Міжконтинентальний вузол
Шрифт:
— «Спопеляюча пристрасть скакати по сходах, хапаючись за імена», — замислено повторив ЗДРО. — Знаєте, в цьому справді характер людини… Мабуть, «Н-52» образиться, коли його підштовхнути до моделі відповіді?
— Чому? Навпаки. Він охоче висловить свою думку, якщо зрозуміє, чого ми від нього ждемо.
— Що ви маєте на увазі? — насторожився ЗДРО. — Ми ждемо від нього того самого, що й раніше: об'єктивної інформації…
Лайджест зітхнув:
— Бос, іноді я відчуваю смертельну втому від того, що ми все хитруємо, знаючи, що кожен добре розуміє цю Затаєну хитрість, — кожен проти кожного… Словом: не бійтеся підказати «Н-52» те, що хочете почути. Він правильно зрозуміє вас. Тільки заспокойте його патетикою. Росіяни дуже високо цінять затаєний смисл слова… «Чи правильно ми зрозуміли вас, дорогий друже, що Кремль не зупиниться ні перед якими заходами, щоб, — на випадок різкого охолодження американо-радянських відносин, які пов'язані з «оборонною стратегічною ініціативою», — добитися негайної й страхітливої переваги, кинувши на це всі свої резерви?» Таке формулювання він прийме, повірте… Я ж старий, я знаю, бос, що вам потрібно… Хитруйте з молодими та з начальниками, а мене тримайте за союзника. Я ночами думаю, як улаштуватися, коли вийду на пенсію… Мені стало скучно приїжджати на роботу кожного ранку, бос… Остеохондроз, пієлонефрит, та й до того ж не бачу реальних результатів… А я американець, справжній американець, я працюю з радістю тільки тоді, коли є видимі результати… Росія — це болото, яке засмокче всіх нас… Вони ірреальні, нічого в нас з ними не вийде, повірте слову, бос…
«Ну й спритний чоловік, чи не так?!»
Під час перерви Кульков не попросив секретаря замовити йому обід у кабінет, а подався в сусіднє кафе, взяв салат і сосиски, підійшов до телефону-автомата і, перевірившись, тричі набрав той самий помер — Юрса, звичайно; це означало, чого й треба було чекати: «конче потрібен негайний зв'язок».
… Славін терпіти не міг свого великого, начальницького стола в кабінеті, що вирізнявся якоюсь дивною п'ятикутною формою; «Він у всьому оригінал, — кепкували ті, хто не дуже прихильно ставився до полковника, — навіть кабінет собі вибрав унікальний, не такий, як у інших… Єдину фотографію тримає в книжковій шафі, неначе виклик; подруга Ірина; як можна зустрічатися з жінкою сім років і досі не оформити стосунків? Нічого собі виховна робота
Славін, звичайно, знав про це, посміювався собі й попросив Едика, давнього приятеля з Тбілісі, ще збільшити портрет Ірини: «Все прекрасне, — погодься. Ірочка — сама чарівність, — сприяє натхненню і є найдійовіший побудник роботи!»
Працював він, як правило, в кутку кабінету, біля телевізора, де стояли невеликий столик ручної роботи й старовинне низьке шкіряне крісло; якось він сказав Груздеву: «Як-не-як, а по материній лінії я наполовину вірменин, мабуть, тому й відчуваю завжди пристрасть до низьких і м'яких меблів».
Саме тут він і влаштувався (подзвонивши перед цим у Піцунду, аби дізнатися, яким рейсом Ірина повертається з півдня), щоб попрацювати з папкою, яку передав йому Сергієнко. Той, як і досі, весь час тримав у полі зору два аспекти однієї, як йому здавалося, проблеми: найтонші нюанси на переговорах про обмеження в Женеві і при цьому копав Пеньковського, всі його зв'язки, особливо московські, паризькі й лондонські, було вже опрацьовано досконально, заново вивчено й ще раз перевірено, методику зв'язку з британською розвідкою і ЦРУ — також; Сергієнко намагався — Славін зрозумів це з його обачних поміток олівцем на копії справи — знайти в показаннях Пеньковського і в усіх свідків, яких допитували, бодай натяки на імена, дружні клички, ласкаві прізвиська, а може, й прізвища, що їх якимось чином обминули в попередніх дослідженнях; Сергієнко виходив з цілком логічної схеми: якщо професора Іванова в науковий центр рекомендував, зокрема, Пеньковський, а Іванов здавна дружив з Кульковим, то виникало питання, на яке необхідно було мати абсолютно точну відповідь: чи не перехрещувалися раніше дороги цих людей? А коли так, то коли? Де? На якому грунті?
