Магам можна все
Шрифт:
Я любив свій дім.
Я ніколи не був певен, що знаю його до кінця. Ось, приміром, не відкидаю, що десь серед книжкового мотлоху досі гуляє справжня сабая, яку мені не впіймати, хоч як старайся. Та якби повідав я пліткарям про сабаю – вони не подивують, інша річ – лютий камін, що перемелює гостя камінними щелепами, або, скажімо, бездонний нічний горщик, що має в круглому порцеляновому череві смертоносні шторми…
– Здоров’я вашій сові! – трохи запізно крикнув я навздогін
З прочиненого вікна віяло спекою. Я уявив, як призначений маг третього ступеня (насправді четвертого) виходить на ґанок – із прохолодної сутіні передпокою вивалюється в розпечене марево цього божевільного літа. Як натягає на очі капелюх, як лається крізь зуби й чвалає під сонцем до своєї двоколки…
Чому він мене не любить – зрозуміло. Та чому я його не люблю?
ЗАДАЧА № 46: Призначений маг третього ступеня закляв від капустянки город площею 2 га. Поле якої площі він може заклясти від сарани, якщо відомо, що енергоємність заклинання від сарани в 1,75 раза більша?
За півгодини після того, як пішов комісар, дзвоник при вхідних дверях видав негучне, здавлене «дзінь-дзінь». Вочевидь, візитер ніяковів через щось; якийсь час я роздумував, що б це могло так збентежити мого друга й сусіда, і, так і не припустивши нічого, пішов відчиняти.
Гість вломився, відсунувши мене в глиб передпокою, – шляхетний Іл де Ятер мав властивість заповнювати собою будь-яке приміщення, і заповнювати щільно. У першу мить – поки не притерпишся – мені завжди ставало тісно в його присутності.
– Хай йому грець, зранку така спекота… А в тебе прохолодно, ніби в погребі, улаштувався, чаклуне, мовби воша в кишені, – навіть заздрю…
За звичним натиском і звичною пихою візитера ховалася ніяковість, та сама, що примусила хрипіти мій лункий дверний дзвоник. Щось трапилось. Велике. Прикре.
– Мої вітання, бароне, – сказав я смиренно. – Бажаєте випити?
– Пиво є? – уривисто спитав шляхетний Ятер.
І за кілька секунд, опускаючи на стіл спустілий кухоль:
– Значить так, Хорте. Татусь повернувся.
Я налив йому ще – не розрахував, піна линула через край.
– Повернувся, – повторив барон здивовано, мов не вірячи своїм словам. – Ось такий, премилостива жабо, номер.
Я мовчав. Гість перехилив другий кухоль, витер піну з жорстких вусів, дихнув мені в обличчя пивним духом:
– О-ох… На світанку. Слугу, що йому відчиняв, я замкнув у підвалі, там будова хитренька, знаєш, можна воду пустити – так труп потім у рові спливає… Чи не спливає – за бажанням.
– Розкисаєш, спадкоємцю, – сказав я співчутливо.
Барон схопився:
– Я?! Таж слуга живісінький поки. Просто звичка в мене така, як у щура, щоб завжди другий вихід був…
Я зітхнув.
Татусь Іла де Ятера, самодур шістдесяти двох років, зникнув безвісти рік і вісім місяців тому. Пустився в подорож із молоденькою
Утім, якщо старий барон повернувся… пивом таку вість не заллєш. Тут треба міцнішого напою; таж виходить, що Іл самозванець. Негідний син, що дістав спадщину за живого батька.
У найкращому разі мого приятеля чекає віддалений монастир. У найгіршому – труп спливає в рові. Чи не спливає. За бажанням. Про норов старого Ятера в цих краях багато чули навіть ті, хто зроду глухий…
– Сядь, – запросив я.
Барон покірно опустився на козетку; ще хвилину тому здавалось, що кімната переповнена ним наче дріжджами. Тепер полуда спала – посеред вітальні сидів невеликий чоловік у чепурному, та добре пожмаканому вбранні. Навіть капелюх, недбало кинутий у кут, здавався пожмаканим і ображеним на весь світ.
– Докладніше, – наказав я, усідаючись навпроти.
Барон-самозванець помацав стрижені вуса – обережно, ніби боячись уколотись:
– На світанку будить мене Пер, дурень цей, очі на лобі: старий пан, мовляв, зволили об’явитися, зволили постукатися й пройти до себе. Я перше подумав – наснилось, мені й не таке, бувало… ну та нехай. Потім дивлюсь – премилостива жабо, все наяву, від Пера часником несе… Я його за комір – і в батькові покої, а там, знаєш, я все переробити велів, стіну проломити, хотів мисливську залу влаштувати… І точно – стоїть татусь посеред моєї мисливської зали, і очі вже білі: видко, дійняло його від моїх переробок… Я – бух у ноги: щастя, мовляв, а ми вважали загиблим, те-се… Мовчить, а очі білі! Я…
Барон затнувся. Я не заважав йому; горластий, завжди певний у собі, нахабний з природи і ще більше знахабнілий за останні місяці, мій приятель – можливо, вперше в житті – переживав справжній шок.
– Я, Хорте, злякався, чесно кажучи… Коротше, взяв я та й замкнув. Замок там добрий устигли приладнати, адже мисливська зала, трофеї цінні… Татуся замкнув, Пера – у підвал… ледве встиг. За півгодини челядь прокинулась – і чують же, поганці, неладне. Я їм сказав, що Пера послав із дорученням. Не вірять! По очах бачу… Не вірять, що барон на світанку встав і лакею доручення придумав. І послав – пішки, в одній сорочці. І довкола зали моєї мисливської так і крутяться… А я – до тебе, Хорте. Швидко думай, що робити, або я тебе, Хорте, цими от руками задушу…
Він подивився на свої маленькі аристократичні долоні. Перевів погляд на мене, мов приміряючись. Зітхнув крізь зуби:
– Ну, ходімо… Ходімо зі мною. Треба щось робити, Хорте… я відплачу. Слово Ятера. Ти знаєш.
Я мовчав.
Він шумно засопів:
– У чім річ?
– Дивний народ ці аристократи, – пробурмотів я ніби сам до себе. – Навіщо тобі другий свідок? Я, знаєш, не бажаю спливати в рові. Не той характер.
Хвилину він дивився на мене, ворушачи губами. Потім змінився на лиці: