Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
«Он воно що, то це Гунілла зіпсувала простирадло», — подумала мама. І зраділа, що її син — такий гарний хлопчик, не наговорює на інших, а хоче, щоб Гунілла сама призналася в усьому.
Мама ніжно обняла Малого. Вона вирішила нічого більше тепер не розпитувати за простирадло, а при нагоді поговорити як слід з Гуніллою.
— Ти, видно, дуже любиш Гуніллу? — сказала мама.
— Еге ж, люблю, — відповів Малий.
Мама знов почала читати газету, а Малий тихенько сидів
Кого ж він усе-таки любить? Насамперед і найдужче… маму, потім тата. Любить він ще Боссе і Бетан… Так, здебільшого він їх справді любить… особливо Боссе. Проте часом він такий сердитий на них, що ладен хтозна-що з ними зробити. Карлсона, що живе на даху, він також любить. І Гуніллу. Мабуть, він одружиться з нею, коли виросте, бо хоч-не-хоч, а жінку треба мати кожному. Звичайно, найкраще було б одружитися з мамою… але це, здається, неможливо.
І раптом Малому сяйнула думка, що дуже його стурбувала.
— Слухайте, мамо, — занепокоєно спитав він. — А коли Боссе виросте великий і помре, я повинен буду одружитися з його жінкою?
Мама здивовано відсунула від себе чашку з кавою.
— Чого це тобі раптом спало таке на думку? — спитала вона.
В її голосі бринів сміх, і Малий злякався, що сказав якусь дурницю, тому не хотів говорити далі. Але мама наполягала:
— Чому ти так думаєш?
— Таж мені дістався старий велосипед Боссе, — пояснив Малий. — І його старі ковзани… І ті ковзани, що він катався, коли був такий, як я… Я доношую його старі піжами, капці і все інше…
— Ну, а старої жінки Боссе тобі не дістанеться, я твердо обіцяю, — поважно вже сказала мама.
— А чи не можна мені буде одружитися з вами? — спитав Малий.
— Очевидно, ні, — відповіла мама. — Адже я одружена вже з татом.
Так, це була правда.
— Як погано вийшло, що і я, і тато любимо вас, — незадоволено сказав Малий.
Мама засміялася і сказала:
— Якщо ви обидва любите мене, то виходить, я справді гарна.
— Добре вам так казати, — зітхнув малий. — Ну що ж, доведеться одружуватися з Гуніллою. Нічого не вдієш.
І Малий задумався. Він міркував про те, що йому, певне, буде не так уже й приємно жити весь час разом з Гуніллою. Адже вона часом буває така марудна. Добре жити з мамою, татом, Боссе й Бетан. За дружиною він би не нудьгував.
— Я куди більше хотів би мати собаку, ніж дружину. Мамо, то я ніколи й не дістану пса?
Мама зітхнула. Знову він почав про свого собаку. Ці розмови були майже такі самі нестерпні, як і про Карлсона, що живе на даху.
— Знаєш, Малий, — мовила вона, — я думаю, що тобі пора одягатися, бо ти спізнишся
— Ви завжди так, — з докором сказав Малий. — Як тільки я починаю розмову про собаку, згадуєте мені про школу!
Сьогодні Малому було приємно йти до школи, бо він мав багато чого обміркувати з Гуніллою та Крістером.
Додому вони йшли разом, як завжди, і Малий тішився, бо ж Крістер і Гунілла теж були вже знайомі з Карлсоном.
— Він такий веселий, еге ж? — сказала Гунілла. — Як ти гадаєш, він сьогодні знову прилетить?
— Не знаю, — відповів Малий. — Він каже тільки, що прилетить приблизно, а це означає — коли йому заманеться.
— Сподіваюся, він прилетить приблизно сьогодні, — мовив Крістер. — Можна, ми з Гуніллою підемо до тебе?
— Звичайно, можна, — відповів Малий.
Раптом з’явилася ще одна істота, що захотіла йти разом з ними. Саме тоді, як діти мали переходити вулицю, до Малого підбіг чорний невеличкий пудель. Він обнюхав коліна Малого й привітно дзявкнув.
— Гляньте, який гарненький песик! — радісно вигукнув Малий. — Він, певне, боїться машин на вулиці і просить, щоб я перевів його на той бік!
Малий залюбки переводив би його через усі перехрестя в місті. Мабуть, песик відчував це: він вистрибом біг бруківкою, намагаючись триматися якнайближче до ніг Малого.
— Ох, який він гарний, — сказала Гунілла. — Ходи сюди, песику!
— Ні, він хоче йти зі мною, — сказав Малий і взяв цуценя за нашийника. — Він уже полюбив мене.
— Мене він теж полюбив, — сказала Гунілла.
Песик, здавалося, ладен був любити весь світ, аби тільки його любили. А Малий полюбив його. О, як він його полюбив! Він нахилився й почав голубити песика та називати його найніжнішими словами — виходило, що то найкращий, наймиліший, найдорожчий собака на світі. Цуцик помахував хвостиком і, мабуть, теж так думав. Він радісно підстрибував, гавкав, а як діти завернули на свою вулицю, побіг слідом за ними.
Малий враз загорівся божевільною думкою.
— Певне, йому ніде жити! — сказав він. — Певне, в цього песика немає господаря!
— Що ти вигадуєш! Звичайно, є, — мовив Крістер.
— Звідки ти знаєш, що є? — сердито спитав Малий. — Звідки, га?
Хіба міг зрозуміти Крістер, що означає не мати собаки, ніякого собаки! Адже в нього самого був Йофа!
— Ходи до мене, песику! — покликав Малий, дедалі більше вмовляючи себе, що цуценяті ніде жити.
— Гляди, щоб він не пішов за тобою додому, — попередив Крістер.