Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
Але цуценя не зникало. Воно сиділо в Малого на руках, лизало йому обличчя, скавчало й гавкало, обнюхувало йому вуха. Бімбо був зовсім-зовсім живий!
— Тепер ти радий, Малий? — запитав тато.
Малий тільки зітхнув. Як можна таке питати! Він був такий щасливий, що йому аж защеміло десь усередині — чи то в душі, чи в животі. А може, так завжди буває, коли ти по-справжньому щасливий?
— А той оксамитовий песик буде іграшкою для Бімбо. Добре, Малий? — спитала Бетан. —
Малий усе забув. Крім того, він не дуже дослухався до її слів, бо саме розмовляв з Бімбо.
— Бімбо, любий Бімбо, ти — мій собака!
Потім він сказав мамі:
— Мені здається, що Бімбо куди кращий за Альберга. Адже такси — найкращі в світі собаки.
Та ось Малий згадав, що скоро мають прийти Гунілла й Крістер.
О, він навіть не уявляв собі, скільки радощів дасть йому цей день. Подумати тільки, адже Гунілла й Крістер зараз побачать, що він має собаку, цього разу справді свого власного собаку, та ще й такого гарного, найкращого в світі!
Але раптом він занепокоївся:
— Мамо, а я зможу взяти Бімбо, коли їхатиму до бабусі?
— Авжеж. Ти повезеш його ось у цьому кошику, — відповіла мама й показала на маленького кошика, що його Боссе приніс із сіней разом з цуценям.
— Добре, — зрадів Малий.
Пролунав дзвінок. Це прийшли Гунілла й Крістер. Малий кинувся їм назустріч і закричав:
— Мені подарували собаку! Я тепер маю власного собаку!
— Гляньте, який чудовий! — вигукнула Гунілла, але потім похопилась і сказала: — Вітаємо тебе! Ось подарунок від Крістера й від мене.
І вона дала Малому пакуночок із цукерками. Потім знов кинулася до Бімбо й закричала:
— О, який же він гарненький!
Малому було приємно слухати такі слова.
— Майже такий гарний, як Йофа, — мовив Крістер.
— Навіть кращий, — сказала Гунілла. — І куди кращий за Альберга.
— Еге ж, за Альберга кращий, — погодився Крістер.
Малий подумав, що і Гунілла й Крістер чудові приятелі. І він запросив їх до іменинного столу.
Мама саме наставила там повно-повнісінько смачних бутербродів з шинкою та сиром і цілу купу тістечок. А посеред столу поставила іменинний торт з вісьмома свічечками.
Потім вона принесла з кухні великий глечик гарячого шоколаду й почала наливати його в чашки.
— Ми не чекатимемо на Карлсона? — обережно спитав її Малий.
Мама похитала головою.
— Ні, я гадаю, що не варто на нього чекати. Бо знаєш, Малий, я майже певна, що він сьогодні не прийде. І взагалі, махни ти на нього рукою. Адже тепер у тебе є Бімбо.
Звісно, тепер у Малого був Бімбо, але все одно він хотів, щоб Карлсон прийшов на його свято.
Гунілла й Крістер сіли до столу, і мама почала пригощати їх бутербродами. Малий поклав Бімбо в кошик і також сів до столу.
Потім мама вийшла, залишивши дітей самих.
Боссе просунув носа в двері й гукнув:
— Не з’їжте весь торт, залиште й нам з Бетан покуштувати!
— Добре, залишимо по шматочку, — пообіцяв Малий. — Хоч це й несправедливо: адже ви стільки з’їли іменинних тортів, поки мене ще не було на світі.
— Тільки гляди, щоб мені залишив великий шматок! — додав Боссе й зачинив двері.
Тієї ж миті за вікном почулося гудіння, і до кімнати влетів Карлсон.
— Ви вже сіли до столу? — закричав він. — Мабуть, уже все поїли?
Малий заспокоїв його; мовляв, є ще всього доволі.
— От і добре, — мовив Карлсон.
— А хіба ти не привітаєш Малого з днем народження? — здивувалася Гунілла.
— Ага, вітаю, — сказав Карлсон. — Де мені сісти?
Мама так і не поставила для Карлсона чашки.
Коли він помітив це, то відкопилив спідню губу й насупився.
— Я не граюся, це несправедливо. Чому мені не поставили чашки?
Малий квапливо віддав йому свою чашку, а сам тихенько пробрався до кухні й приніс собі іншу.
— Мені подарували собаку, Карлсоне, — сказав він, повернувшись до кімнати. — Ось він лежить. Його звуть Бімбо.
І Малий показав на Бімбо, що спав у кошику.
— Що ж, дуже приємно, — сказав Карлсон. — Подай мені той бутерброд… і отой… і ще отой! О, я й забув! — раптом вигукнув він. — Я також приніс тобі подарунок, найкращий у світі подарунок.
Він витяг з кишені штанів свищика й подав Малому.
— Тепер ти зможеш свистіти своєму Бімбо, — сказав він. — Я завжди свищу своїм собакам, хоч мої собаки звуться Альбергами і вміють літати.
— Усі собаки звуться Альбергами? — спитав Крістер.
— Еге ж, уся тисяча, — відповів Карлсон. — А може, час уже братися до торта?
— Дякую, любий, дорогий Карлсоне, за свищик, — сказав Малий. — Мені буде дуже приємно свистіти Бімбо!
— Пам’ятай, що часом я позичатиму в тебе свищика, може, навіть дуже часто, — сказав Карлсон і раптом занепокоєно спитав: — До речі, ти не одержав у подарунок ніяких цукерків?
— Звичайно, одержав. Від Гунілли й Крістера.
— Їх відразу треба віддати на благодійну справу, — сказав Карлсон і засунув пакуночок собі до кишені. Потім знову узявся до бутербродів.
Гуніллі, Крістерові й Малому теж довелося поспішати, щоб не лишитися голодними. На щастя, мама приготувала всього дуже багато.