Славін відкрив папку, до якої було пришпилено записочку Сергієнка: «Подивіться, цікаво, добре було б і в цьому матеріалі постаратися ще й ще раз пошукати зв'язки. Генерал Васильєв чекає Вашого дзвінка».
Запитання: Зустрічаючись із приятелями й товаришами по чарці, ви використовували можливість дізнаватися про секретні й військові таємниці?
Пеньковський: Так.
Запитання: Ви їх запитували?
Пеньковський: Ні, вони самі сп'яну вибовкували.
Запитання: Ви сказали, що у вас були товариші по чарці. Це ваші постійні друзі чи випадкові люди, яких ви зустрічали тільки в ресторанах?
Пеньковський: У мене не було справжніх, близьких друзів з великої літери, бо якби вони були, то я міг би проговоритися: в порядку поради, допомоги… А ті, хто до мене звертався з якимись проханнями, і я з радістю їх виконував, були не проти розпити зі мною пляшку коньяку з лимоном.
Запитання: А хто платив?
Пеньковський: Коли ініціатива належала мені, платив я. Коли мене запрошували, то платив той, хто запрошував. Чи платили разом. Я не був обмежений у коштах. Тому, коли розвідники прислали гроші, вони мене цим образили.
Запитання: Виходить, ви працювали на англійську й американську розвідки безкорисливо?
Пеньковський: Я знав, що мій труд вони оцінюють дуже високо. Якби я сказав, ніби все те я робив безкорисливо, це була б брехня. Я знав, що там кладуть на мій рахунок на майбутнє, і, коли буде потрібно, я зможу одержати за все, але за півтора року мого злочинного зв'язку з ними я від них грошей не одержував. Мені прислали три тисячі карбованців, я сказав про це щиро, хоч міг би й промовчати.
Запитання: Скажіть, якісь речі ви одержували з-за кордону?
Пеньковський: З-за кордону я не одержував речей, їх мені привозив Гревілл Вінн на моє прохання. За ці речі я з ним завжди розраховувався, не хотів бути у нього в боргу, бо він людина бізнесу, та й чого це він має купувати мені за свої гроші?
Запитання: Чи не була це плата за послуги?
Пеньковський: Ні, не була. Гревілл Вінн ніколи ніяких цінних подарунків мені не привозив, а привозив лише різні дрібнички — сигарети, віскі, пластинки.
Славін довго вчитувався в кожне слово, не те, що у фразу; якось Степанов сказав йому: «Старий, твоя вірменськість помітна саме в тому, як ти читаєш; предки по материній лінії, мабуть, носили землю в мішках на каміння в горах, щоб насипати собі поле. Все це, звичайно, чудово, але, читаючи так оповідання або роман, чи не вихолощуєш ти думку, закладену в словах письменника, поступово замінюючи її своєю? Чи не нав'язуєш ти себе тій літературі, яку читаєш?» — «Навряд, — подумавши, відповів Славін. — Та й потім література — це одне, а робота — зовсім інше. Я від народження досить довірлива людина і цю свою властивість, чесно кажучи, ціню. Але служба в контррозвідці привчила мене перевіряти значення кожного слова, — а за словом стоїть не хтось там, а людина, — і тільки після цього приймати рішення, яке відмінити неможливо».
Славін підвівся, підійшов до телефону, набрав номер генерала Васильєва, — жива енциклопедія; про Пеньковського знав усе, як-не-як вів його справу.
— Олександре Васильовичу, це Славін…
— Нарешті, — всміхнувся той, — Сергієнко вже тричі дзвонив, жду не діждуся.
— Але ж до вас непідготовленим приходити страшно, — в тон йому відповів Славін, — гам — і немає полковника! Я вважаю, треба самому вивчити все, що можна… Хоч однаково без вас я так нічого до кінця й не зрозумію.
— Годі тобі, — зітхнув Васильєв, — усе зрозумієш чудово й без мене. Коли приїдеш?
— Мені хотілося б ще раз прочитати фрагмент промови захисника Апраксіна… І показання свідків…
— Ти із свідків почни, Віталію, — сказав Васильєв. — А я тут іще пометикую, що тобі може знадобитися.
— Спасибі, Сашо, — відповів Славін, сам на сам він називав Васильєва на «ти», дуже симпатизуючи цій людині; він чого заслуговував…
Славін повернувся до столика й почав заново перечитувати допити свідків, повільно водячи гостро відточеним грифелем по рядках; подекуди ставив крапки на полях, помітні лише йому самому.
Головуючий: Ви знаєте Пеньковського?
Свідок Рудовський: Так.
Головуючий: Які у вас були з ним стосунки?
Свідок Рудовський: Нормальні.
Головуючий: Підсудний Пеньковський, ви знаєте свідка?
Пеньковський: Так, свідка Рудовського я знаю.
Головуючий: Які у вас стосунки?
Пеньковський: Стосунки з ним були нормальні.
Головуючий: Свідок Рудовський, що вам відомо у справі Пеньковського? Розкажіть суду.
Свідок Рудовський: На підтвердження свідчень, які я дав на попередньому слідстві, можу додатково показати, що познайомився з Пеньковський років десять тому. Познайомив мене з ним мій приятель Фінкельштейн Володимир Якович, який відрекомендував Пеньковського своїм земляком, уродженцем Орджонікідзе. Зустрічався з Пеньковський переважно в компаніях. А бувало так, що не бачив Пеньковського рік, а то й більше. Зустрічалися ми на стадіоні, в кафе, в ресторанах, ходили в театри. Здебільшого Пеньковського я бачив тільки вечорами. Я знав: Пеньковський виїжджає за кордон, тому вважав, що він людина перевірена, і ніяких підозрінь до нього в мене не було. Хоч тепер багато хто говорить: «Його фізіономія мені не подобається» та інше. А один знайомий каже: мовляв, він знав, що Пеньковський не читав навіть газет. Я цього не знав і не помічав.
Влітку минулого року Пеньковський звернувся до мене з проханням: чи не можу я звільнитися під кінець дня, щоб на автомашині підвезти з аеродрому одну потрібну людину, його приятеля, який працює в нашому посольстві в Лондоні. Без особливого ентузіазму я все-таки погодився поїхати, і ми подалися в Шереметьєво. Мене це не здивувало: я бачив, як Пеньковський працював з японською делегацією і зустрічав інші делегації біля під'їздів. Коли ми приїхали на аеродром у Шереметьєво, він пішов зустрічати, а я лишився в автомашині, навіть не уявляючи, кого везтиму. Невдовзі Пеньковський підійшов до мене разом з громадянином, якого я раніше не бачив. Пеньковський сказав: «Це наш друг. Ти не заперечуватимеш, якщо ми його підвеземо?» Вони сіли ззаду в машину, я був за кермом, і ми рушили до готелю «Україна».
Головуючий: А хто був цей друг?
Свідок Рудовський: Як тепер з'ясовується, це був Вінн. Я його ніколи не бачив, і Пеньковський мене з ним не знайомив. Коли ми їхали в машині, Пеньковський і Вінн розмовляли англійською мовою. Зрідка Пеньковський перекладав мені те, про що вони говорили: наприклад, яка в Лондоні зараз погода. Взагалі, Пеньковський намагався показати, що тримає мене в курсі їхньої розмови.
Головуючий: Вінн подякував вам за те, що ви його зустріли?
Свідок Рудовський: Я попросив Пеньковського спитати Війна, як він доїхав у моїй старенькій машині. Вінн відповів, що доїхав добре, залишив мені пачку чи дві сигарет як презент. Після того як Пеньковський вийшов з готелю, ми поїхали до його будинку. Пеньковський сказав, що це наш працівник, потрібна людина. Я здивувався: як англієць може бути нашим працівником!
Головуючий: Розкажіть про ваші зустрічі з Пеньковський.
