Маленький грішник
Шрифт:
Дмитрик виїв з горщика кашу, ліг коло матері і зараз же заснув.
Йому снились горобці, кози, ласощі та інші втіхи бідних дітей.
II Другого дня Ярина ледве звелась з постелі; вона взялась за відра, щоб піти на роботу, але почула, що не мав сили.
– Чогось я занедужала, Дмитрику, - обізвалась Ярина, - сили не маю… Я трохи полежу, а ти побіжи на місто та купи хліба… Ось тобі гроші… Та не барись…
Сумно було Дмитрикові, жалко недужої мами, але тільки до сінешнього порога. За порогом він забув і маму, і свої турботи. Сонечко гріло, як і вчора, небо синіло в високості чисте,
Коли це, саме під містом, з'явився Гаврилко з гринджолятами, а на їх сиділа Марійка.
– Сідай, підвезу!
– гукнув він на Дмитрика.
Дмитрик з розгону наскочив на гринджолята, мало не перекинув Марійки, а Гаврилко повіз їх, мотаючи головою та іржучи, мов кінь.
– Тпру! Дай, Гаврилку, я повезу!
Дмитрик скочив з санчат і взявся за мотузок.
– А що се у тебе в жмені' - лапнув його за руку Гаврилко.
– Гроші… мамка на хліб дали.
– Дай сюди!
– Еге, не можна - мамка битимуть.
– Дурний! скажеш загубив, то й не битимуть. Давай!
Дмитрик, вагаючись трохи, віддав гроші.
– От що я вам скажу, - почав Гаврилко.
– Я тому жидкові, що нас раз у раз зачіпав, таки нам'яв учора пейси. Але жидок нахвалявся: як зберу, каже, жиденят, тоді не попадайтесь нам у руки. А ми собі знаєте, що? Ми собі покупуємо козики, жиденята не посміють підступитись, як докажемо ножі.
Думка купити ножі дуже всім сподобалася. Діти метнулись до крамниці і купили три козики. Лишились ще два шаги, за які не знали, що купити.
– А я їсти хочу!
– обізвався Гаврилко.
– I я! I я!..- скрикнули разом Дмитрик та Марійка.
– Рушай просити, Дмитрику!
– загадав Гаврилко.
Та, як на лихо, сьогодні не щастило, хоч Дмитрик дуже жалібно кривив обличчя та квилив, мов сирота:
– Дайте сиротині копієчку… згляньтесь над голодним!..
Ніхто нічого не давав, а їсти хотілось.
– Ет, що твоє старцювання! От як той дід сліпий, що сидить біля мосту, - ну, той мав всякого добра повну торбу: там тобі й бублики, й яблука, й медівники!.. облизалась на одну згадку Марійка.
В Гаврилковій голові промайнула думка.
– Знаєте, що? та торба буде наша!
– рішив він.
– Еге, так тобі дід і дасть: ти за торбу, а він тебе костуром!
– змагалась Марійка.
– Не бійсь! Зробимо так: ти, Марійко, купиш за двоячку булку і подаси дідові, а як дід ховатиме її в торбу, ми вдвох з Дмитриком,- я з одного боку, а він з другого, - черкнем ножем по мотузці… Марійка вхопить торбу та навтікача, а ми за нею!.. Добре, Дмитрику?
– Еге, "добре"! А як дід зверху костуром?
– Не бійсь, не влучить! Гайда!
Сліпий дід співав побожні пісні і не чув свого лиха. Він, ховаючи в торбу булку, обіцяв Марійці "спасеніє душеньки", коли враз почув, що його торба кудись сунеться, що її вже нема!
– Калавур! Грабують!
– зарепетував дід, але в одповідь на його крик залопотіли ноги втікачів,
А Гаврилко паює вже здобич, причаївшись з своїм гурточком за стосом дров на жидівському подвір'ї.
Дмитрик чув дитячим серцем, що так погано чинити, як вони чинять, але боїться й натякнути про се, бо Гаврилко просвітку не дав би, глузуючи.
Аж ось і вечір. Дмитрик знає, що йому пора вже додому, але
– Ночуй у нас!
– рішав Марійка.
– А завтра мати забуде, і минеться тобі отак.
I Дмитрик уперше в житті ночує під чужою стріхою, далеко від матері.
Другого дня знов іграшки, сміхи, ласощі. Але надвечір Дмитрик помічав, що йому чогось мулько на серці. Так чогось кортить додому, до матері. Хай вже й виб'ють його, аби бути вдома, аби почути голос неньчин. Дмитрик не витримує далі, кидав своїх товаришів і біжить додому. Йому хочеться пригорнутися до матінки, перепросити її, поцілувати ту руку, що не раз пестливо гладила його по головці. Та чи дома тепер матінка, чи ще носять воду? Он іде назустріч та жінка, що вони наймають у неї хату, вона, мабуть, знає…
– Тітко, чи мамка вже дома, чи ще воду носять?
– підбігав до неї Дмитрик.
Жінка стає і сумно хитав головою.
– Відносила вона вже своє, дитино!.. Вже більш не і понесе!
– з слізьми в очах каже жінка.
Дмитрик не розумів гаразд сих слів, але його щось стискає коло серця. Він бачить сльози на очах у жінки, і неспокій обхоплює його.
– Сирітка ти нещасний!.. Вже твоя мати десь з богом бесідує…- ридав раптом жінка і хоче приголубити Дмитрика.
Але Дмитрик випручується з обіймів і кидається далі. Він усе зрозумів, і страшна безнадійність обняла йому серце.
– Матінко моя!..
– кричить він.
– Матінко!..
– Сльози течуть йому по обличчю, серце маленьке рветься з болю, а Дмитрик біжить все далі і нічого не бачить перед собою. Він давно вже загубив свого картузика, кілька разів падав на слизькій дорозі, поли з рудої юпки, мов крила, мають за ним від прудкого бігу, а він усе біжить далі та голосить:
– Матінко моя!.. матінко ріднесенька!..
Але що це? Чию це труну везуть на санях?
"Се мою мамку везуть ховати", - думав Дмитрик і щосили поривається наперед. Він не бачить, що за ним басують коні, не чув, як кричать: "стережись!" А коні вже близько, ось вони дихають гарячою парою над Дмитриковою головою, ось спинаються над ним, рвуться наперед, і Дмитрик зникав десь під кінськими копитами…
III Дмитрик лежить у лікарні. Зламану ногу його взято в лещата; нога вже не так болить, як перше, і Дмитрик може підвестись на постелі. Він розглядав простору кімнату, це ле"кать хворі, дивиться на сестру-жалібницю, що зігнулась над недужим, і зупиняється, врешті, на своєму столикові. Там, межи усякими пляшечками з ліками, червоніє колодочка з його козика. Ох, той козик! Він нагадує Дмитрикові стільки прикростей, стільки смутку, що Дмитрик не може дивитися на його.
"Може, мама їсти хотіли, як я купував козики… може, вони голодні й померли, не діждавшись хліба… Не скажуть матінка, не признаються, бо нема вже їх на світі… і нікого в мене немає… сирітка я безрідний… Та чи вибачать мені мамка за все, що я накоїв?
– думає Дмитрик, не втираючи сльози, що скотилась йому на обличчя. То десь бог покарав мене: нащо було обдурювати усіх, просячи для слабої неньки? Нащо було казати, що я сирітка?.. От тепер бог і дав так… А все той Гаврилко недобрий він хлопець, він мене на все підводив… Ні, то я недобрий, що слухався Гаврилка… Не вибачить мені бог, не вибачить…"