Міжконтинентальний вузол
Шрифт:
Ви слухали пояснення Пеньковського і, гадаю, погодитесь зі мною, що серед мотивів його вчинків не було таких, які виникли з нелюбові до Батьківщини, до радянського народу.
А відбувався цей моральний процес переродження на очах чесних людей — друзів, близьких і знайомих, що за зовнішньою ерудицією та ініціативою, сумлінністю і товариськістю, галантністю і шанобливістю, розкішшю ресторанних обідів і тихих розмов у домашній обстановці не зуміли помітити червоточини обивателя, яка роз'їдала загалом непогану людину.
Коли ж один із співробітників Пеньковського у грубій, але досить прямолінійній формі заявив, що Пеньковський заражений обивательщиною, що він заради своєї особистої кар'єри й благополуччя ладен на низькі, негідні радянської людини вчинки, що з ним важко через
Правда, те, про що говорив співробітник, перевіряли, але більше для форми, бо не вірили йому, а істинних мотивів цього виступу так ніхто й не з'ясував.
Заради об'єктивності треба сказати, що такому «благополучному» для підсудного вирішенню цього питання сприяло й те, що й той, хто про це говорив, не в усьому мав рацію.
Я далекий під думки, що свідок Савченко вже в 1956 році передбачав те, що станеться через п'ять років, але, якби до його слів поставилися уважніше, якби було менше заступників, я певен — сьогодні ми не займалися б розглядом цієї кримінальної справи.
До речі, була ще одна людина, яка бачила: з Пеньковським діється щось недобре, — це його дружина, котра на попередньому слідстві показала:
«Взагалі за останній рік він став нервовий, підозріливий. За своєю вдачею Пеньковський був гоноровитий, марнославний і схильний до авантюр. Ці негативні риси характеру складалися протягом усього його життя. Цьому сприяло вихваляння його достоїнств серед родичів, товаришів та друзів. Служба в нього проходила досить легко… В житті великих труднощів він не зазнав».
Бачите, яка прямолінійність? Але любов до свого чоловіка, повага до людини — батька її дітей, до його бойового минулого виключили для неї можливість будь-яких підозрінь.
Самозакоханість, небажання визнавати колектив, товаришів і норми нашої моралі, ігнорування цих норм, кар'єризм, що перетворився на авантюру, — все це й привело Пеньковського на лаву підсудних.
Але засліплення минуло, полуда з очей спала, і тепер судять людину, яка глибоко усвідомила всю непривабливу картину свого падіння, зрозуміла хибність зробленого кроку й глибоко розкаюється у своїх вчинках.
Усе свідоме життя і діяльність Пеньковського до дня його падіння дає підстави вважати, що він для нашого суспільства не пропаща людина, що він спіткнувся, що він не ворог суспільству, яке його виховало, а обиватель, котрий сягнув далеко в своїх помилках і дійшов у своїх вчинках до логічного кінця обивательщини — злочину.
Коли його притягли до відповідальності, він зрозумів свої помилки, зрозумів тяжкість скоєного ним злочину і своїм щиросердним розкаянням і розповіддю про те, що вчинив, активно допомагав слідчим органам викрити ряд обставин, до того їм не відомих…
Чи є підстави вважати, що Пеньковський щиро покаявся і розповів про все вчинене? Захист вважає: є підстави говорити про його щире й повне розкаяння, а це свідчить про бажання підсудного розповідати тільки правду…
… Генерал Васильєв (як завжди, одягнений у синій костюм, ліктики поблискують, черевики полатані, галстук старомодний, зав'язаний невміло) походив по своєму невеликому кабінету (кватирка відчинена навстіж, узимку — холоднеча, а йому байдуже, селянське загартування), зупинився біля вікна, знизав плечима й нарешті відповів:
— Ні, Віталію, я не вірю, що Пеньковський до кінця відкрився, голову навідріз — не вірю… Я ж з ним зіткнувся з першої хвилини після арешту, вів справу всі ті місяці, які він сидів у нас… Між слідчим і тим, хто сидить навпроти нього протягом багатьох годин, день за днем, тиждень за тижнем, складаються особливі стосунки… Ти цього, мабуть, не знаєш…