Свідок Рудовський: З Пеньковським ми зустрічалися в різний час, але, як я вже сказав, здебільшого ввечері. Були з ним у кафе, в ресторанах, часто разом обідали. Пеньковському дзвонити було марно, дзвонив він сам або мені на роботу, або моєму приятелю, і ми зустрічались. Іноді просто гуляли по вулиці, заходили в ресторан чи кафе пообідати після робочого дня. Ніяких розмов антирадянського характеру в мене з ним і з моїми друзями не було. Ніяких підозрінь і ніяких сумнівів щодо Пеньковського не виникало. Я познайомив Пеньковського з подругою моєї приятельки Галиною. Пеньковський в неї закохався. Принаймні вони часто зустрічались; вона не знала ні домашнього, ні службового телефону Пеньковського, і мій домашній телефон був немовби зв'язковим пунктом між ними.
Головуючий: Комутатором?
Свідок Рудовський: Так, комутатором. Галя дзвонила мені й запитувала, чи не дзвонив Олег; Пеньковський теж дзвонив мені і просив передати Галі, коли він зустрінеться з нею. Це, можливо, було три-чотири, а може, й п'ять разів. Галя працювала недалеко від ресторану «Баку», і під час обідньої перерви Пеньковський кілька разів просив мене зустрітися з Галею і ввійти з нею до ресторану, бо йому, мовляв, незручно це робити: він одружений, а я розлучений. Я під'їжджав до ресторану, зустрічався з Галею і заходив з нею в ресторан, де вже за столиком сидів Пеньковський. Оскільки це була обідня перерва, то все обходилося без будь-яких випивок. Після обіду я проводжав її до місця роботи. Приходив він з нею разів зо два до мене в гості.
Ще я зустрічав з Пеньковським жінку, яку звали Ліда. Пеньковський сказав, що вона дуже добре й уважно до нього ставилася в госпіталі, які стосунки були з цією Лідою — мені невідомо.
Були ще дві жінки, з якими Пеньковський мене познайомив. Це дружини військовослужбовців — Зоя і Тамара. З ними раз чи двічі ми зустрічалися на квартирі в Зої. Потім я сам зустрічався з Тамарою, а чи зустрічався Пеньковський ще із Зоєю — про це я не знаю.
Ще один випадок. Якось із друзями ми були на футболі. Пеньковський сказав, що чекатиме нас із дівчиною в готелі. Після футболу ми зайшли в ресторан, і справді там сидів з дівчиною Пеньковський; імені й прізвища її не знаю; він сказав, що це секретарка начальника управління чи відділу, де він працює. Невдовзі він з нею пішов. Які стосунки в нього були з цією дівчиною — мені також невідомо.
Головуючий: Прошу відповісти на запитання народного засідателя генерал-майора Марасанова.
Народний засідатель Марасанов: Чи часто ви бували в ресторанах разом з Пеньковським?
Свідок Рудовський: Починаючи з весни шістдесят другого року разів два-три на місяць.
Народний засідатель Марасанов: Хто оплачував рахунки?
Свідок Рудовський: Частіше платив він, бо казав, що більше за нас одержує. Коли ми ходили з Галею, то він запрошував і платив.
Народний засідатель Марасанов: А ви завжди ходили з жінками?
Свідок Рудовський:
Народний засідатель Марасанов: Крім ресторанів, де ще Пеньковський зустрічався з Галею?
Свідок Рудовський: Раз чи двічі він був з нею в мене дома.
Народний засідатель Марасанов: Що, ваша квартир була місцем побачень для Пеньковського?
Свідок Рудовський: Вони були один раз чи два рази.
Народний засідатель Марасанов: Вам відомо, які подарунки Пеньковський робив знайомим жінкам?
Свідок Рудовський: Якось я навіть іронізував з цього приводу. Мене дивувало, що він балує Галю. Він подарував їй туфлі, годинник, кофточку і просив її не говорити про це нам, щоб ми не сміялися з нього. Вона сказала одній дівчині, і ми від неї дізналися про цс.
Народний засідатель Марасанов: А вам особисто Пеньковський нічого не дарував?
Свідок Рудовський: З дрібних сувенірів — гаманець, ремінчик для годинника, запальничку, брелок для ключа, флакон туалетної води.
Народний засідатель Марасанов: Як я зрозумів, ви добре знали Пеньковського, дуже довго дружили з ним, випивали разом. Чи не можете сказати суду, яке коло інтересів Пеньковського?
