме? Мені кортить побачити вираз обличчя вбивці-садиста у той момент, коли в світлі ліхтарика перед ним постане із темряви образ Наталі. Лисої. У черевиках. Без макіяжу. Передбачаю, чим ця пригода закінчиться для бідолашного. Поки приїде «швидка», мій валідол якраз стане у пригоді. Якщо він, певна річ, дочекається «швидкої». Бо якщо з маніяками жарти погані, то з моєю Наталкою не варто жартувати взагалі.

ЩОДЕННИК ЗРАДЖЕНОЇ ДРУЖИНИ

З травня.

Він називає її Лялечкою. Крихіткою. Зіронькою…

Мене називав Горобчиком. Колись. У перші роки шлюбу. Тепер я звуся «Чуєш» або «Нечіпайруками» (отак, по-варварськи, хоча ні киргизів, ані фінів у моїй родині не було). Утім, скоро й це перейде. Буде, як Біличка співала: «А я ніхто, і звуть мене ніяк…»

Що ж, звикну. Відколи у нашому житті з'явилася вона, їй дістаються не лише пестливі слова, а й цілковита його увага.

21 травня.

Спакувала валізи, зібрала дітей і вирішила піти до мами. Залишайся зі своєю кралею! Донька виявила солідарність, а малий зчинив гвалт, бо в неділю вони разом із татом і Лялечкою їдуть на іподром. Я закам'яніла від жаху. Отакої! Шість років, а туди ж. Татусеві гени. Ну ні! За сина я боротимусь до останньої краплі крові. Та й чоловіка, що не кажіть, — шкода. Непитущий він у мене. Десять років прожили. Чим вона його приворожила, стерво косооке?

Спокійно. Треба взяти себе в руки. І повернути дітям батька. Головне — без істерик. Я ж сильна жінка. Я краща за неї. Нічого, люба Лялечко, ми ще побачимо, хто кого переможе!

1 червня.

А перемагає таки вона. До чого я тільки не вдавалася! Зробила французький манікюр, схудла на шість кілограмів, щоранку смажила оладки. Обрала тактику мудрої Нефертіті. Єгипетська цариця, коли її покинув фараон, щоразу при зустрічі радо кидалася йому на шию так, наче нічого не змінилося. Яке придумала: суперниця — сльози, претензії, істерики; дружина — поцілунки, радість, сміх, увага. Повернувся той фараон зацофаний як миленький. Ще й пробачення просив, я думаю. На коліна вставав, у груди себе бив, каявся.