— Коли ти його побачив уперше, Сашо? — спитав Славін. — Розкажи, будь ласка, все, що пам'ятаєш, до найменшої дрібниці…
— Гм… Скільки років минуло? Аж двадцять три роки, — зітхнув Васильєв. — А втім, гаразд, давай спробуємо реанімувати минуле… Ти, до речі, знаєш, як узяли Пеньковського? Його вже не перший місяць підозрювали, ти ж знаєш, але вести роботу з ним було важко, досить підготовлений
Привезли Пеньковського на площу Дзержинського і повели прямісінько до кабінету начальника контррозвідки… Генерал стоїть біля каміна, — а кабінет, пригадуєш, чудовий кабінет, — і я у своїй формі, підполковник середніх літ, але зовсім сивий, імпозантно, правда? Генерал був кремезний, скупуватий на слова, неквапливий у рухах; після довгої паузи сказав: «Олег Володимирович Пеньковський, ви заарештовані, вас підозрюють у злочині, що в Карному кодексі РРФСР іменується як шпигунство на користь іноземної держави». Пеньковський страшенно зблід, знаєш, за якусь хвилину вкрився щетиною, хоч ранком ретельно голився, але дуже стримано відповів: «Ви ж розумієте, що все це — нісенітниця, дурниця, товаришу генерал. Звичайнісінький наклеп ворогів, я був, є і буду солдатом і патріотом Росії!» — «Олег Володимирович, ви добре знаєте, час тепер не той, і, не маючи доказів, ми вас ніколи не затримали б». — «Ні, цього не може бути, я заявляю протест!» Руки в нього вже не тремтіли, як спочатку, коли його затримали, встиг опанувати себе, міцний був чоловік, нічого не скажеш… — «Повторюю, я ні в чому не винен, трапилась якась страшна помилка!» — «Олег Володимирович, не треба… Ви розумієте, що сталося. Поводьтеся з гідністю»… Пеньковський зблід ще більше, став якийсь сірий, попелястий, виструнчився і чітко, майже по складах відрапортував: «Даю слово офіцера: якщо ви пошлете мене в Англію чи Америку, я зроблю таке, що принесе радянській розвідці величезну перемогу над нашим ідейним противником!» — «Чому ви переконані в цьому?» — «Тому, що я справді працюю на ЦРУ і британську секретну службу». — «Коли ви почали на них працювати?» — «Я почав на них працювати двадцять шостого липня тисяча дев'ятсот шістдесят першого року».
Ми тоді з начальником контррозвідки перезирнулися: Пеньковський це міг оцінити по-своєму, а ми зрозуміли, що він брехав з самого початку: чека було добре відомо, що Олег Володимирович став працювати на британську розвідку дванадцятого квітня шістдесят першого року: вийшов з Вінном із ресторану «Метрополь» і в якомусь затишному, прихованому від чужих очей місці показав йому своє службове посвідчення, де він був сфотографований у військовій формі… А через сорок хвилин після цього епізоду по радіо повідомили про політ Юрія Гагаріна в космос, радів увесь народ, справжнє національне свято, щось схоже на урочистість Дня Перемоги, он воно як… Гаразд… Перезирнулись ми з генералом, зрозумівши, що вести слідство буде зовсім непросто, точніше кажучи, дуже складно, а він гне своє: «Я зобов'язаний діяти разом з вами пліч-о-пліч, ми повинні провести таку операцію, яка викриє як СіС [12] , так і ЦРУ!» Добре, говори, говори, а в мене в голові тільки одне питання: реальних же доказів про те, що він став шпигуном саме дванадцятого квітня, у нас нема, спробуй, виведи його на процес без доказів, — сором і ганьба!
12
СіС — секретна служба Англії.
Ну, а назавтра я почав з ним роботу… Показав йому все, що вилучили в нього на квартирі, він зразу ж пояснив кожен шифрований запис: «Це — форма негайного зв'язку з моїм керівником по лінії ЦРУ, це — стовп на Кутузовському проспекті, де я мав залишати знак для наступної зустрічі, це — шифротаблиці, якими я не користувався, це — паспорт, який передало мені ЦРУ для переходу на нелегальне становище, це — «мінокс», а тут — плівки для нього»… Поводився він, як артист, грав роль достойно, щиро, прямо тобі випускник щепкінського училища, а не шпигун…