Свідок Рудовський: На попередньому слідстві я висловлював свою думку. Зараз, після цієї страшної події, всі дізнались, що це за людина, а тоді я не міг навіть думати про це. Якихось особливих ненормальностей у. Його поведінці не помічав. Коли ми зустрічалися, він за межі розмов побутового, гастрономічного характеру не виходив. Не виявляв інтересу ні до літератури, ні до музики, ні до мистецтва.
Народний засідатель Марасанов: У мене немає запитань.
Головуючий: Товаришу прокурор, у вас є запитання до свідка Рудовського?
Прокурор: Так. Свідок Рудовський, скажіть, будь ласка, що це був за вечір чи вечоринка, коли замість бокалів пили з туфель коханих дам?
Свідок Рудовський: Був такий випадок, коли в день народження одного мого приятеля ми разом з Пеньковський і його дамою були в Парку культури, в ресторані «Поплавок». Я був без дами, і мені не довелося пити з туфлі. Може, щоб показати свою любов до дами, а може, так заведено на Заході, але справді Пеньковський налив із пляшки вино в туфлю і випив.
Прокурор: На які теми велися розмови у ваших компаніях?
Свідок Рудовський: Найбільше Пеньковський любив говорити про смажений шматок м'яса… «От чудово було підсмажене м'ясо, з кров'ю…» і так далі.
Прокурор: Можна зробити висновок, що його тільки й цікавило, як би смачніше попоїсти, випити, закусити? Ну, а знайомства з дамами?
Свідок Рудовський: Про знайомства з дамами я не можу так говорити. Що стосується його розмов, то повинен сказати: він у наших очах був на важливій, відповідальній роботі, був зв'язаний з іноземцями і тому розмовляти багато про що просто не мав права. І ми вважали, що хоч-не-хоч, а всі розмови він зводив до чисто гастрономічних, побутових інтересів.
Прокурор: У мене немає більше запитань до свідка.
Головуючий: Підсудний Пеньковський, ви маєте щось сказати з приводу показань свідка Рудовського?
Пеньковський: Рудовський правильно показав про час нашого знайомства. Але хочу сказати суду, що факт зустрічі Рудовського з Вінном викладено неточно. Війн привіз сигарети мені, а Рудовському одну пачку сигарет дав я. Рудовського з Вінном я не знайомив, тому що не вважав за потрібне. Я його не знайомив ні біля машини, ні біля готелю, і Рудовський Вінна більше ніколи не бачив. Про Вінна я Рудовському сказав, що він— співробітник радянського посольства в Лондоні, бо й радянські громадяни працюють у різних іноземних посольствах.
Головуючий: Підсудний Пеньковський, навіщо ви обдурили Рудовського?
Пеньковський: Так, тоді я справді його обдурив.
Головуючий: Ви хотіли використати машину Рудовського для неофіційної зустрічі Вінна?
Пеньковський: Так. Що стосується відвідування кафе, ресторанів, квартир наших спільних знайомих, Рудовський показав правильно. Ці зустрічі були, якщо можна так сказати, в ресторанній обстановці й не викликали бажання розмовляти про справи.
Головуючий: Підсудний Вінн, чи знайомив Пеньковський вас із свідком Рудовським?
Вінн: Ні, ваша честь.
Головуючий: Ви знаєте його тільки як водія, який підвозив вас?
Вінн: Так, я нечітко його пригадую, в моїй пам'яті не закарбувалися точні деталі його зовнішності, бо він тоді сидів за кермом машини.
Головуючий: Товаришу комендант, запросіть до залу засідання свідка Фінкельштейна… Прошу, свідок Фінкельштейн, показати, що вам відомо в зв'язку зі справою Пеньковського?
Фінкельштейн: Я познайомився з Пеньковським у п'ятдесят першому чи п'ятдесят другому році, точно не пригадую. Познайомив мене з ним мій товариш по школі в Орджонікідзе, де я вчився. Виявилося, що ми з Пеньковським земляки, жили в одному місті, в один і той же час, правда, вчилися в різних школах.
