Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— То що ми маємо тут побачити? — спитав тато.
— Нічого особливого, — промимрив Малий.
На щастя, тієї миті задзвонив телефон, отож Малому не довелось нічого пояснювати. Тато пішов говорити по телефону, а мама згадала, що залишила в духовці солодкий пиріг, і поспішила до кухні.
Малий зостався сам і сів біля вікна. Він був дуже сердитий на Карлсона і поклав собі сказати йому все відверто, коли той знов прилетить.
Проте ніхто не прилетів. Натомість відчинилися дверцята
Малий був страх який вражений.
— Що ти робив у моїй шафі? — спитав він.
— Сказати, що я там висиджував курчат? Коли ж ні! Сидів і думав про свої гріхи? Теж ні! Лежав на полиці й відпочивав? Оце воно й є! — відповів Карлсон.
Малий відразу забув, що сердиться на нього. Він просто зрадів, що Карлсон знайшовся.
— У твоїй шафі дуже гарно гратися в жмурки, — сказав Карлсон. — Може, пограємось, га? Я знов ляжу на полицю, а ти шукатимеш мене.
І, не чекаючи згоди Малого, він зник у шафі.
Малий чув, як він видряпувався на верхню полицю.
— Ну, тепер шукай! — гукнув Карлсон.
Малий відчинив дверцята навстіж і, звичайно, відразу побачив на полиці Карлсона.
— Фе, який ти поганий хлопчисько! — закричав Карлсон. — Міг же ти спершу пошукати мене на ліжку, під столом чи десь-інде. І щоб я грався з тобою! Фе, який ти поганий!
Тієї миті пролунав дзвінок біля вхідних дверей, і зразу мама з сіней гукнула:
— Малий, до тебе прийшли Крістер і Гунілла!
Цього було досить, щоб Карлсон знов повеселішав.
— Стривай, ми зараз пожартуємо з них, — прошепотів він Малому. — Зачини за мною шафу!
Ледве Малий устиг зачинити дверцята, як увійшли Гунілла й Крістер. Вони мешкали на тій самій вулиці і вчилися в одному класі з Малим. Малому дуже подобалась Гунілла, і він часто розповідав мамі, яка вона «страшенно гарна».
Крістера Малий також любив і давно вже пробачив йому гулю на лобі. Щоправда, вони з Крістером частенько билися, але після того знов лишалися друзями, як і були.
А втім, Малий бився не лише з Крістером, а майже з усіма дітьми з їхньої вулиці. Тільки Гуніллу він не чіпав ніколи.
— Як це сталося, що ти ще ні разу не набив Гуніллу? — спитала якось мама.
— Коли ж вона така страшенно гарна, що її ні за що бити, — відповів Малий.
Проте Гунілла теж часом могла добре допекти йому. От хоча б учора, коли вони поверталися зі школи і Малий розповідав про Карлсона. Гунілла почала сміятися й заявила, що все це вигадка. Крістер підтримав її, тож Малий змушений був луснути його. Тоді Крістер у відповідь і шпурнув у Малого каменем.
Але тепер вони все-таки прийшли до нього в гості, і Крістер привів навіть свого песика Йофу! Побачивши Йофу, Малий зовсім забув про Карлсона, що лежав у шафі на полиці. «Немає в світі нічого кращого за собаку», — подумав він.
Йофа підстрибував і гавкав, а Малий обіймав його та гладив по голові. Крістер стояв поруч і спокійно дивився, як Малий упадає біля собаки. Адже він знав, що Йофа — це його собака, тож нехай собі Малий хоч погладить і попестить його досхочу.
І раптом, саме як Малий захоплено бавився з Йофою, Гунілла, лукаво посміхаючись, спитала:
— А де ж твій приятель Карлсон, що живе на даху? Ми думали, що він у тебе.
Аж тепер Малий згадав, що Карлсон лежить на полиці в шафі. Проте він наперед не знав, що саме цього разу затіває Карлсон, тому й не признався Крістерові та Гуніллі, що той є в кімнаті.
— Ось ти, Гунілло, вважаєш, що я все вигадав про Карлсона. Вчора ти казала, що він тільки моя вигадка…
— А хіба ні? — І Гунілла так зареготала, що на щоках у неї з’явились ямочки.
— Уяви собі, що ні, — заперечив Малий.
— Але ж ти його справді вигадав, — втрутився в розмову Крістер.
— Ні, не вигадав, — стояв на своєму Малий.
Він міркував, чи варто пробувати розв’язати суперечку словами, чи, може, краще відразу й не морочитись, а дати Крістерові як слід. Але не встиг він на чомусь зупинитись, як із шафи пролунало голосне й дзвінке:
— Ку-ку-рі-ку!
— Що це? — спитала Гунілла і з подиву аж роззявила червоного, як вишня, ротика.
— Ку-ку-рі-ку! — знов почулося з шафи. Наче справді співав півень.
— У тебе що, в шафі живе півень? — здивувався Крістер.
Йофа почав гарчати. Малий так реготав, що не міг вимовити й слова.
— Ку-ку-рі-ку! — втретє почули вони.
— Я зараз відчиню шафу й погляну, що там, — сказала Гунілла.
Вона відчинила дверцята й зазирнула всередину. Крістер підбіг до неї і теж заглянув у шафу. Спочатку вони побачили тільки одяг, що там висів. Але потім з верхньої полиці до них долинув сміх. Крістер і Гунілла поглянули туди й побачили товстого чоловічка. Він зручно вмостився на полиці, підперши рукою голову, і помахував пухкенькою ніжкою. Його блакитні очі аж сяяли з радощів.
Гунілла й Крістер просто поніміли з подиву. Тільки Йофа не переставав гарчати.
Нарешті Гунілла отямилась і спитала:
— Хто це?
— Всього тільки невеличка химера, — відповів дивний чоловічок з полиці і ще швидше замахав ногою. — Химера, що лежить собі й відпочиває. Одне слово — вигадка.
— То це… то це… — затинаючись, промурмотів Крістер.
— Вигадка, що лежить собі й співає по-півнячому, — відповів чоловічок.
— То це Карлсон, що живе на даху! — прошепотіла Гунілла.