На цьому грунті, на грунті спогадів про рідне місто, про дні дитинства, про якихось спільних приятелів і відбулося наше знайомство. Воно тривало до найостаннішого моменту протягом усіх цих років. Коли ми познайомилися, Пеньковський був полковником, потім працював у Держкомітеті по координації науково-дослідних робіт. Часто, як мені відомо зі слів Пеньковського, він виїздив за кордон. Тому в наших зустрічах були тривалі перерви. Він мав звичку дзвонити й запитувати, як там Ігор Павлович або хтось іще із знайомих, «якщо вільні, давайте зустрінемось». Зустрічалися ми з Пеньковським у різний час, а найчастіше на стадіоні, коли проходили футбольні змагання. Ми дивилися спортивні змагання, ходили в кіно, в театри, обідали в ресторанах, сиділи в кафе. Я взагалі не п'ю, чи точніше, п'ю дуже мало і не бачив, щоб Пеньковський багато пив. Я запевняю, що в нашому товаристві він випивав не більше ста грамів міцних напоїв, а потім переходив на сухі вина. Ми ще кепкували з нього. Він пояснював це тим, що поспішає, що в нього справи. Все його життя було розписане по годинах: він завжди кудись поспішав. Повертаючись з-за кордону, Пеньковський привозив сувеніри: запальнички, брелоки і нікудишні дрібнички, які щедро дарував на моїх очах усім своїм знайомим. У Пеньковського було широке коло знайомств, як він казав, і я в цьому впевнився, бо часто на вулиці зустрічались якісь люди, з котрими він вітався. Причому це було коло найрізноманітніших осіб.
Славін підвівся, походив по кабінету, зробив кілька гімнастичних вправ; завжди, щоранку, бігав десять кілометрів, а в останні дні припинив це, — не було часу, тому ломило в попереку.
На вулиці розкланювався з багатьма знайомими, повторив Славін слова свідка; спробуй, вичисли серед цих знайомих Гену…
Головуючий: Прошу нас відповісти на запитання народного засідателя генерал-майора Цигаикова.
Народний засідатель Циганков: Ви дружили з Пеньковським тільки з поваги до організації, в якій він працював?
Свідок Фінкельштейн: Я не дружив з Пеньковським. Це дружбою не можна назвати, бо нічого інтимного, близького між нами не існувало… Це було добре знайомство, що грунтувалося на якихось земляцьких спогадах. Він був цікавий оповідач, розказував про багато цікавих речей і подій, про які я не знав.
Народний засідатель Циганков: Скажіть, будь ласка, а що вам розповідав Пеньковський про свої поїздки за кордон?
Свідок Фінкельштейн: Повертаючись з-за кордону, він докладно розповідав про свої враження. Він бував у різних країнах і раніше, — в яких саме, не пригадую, — але розповідав, як живуть у цих країнах, який темп життя, які там цікаві реклами, — в усякому разі, він виявляв до всього цього інтерес і вмів добре передавати свої враження. Торік чи позаторік, коли він повернувся з Англії і Франції, то розповідав свої враження про Францію і Англію. Оскільки я працюю в мистецтві, мене цікавили музеї, архітектура, тобто визначні пам'ятки цих країн…
Народний засідатель Циганков: Які подарунки ви одержували від Пеньковського?
Свідок Фінкельштейн: Я подарунків від нього не одержував, за винятком дрібних сувенірів.
Народний засідатель Циганков: Чим ви йому за це віддячували?
Свідок Фінкельштейн: Нічим. Я не вважав це подарунками і тому не збирався віддячувати за ці дрібні сувеніри.
Народний засідатель Циганков: Ви свідчили, що часто зустрічалися з Пеньковським у ресторанах. Хто розплачувався за ці відвідання ресторанів?
Свідок Фінкельштейн: Ми зустрічалися з Пеньковським, як правило, за його ініціативою, завжди десь у місті. Він дзвонив, і ми призначали зустріч — або в ресторані, «Москва» або десь в іншому місці. Як правило, Пеньковський пропонував випити по бокалу шампанського, піти посидіти в кафе чи пообідати. Коли був обід, ми йшли обідати, і Пеньковський завжди старався розплатитися сам. У нас було заведено, що кожен розплачувався за так званим німецьким принципом — кожен за себе, але дуже часто Пеньковський з обуренням відкидав гроші всіх і платив сам, мотивуючи це тим, що він заробляє більше, ніж усі інші, і йому не шкода витратити десять-двадцять карбованців.
Народний засідатель Циганков: У вас у зв'язку з цим ніколи не виникало ніякого підозріння? Чи ви все це відносили за рахунок того, що він багато одержує?
Свідок Фінкельштейн: Саме так. Я також, коли зустрічався з людиною, яка менше за мене одержує, не дозволяв платити за випивку й закуску.
Головуючий: Яке було коло інтересів у Пеньковського?
Свідок Фінкельштейн: Дуже обмежене.
Головуючий: Конкретизуйте.
Свідок Фінкельштейн: Пеньковський не захоплювався театром. Здавалося б, людина з вищою освітою повинна мати потяг до цього, щоб бути в курсі театрального життя, кіно, різних подій, у мистецтві й літературі, але Пеньковський, за моїми спостереженнями, не цікавився цим. По-моєму, він не читав книжок, а коли й читав, то тільки те, що модне, хоч книжки купував. Я теж дуже люблю книжки й часто їх купую. Коло інтересів Пеньковського в основному концентрувалося навколо його роботи, про яку я, чесно кажучи, дуже мало знав. Усе це я пояснював його надзвичайною завантаженістю.
Головуючий: Свідок Рудовський показав, що в Пеньковського на першому плані були «гастрономічні інтереси». Що ви скажете з цього приводу?
Свідок Фінкельштейн: Справді, він завжди показував себе гурманом, людиною, котра любить тільки вишукану їжу, любить, щоб її гарно обслуговували. Створювалося враження, ніби він вихований у якомусь великосвітському стилі.
Головуючий: Чи цікавився Пеньковський політичним життям?
Свідок Фінкельштейн: Мало. Принаймні, зустрічаючись зі мною, він ніколи на політичні теми розмов не вів. Більше того, навіть уникав їх. Коли починали говорити про якісь хвилюючі події громадського й політичного життя, він переходив на житейські теми…
Головуючий: Підсудний Пеньковський, у вас є запитання до свідка Фінкельштейна?
Пеньковський: Свідок Фінкельштейн дуже детально й правильно розповів про період панюго знайомства і його характер. Щодо подарунків. Я вважаю, що свідок Фінкельштейн правильно показав. Називати подарунками всі ті дрібниці — дуже гучно для тих сувенірів, які я сам одержував від іноземців і роздавав знайомим. Я працював, наприклад, з японською делегацією, і кожен з членів цієї делегації чомусь вважав за потрібне подарувати мені сувенір. Тому в мене набралося аж двадцять пар носків, які я й подарував своїм товаришам.
Головуючий: Пеньковський, ви зараз чули показання свідків Рудовського і Фінкельштейна. Вони говорили, що у вас був вузький кругозір і вузькі інтереси. Ви не виходили поза розмови на «гастрономічні теми». Вони обидва показали: ви не цікавилися політикою. Ви згодні з тим, що у вас були обмежені духовні інтереси?
Пеньковський: Коли ми зустрічалися з Фіпкельштейном, а також з іншими, то просто хотіли відпочити. Фінкельштейн казав: «Дайте, хлопці, більше черемхи, тоді ми й відпочинемо від усіх проблем». У нас справді були розмови про жінок і розмови «гастрономічного характеру». Про це Фінкельштейн і Рудовський розповіли детально. Ці люди, очевидно, зробили правильний висновок, що я уникав політичних розмов. Але я кажу, що не я їх уникав, а всі ми розмовляли на зовсім абстрактні теми. Могли б говорити і про німецьку проблему та й про інші питання, але ми хотіли тільки відпочити й говорили про всякі дрібниці.
Головуючий: Підсудний Вінн, у вас є запитання до свідка Фінкельштейна?
Вінн: Ні, сер.
Головуючий: Товаришу адвокат Апраксій, у вас було запитання до підсудного Пеньковського, прошу вас.
Адвокат Апраксій: Так. Підсудний Пеньковський, ви в перший і другий день процесу говорили про своїх товаришів по чарці. Хто вони?
Пеньковський: Може, я грубо висловився, назвавши їх товаришами по чарці, але це Фінкельштейн, Рудовський та інші, які на попередньому слідстві показали, що ми часто зустрічалися й випивали.